Український нонконформізм другої фази: особливості розвитку

Анотація

Мета статті полягає у оприлюдненні авторського бачення проблеми супротиву у невільному українському художньому соціумі. Основою дослідження є 60-80-ті роки минулого століття – час коли автор був студентом Київського державного художнього інституту, науковим співробітником Музею народної архітектури та побуту УРСР, старшим науковим співробітником Укрхудожпрому (Українські художні промисли), членом Спілки художників України. Використовуючи раніше не публіковані матеріали (власний щоденник, інтерв’ю з учасниками процесу, спогади митців, працівників та членів НСХУ (Національної спілки художників України), автор пропонує прочитання проблеми українського нонконформізму, посилаючись не лише на мистецьку, але й на соціокультурну складову зазначеного явища. Методологія пропонованого дослідження полягає у застосовані автором нових методів вивчення нонконформізму, побудованих у першу чергу на власному досвіді. Також були залучені історико-мистецтвознавчий метод та метод аналізу, структурно-функціональний підхід та метод інтерв’ювання у дослідженні поставленої проблеми. Застосований методологічний підхід розширив можливості правильного розуміння довго замовчуваної проблеми мистецького спротиву офіційній тоталітарній доктрині. Наукова новизна отриманих результатів полягає у висвітленню задекларованої теми шляхом неупередженого аналізу досліджень праць українських та іноземних мистецтвознавців та власного досвіду автора – учасника процесу, що досліджується. У статті вперше запропоноване власне теоретичне бачення важливої наукової проблеми, що витікає із ситуації, коли не існує єдиної думки і оцінки з приводу мистецького явища. Висновки. Відродження нонконформізму у якості культурно-мистецького явища означало відтворення стилістики модернізму, забороненого формалізму та застосування постмодерністських течій у культурному просторі Радянської України. Видозмінені історичні умови на тлі тимчасового «потепління» політичного клімату після смерті Й. Сталіна, спровокували  відповідну реакцією мистецьких кіл на невідворотні соціальні зміни, що були викликані новими художніми явищами та новими мистецькими формами. Стосовно вітчизняного нонконформізму слід зазначити, що він ніколи не імітував мистецьке життя західного світу досліджуваного періоду. Що до світового контексту, то останній, безперечно, впливав на українське «явище незгоди». Методологія ідей авангарду, його мистецька стилістика знайшли своє нове відображення в українському нонконформізмі 1960–1980-х років. «Друге відродження» нонконформізму України стало трансгресією «розстріляного відродження» 1920-х — початку 1930-х  без застосування митцями жодних медикаментів.