СОНАТА № 11 OP. 22 B-DUR Л. БЕТХОВЕНА В РЯДУ АКТУАЛЬНОГО ІНТОНУВАННЯ В ПОСТАВАНГАРДНІЙ – ПОСТ-ПОСТАВАНГАРДНІЙ КУЛЬТУРІ СУЧАСНОСТІ

Анотація

Мета роботи – осмислення Одинадцятої сонати Бетховена з позицій виконавського музикознавства, для якого епіко-ліричні риси твору, створеного на грані раннього й центрального періодів творчості композитора, становлять актуальний виконавський шар надіндивідуального ліризму, показового для виразного тонусу мистецтва сучасного поставангарду – пост-поставангарду (див. неосимволізм і властива йому «мозаїчна еклектика» у працях А. Моля й О. Маркової). Методологічна основа – інтонаційна концепція музики, представлена  в працях школи Б.Асаф‘єва в Україн при тім, що стильово-порівняльний і герменевтичний, культурологічний ракурси аналізу є провідними й вирішальними в дослідженні. Наукова новизна – у самостійності теоретичної ідеї про стильову оригінальність раннього періоду творчості Бетховена в стильовій співвідносності з неосим- волізмом поставанагарду – пост-поставангарду сучасності, що визначає стильовий виконавський і слухацький вибір. Висновки. Підсумком зроблених налізів виступають наступні положення: 1) «генералізуючі‖ інтонації виконання Одинадцятої сонати. Шнабелєм і М. Грінберг визначені значеннєвими елементами надіндивідуального ліризму, закладеними в нотний композиторський текст; 2) генералізація інтонацій,   охоплюючих   єди- ним значеннєвим полем багатотемну поліструктурну композицію бетховенської Сонати, здійснюється на рівні ритмо-динамічних засобів, підсумованих у редакторських ремарках (як це  зроблено  у виданні  за  редакцією  А. Шнабеля); 3) заявлені наскрізні виконавські інтонації у грі А. Шнабеля спрямовані від І частини як від «вершини-витока» до наступних частин, тоді як у М. Грінберг підкреслена епічна «двокульмінаційна» структу- ра з симфонічним виділенням I та IV частин; 4) китайська виконавська традиція цінує зіткнення зі світом лірики, що представлена в прошубертівській‖ лінії Віденської класики й сконцентрованої у виконанні А. Шнабеля.