Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв

Культура режисерських розвідок відтворення образу автора

2026-02-09T18:00:22+02:00

Метою статті є здійснити всебічний аналіз творчості відомих режисерів-теоретиків задля виявлення особливостей віддзеркалення образу автора митцями, які здобули успіх в екранній і театральній діяльності. Методологія дослідження. У розробці теми застосовано корпус теоретичних методів, як-то: індукція, дедукція, ототожнення, комплексний мистецтвознавчий та культурологічний аналіз, синтез. Використання вказаних методів дало можливість ґрунтовно опрацювати історико-культурне підґрунтя й значний фактологічний базис досліджуваної проблеми та окреслити способи й форми зображення образу екранними й сценічними засобами. Новизна дослідження полягає в тому, що в роботі запропоновано оригінальний підхід до вивчення образу автора як відображення в спектаклі, кіно- чи телефільмі особистості автора, прояв якої реалізується у світоглядній моделі автора-режисера, відповідно до якої все презентоване в екранному чи сценічному творі пов’язане з вираженням художником (згідно з його світоглядною позицією) індивідуальної концепції образу світу й людини в ньому. Висновки. Запропоновано розглядати концепт «авторський образ» в опері з позиції філософії й естетики, теорії і практики мистецтва, а також у контексті літератури та суміжних видів мистецтва: сценічного, екранного, музичного.

Мовно-інтонаційний вимір персонажів у кінофільмі Т. Бертона «Бетмен повертається»

2026-02-09T18:30:47+02:00

Метою роботи є дослідити мовно-інтонаційний вимір персонажів у фільмі Т. Бертона «Бетмен повертається», а також визначити принципи використання мовних засобів акторами цього фільму для зображення образу аутсайдера в контексті готичної естетики режисера. Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні методу інтерпретації аудіовізуальних джерел, що дав змогу провести аналіз мовної складової персонажів фільму «Бетмен повертається» завдяки наявному аудіовізуальному матеріалу; метод аналізу ролі дозволяє проаналізувати мовно-інтонаційний малюнок персонажів кінострічки «Бетмен повертається» та його взаємозв’язок з особливостями їх характеру й пластичного рішення образів; метод аналізу творчості режисера дав можливість провести поглиблене дослідження особливостей мовно-інтонаційного вираження персонажів через призму творчої естетики Т. Бертона та його концепції образу «аутсайдера». Наукова новизна статті полягає в уточненні ролі голосу та інтонації як маркерів «іншості» та маргінального статусу персонажів світів Бертона, а також у комплексному аналізі голосових стратегій (регістрових і динамічних переходів, голосових атак, штробасу та інших мовно-інтонаційних засобів), що формують готичну естетику фільму «Бетмен повертається». Висновки. Встановлено, що голосові та інтонаційні рішення у фільмі «Бетмен повертається» є ключовими засобами вираження аутсайдерства в естетиці Т. Бертона; визначено специфіку інтонаційних характеристик центральних персонажів фільму та їхню залежність від драматургії образу; доведено, що готична естетика Бертона безпосередньо впливає на мовну манеру та вокально-інтонаційні прийоми акторів у його фільмах; встановлено, що персонажам фільмів Т. Бертона властива яскрава театральна гротескність, що проявляється і через мовну складову образу зокрема.

Онтологічна парадигма режисури в перформативних мистецтвах: подолання кризи репрезентації

2026-02-09T18:36:54+02:00

Мета роботи – дослідити онтологічну режисуру як альтернативу класичній репрезентативній парадигмі та виявити її роль у формуванні театральної події як ризоматичного й афективного процесу. Методологія дослідження спирається на філософську герменевтику, феноменологію та концепт ризоми Ж. Дельоза й Ф. Ґваттарі. Використано ідеї М. Фуко про дискурсивну природу влади та У. Еко про відкритість художнього твору, які уможливлюють критику репрезентації як форми владної маніпуляції. Залучено порівняльний аналіз класичної та онтологічної парадигми режисури. Наукова новизна статті полягає у запровадженні поняття онтологічної режисури як процесу, де сенс народжується не через трансляцію авторської ідеї, а через спільне з глядачем переживання події з метою отримання перформативного досвіду. Висновки. У класичній парадигмі театр функціонує як система репрезентацій, підпорядкована структурі сюжету та авторському дискурсу. Онтологічна режисура натомість розгортається у вимірі буття, де актор і глядач співтворять подію в моменті афективного обміну. Вона долає фрактально-ризоматичну інверсію, відновлюючи первинний обрядовий зміст театру як місця перетворення.

Голосовий образ в академічному вокальному мистецтві

2026-02-09T13:45:54+02:00

Мета статті – розкрити особливості творення голосового образу в академічному вокалі. Методологія дослідження. У статті використано такі методи дослідження: теоретичний – для виокремлення основних рис академічного вокального мистецтва; антропологічний – для осмислення вокально-художньої діяльності через розкриття індивідуальної сутності співака; структурний – для «конструювання» голосового образу у вокальному мистецтві. Наукова новизна статті: 1) академічне вокальне мистецтво – культурна традиція, що має глибоке коріння, йому належить значуща роль в сучасному соціумі; 2) академічне вокальне мистецтво – вид виконавської діяльності, що позиціонується як самовираження творчої особистості, вияв її сутності у формі голосового образу. Висновки. В українському соціокультурному просторі формуються несприятливі умови для піднесення академічного вокального мистецтва. Це пов’язано з такими факторами: неефективність державної політики у сфері культури; невідповідність між поміркованістю сучасного українця і неосяжністю музики як вираженням емоцій і підсвідомого; напружений ритм життя, коли людині бракує часу на відвідування концертів, щоби стати компетентним слухачем; низький рівень загального музичного виховання, передусім у закладах загальної середньої освіти. Академічне вокальне мистецтво – вид творчої практики, котра є критерієм певного співочого «тону» й естетичної традиції європейської та української культури, зумовлених об’єктивними факторами (фізіологією виконавця, його вокальними даними). Голосовий образ народжується тільки в процесі виконання співаком та сприйняття його слухацькою аудиторією. Він не віддільний від співака, що переживає і передає емоції, закладені у вокальному творі авторами музики та поетичним текстом. Голосовий образ ґрунтується на особливостях інтонаційно-мовної комунікації, тілесності співака, його духовного й емоційного досвіду.

Імерсивні технології в музичному мистецтві України

2026-02-09T13:51:03+02:00

Мета дослідження – розкрити значення імерсивних технологій у музичному мистецтві України. Методологія статті ґрунтується на комплексному підході, що поєднує аналіз й узагальнення сучасних теоретико-методологічних підходів щодо використання імерсивних технологій у музичному мистецтві; компаративному методі для зіставлення українських і зарубіжних практик з акцентом на стандартизації процедур, використанні просторового звуку та відкритості даних; системному аналізі кейсів з урахуванням їхньої методологічної та практичної різноманітності, оцінки відтворюваності та автентичності реконструкцій; операціоналізації дослідження через стандартизовану «картку кейса», яка фіксує інваріантні параметри опису (назва проєкту, інституція / організатор, формат / носій, музичний матеріал, технологічний стек, джерело верифікації, короткий опис). Наукова новизна дослідження полягає в тому, що на основі аналізу імерсивних технологій у музичному мистецтві України вперше здійснено комплексне порівняння українських і зарубіжних культурно-мистецьких практик, виокремлено спільні та відмінні риси у використанні VR/AR, fulldome, проєкційного мепінгу, ауралізації та 3D-сканування. Розкрито проблему стандартизації процедур, відкритості даних та доступності результатів, що створює основу для визначення пріоритетних напрямів розвитку імерсивних технологій в Україні. Висновки. У результаті дослідження окреслено сучасний стан використання імерсивних технологій у музичному мистецтві України. Встановлено, що імерсивні технології забезпечують культурну релевантність через поглиблену репрезентацію музичної спадщини, сприяють розширенню доступу та інклюзії, модернізують інституційні практики. Визначено, що українські культурно-мистецькі практики потребують стандартизації аудіопроцедур, ширшого застосування просторового звуку та уніфікації метаданих для підвищення відтворюваності й автентичності реконструкцій. Наголошено на доцільності впровадження мінімального протоколу документування, створення системи індикаторів автентичності та доступності, а також розбудови партнерства між музеями, філармоніями, університетами та продакшн-студіями України для подальшого сталого розвитку імерсивних технологій, зокрема, у музичному мистецтві.

Орієнталістська парадигма в європейській музиці XVIII–XIX століть

2026-02-09T14:00:11+02:00

Мета дослідження полягає у виявленні специфіки музичного орієнталізму в європейській традиції XVIII–XIX століть шляхом аналізу ладових, ритмічних, тембрових та драматургічних засобів, за допомогою яких у музичному мистецтві конструювався образ Сходу як «іншого». Методологічна основа дослідження базується на історично-концептуальному, герменевтичному методі та компаративному аналізі фактологічних даних з опорою на праці Чан Юй-Чі, Чжун-Юань Чанг, Р. Ґолянека, М. Коллінза, Г. М. Міллера, Е. Зітер, Дж. Морана та ін. Наукова новизна роботи полягає в осмисленні музичного орієнталізму XVIII–XIX століть як художньо сконструйованого феномену, сформованого в межах західної естетичної та ідеологічної системи, а не як прямого відображення музичних традицій Сходу. Орієнталістські стилі розглянуто як умовні акустичні маркери екзотики, що функціонують незалежно від конкретного етнокультурного джерела та не потребують етнографічної точності. Висновки. Музичний орієнталізм у європейській культурі XVIII–XIX століть сформувався як умовна художня модель, породжена західною естетичною та ідеологічною складовою. Образ «Сходу» в музиці здебільшого мав уявний характер і функціонував як символ екзотики та інакшості. Так звані «східні» стилі - турецький, китайський, індійський, використовувалися як взаємозамінні знаки, не орієнтовані на етнографічну достовірність. В оперній та академічній музиці XIX – початку XX століття орієнталістська стилістика часто підтримувала ієрархію «свого» і «чужого», закріплюючи етнічне забарвлення за другорядними персонажами, тоді як головні герої залишалися в межах універсальної європейської мови. Водночас окремі напрями, зокрема угорський стиль, демонструють можливість більш автономного розвитку «чужого» матеріалу в європейській традиції. Загалом еволюція музичного орієнталізму віддзеркалює ширші соціокультурні трансформації Нового часу: шлях від романтизованого естетичного захоплення образом Сходу до його системної ідеологічної та культурної інструменталізації в межах західного художнього мислення.

«Фарінеллі» – перший конкурс контртенорів і голос Владислава Шкарупіло

2026-02-09T14:16:45+02:00

Мета дослідження – проаналізувати результати першого у світі конкурсу контратенорів «Фарінеллі» в межах міжнародного фестивалю Ф. Г. Генделя, окреслити вимоги до вокальної техніки сучасних контратенорів та перспективні шляхи підготовки українських співаків до виконання творів контратенорового репертуару в музичному контенті світового оперного мистецтва. Методологія дослідження базується на комплексному підході, що включає застосування емпіричних методів: спостереження та узагальнення вимог до сучасних виконавців барокової вокальної музики та сучасного репертуару, аналітичний метод, що застосовується для висвітлення історії контратенорового співу та результатів конкурсу контратенорів «Фарінеллі», значення як барокового, так і сучасного репертуару в процесі виховання вокаліста-контратенора, його подальшої творчої діяльності. Застосовані методи розкривають практичний виконавський аспект дослідження. Наукова новизна статті полягає у висвітленні та узагальненні основних вимог до вокальної техніки співу сучасних виконавців контратенорів, що впливають на кар’єрний зріст співака та зміст його репертуару. Вперше в українському музикознавстві представлено перший конкурс контратенорів «Фарінеллі» 2025 й українського контратенора Владислава Шкарупила – наймолодшого учасника конкурсу. Висновки. Проаналізовано результати першого міжнародного конкурсу контратенорів «Фарінеллі». Аналіз творів, залучених у виконавську практику контратенорів-фіналістів конкурсу, дає можливість виявити низку важливих вимог, відповідних до традицій виконавства музичної естетики бароко та сучасного контратенорового репертуару. Оволодіння колоратурною технікою посідає одне з головних місць і повинно розглядатися не тільки як елемент історичного контексту виконуваних творів, а і як необхідна навичка, що розкриває технічні можливості голосу, створює умови для розширення стилістичного розмаїття репертуару. Окрім доволі складної вокально-технічної підготовки, важливу роль відіграють інтелектуальні здібності, здатність до аналітичного мислення, ерудиція та музичний смак виконавця, знання мов, музичних стилів та жанрів, загальна музична культура і комунікабельність. Вокальний конкурс «Фарінеллі» є значимим для світової музичної культури, має вплив на розвиток виконавського вокального мистецтва. Конкурс надає можливість молодим співакам з усього світу незалежно від походження, освіти, різниці вокальних шкіл продемонструвати свої таланти міжнародній аудиторії та отримати не тільки премії та ангажементи, а й заслужене визнання від провідних фахівців оперного мистецтва.

Вплив TikTok-трендів на популяризацію естрадного вокального мистецтва ХХІ століття

2026-02-09T14:47:40+02:00

Метою дослідження є виявити особливості впливу TikTok-трендів на процес популяризації естрадного вокального мистецтва у ХХІ столітті. Методологія статті ґрунтується на комплексному підході, що поєднує декілька дослідницьких методів. Зокрема, застосовано культурологічний аналіз, необхідний для розгляду платформи «TikTok» як явища сучасної масової культури; порівняльний метод, який дає змогу зіставити традиційні форми популяризації естрадного вокалу із цифровими практиками ХХІ століття; а також контент-аналіз, що використано для детального вивчення популярних відео з естрадними вокальними елементами в TikTok, зокрема в українському та європейському сегментах цієї платформи. Наукова новизна дослідження полягає в системному аналізі впливу TikTok-трендів на розвиток та популяризацію естрадного вокального мистецтва в контексті сучасної європейської та української музичної культури. Висновки. TikTok як феномен цифрової культури ХХІ століття суттєво впливає на процес популяризації естрадного вокального мистецтва, змінюючи як способи сприйняття музики, так і механізми творчої самореалізації виконавців. Платформа виступає потужним інструментом демократизації музичного простору, оскільки забезпечує прямий контакт між артистом та аудиторією без посередництва традиційних медіа. TikTok-тренди формують нові стилістичні та естетичні орієнтири у вокальному мистецтві: скорочення музичних фрагментів, акцент на емоційній експресії та візуальній складовій виконання. Для української естради ця мережа стала важливою платформою культурної комунікації, завдяки якій сучасні виконавці інтегруються в європейський музичний контекст, зберігаючи при цьому національну ідентичність.

Комедійний вимір взаємодії опери та кінематографа (на прикладі фільму Ф. Фелліні «8 ½»)

2026-02-09T14:52:04+02:00

Мета роботи полягає у висвітленні комедійного ефекту, зумовленого інтертекстуальними зв’язками між оперою та кіно, у фільмі Ф. Фелліні «8 ½» (1963). Методологія дослідження передбачає міждисциплінарний підхід, у якому поєднано семіотичний аналіз, теорію інтертекстуальності, історико-культурні методи дослідження. Наукова новизна статті полягає в розкритті інтертекстуального потенціалу взаємодії оперного та кіномистецтва, а також виявленні механізмів утворення комедійного ефекту в процесі такої взаємодії на прикладі фільму Ф. Фелліні «8 ½». Висновки. Аналіз інтертекстуальних кореляцій, репрезентованих у фільмі Ф. Фелліні, засвідчує провідну роль оперного компонента у формуванні трагікомічної естетики стрічки. Використання музики Р. Вагнера та Дж. Россіні слугує засобом актуалізації ключових опозицій: дійсність / сновидіння, реальне / уявне, об’єктивне / суб’єктивне, режисер / блазень, страх / сміх. Комічне постає у формах іронії, гумору та фарсу, що реалізуються через синхронізацію музичного й візуального рядів, вивільнення «смислів другого порядку» та гру з дієгезисом. У взаємодії з кінокадром оперна музика набуває здатності до семантичних трансформацій, які істотно поглиблюють проблематику «митець і творча криза» та ускладнюють образ головного героя.

Ідеальний світ героя в межах ідеології: від лицаря мінезингера до офіцера СС (від опери Вагнера до фільму Сеітаблаєва)

2026-02-09T14:55:51+02:00

Мета статті – виявити стійкі спільні риси особистості героя-ідеаліста різних за історико-соціальним та культурно-мистецьким контекстом творах – Генріха Тангойзера з однойменної опери Р. Вагнера та офіцера СС Генріха з фільму А. Сеітаблаєва «Чужа молитва», мотивацію їх дій в межах суспільної ідеології. Методологія дослідження охоплює історико-культурологічний та джерелознавчий підходи для вивчення суспільно-політичного й культурного контексту; компаративний аналіз для визначення спільних і розбіжних рис у поведінковій характеристиці героїв-ідеалістів різних історичних періодів; мистецтвознавчий підхід та структурний аналіз для розкриття творчого методу кінокомпозитора; метод теоретичного узагальнення для комплексного розкриття проблеми. Наукова новизна статті полягає у виявленні та структурному аналізі рідкісного творчого методу застосування фрагмента оперного твору в кіно: він є продовженням музичного розвитку попереднього треку в момент аудіовізуальної ідентифікації героя та маркером його особистості. Висновки. Герой-ідеаліст, який існує відповідно до ідеологічної системи цінностей свого суспільства, є його дієвою частиною, його особисті ідеали підживлюються нею. Недосконалість або хибність ідеологічної системи відчувається та проживається як болісний досвід: герой страждає та гине в кінці свого шляху до недосяжного ідеалу. Він не може відмовитись від ідеології задля ідеалу і навпаки. Розчарування настає також у прагненні та неможливості водночас бути зрозумілим для оточення. Християнство та нацизм, з огляду на їхню співпрацю в боротьбі з євреями, не протирічать одне одному. Однаковість імен героїв пояснює логіку вчинків героїв, магічні, міфологічні, історичні та ментальні сенси. Фрагмент теми Тангойзера з увертюри опери – рідкісний метод застосування оперної цитати в кіно.

Підготовка студентів акторів до роботи з вокальним матеріалом у подальшій фаховій діяльності

2026-02-09T15:01:47+02:00

Мета роботи – на основі аналізу основних потреб, проблем і викликів фахової діяльності актора, пов’язаної з вокальним виконавством, сформувати комплексний та обґрунтований перелік творчих завдань для викладача вокальних дисциплін театральних університетів. Методологія дослідження. У процесі розгляду теми було застосовано метод порівняльного аналізу й теоретичного узагальнення з метою зіставлення різних підходів до формування вокальних компетентностей у театральній та музично-педагогічній практиці; використано метод педагогічного спостереження для виявлення типових труднощів студентів у процесі опанування навичок сценічного співу; аналіз педагогічного досвіду для узагальнення ефективних методів роботи викладача з майбутніми акторами. Наукова новизна дослідження полягає у виявленні ролі викладача вокалу у формуванні стійких професійних навичок роботи актора з голосом і музичним матеріалом; уточненні завдань викладача для підвищення ефективності вокальної підготовки студентів-акторів; а також у з’ясуванні функціонального взаємозв’язку сценічного співу й мовлення як ключового чинника комплексного розвитку мовно-голосових компетенцій майбутніх акторів. Висновки. Виявлено, що коректний педагогічний підхід викладачів музичних (вокальних) дисциплін формує стійку базу для роботи актора з голосом, музичним матеріалом, а також відіграє значну роль у підтримці та збереженні професійного здоров’я актора. Уточнено завдання, які постають перед викладачем під час занять для досягнення максимальної результативності у формуванні вокальних вмінь, навичок та компетенцій актора. З’ясовано, що прямий функціональний зв’язок сценічного співу і сценічного мовлення відіграє ключову роль у комплексній мовно-голосовій підготовці студентів-акторів. Дослідницькі матеріали статті стануть у пригоді при формуванні методичних рекомендацій, робочих програм навчальних дисциплін та репертуарних планів студентів акторських спеціальностей.

Пісні української боротьби в культурній ідентичності нації: передумови, постаті

2026-02-09T15:06:16+02:00

Мета роботи – дослідити передумови та роль пісень української боротьби періоду січового стрілецтва у творенні культурної ідентичності нації; охарактеризувати історичну та культурну тяглість українського пісенного мистецтва упродовж визвольних змагань; окреслити значення пісенної спадщини в культурній ідентичності нації. Методологія статті має в основі культурологічний, музикознавчий, порівняльний аналізи. Культурологічний аналіз дозволив дослідити пісні січових стрільців у контексті історичних, соціальних, культурних процесів в Україні означеного періоду, що сприяли їхньому виникненню й розвитку. Порівняльний аналіз дав можливість визначити спільні й відмінні риси, мотиви, тематику, авторів пісень січового стрілецтва та відслідкувати еволюцію розвитку пісенного жанру. За допомоги музикознавчого підходу представлено вокальні, поетичні, інструментальні твори про війну, авторів музики української боротьби періоду УСС (українського січового стрілецтва), професійних композиторів, поетів, означено їх внесок у розвиток пісенної спадщини часів війни, що стала засобом творення світогляду та зброєю духовного опору українців. Наукова новизна дослідження. Уточнено мистецтвознавчі, культурологічні, історико-соціальні передумови виникнення пісень української боротьби січового стрілецтва та їх значущість у збереженні та відтворенні культурної спадщини українців. Висновок. Пісні української боротьби постають як зброя національної самоідентифікації в умовах воєнного часу. Вони сублімують музичний фольклор, духовну культуру, героїчний епос визвольних воєн, вокально-поетичні мотиви української багатоголосної пісенної спадщини. Пісні січового стрілецтва стали акумулятором звитяги, натхнення та піднесення бойового духу, зростання патріотизму, створення військового фольклору для передачі новій генерації автентичної стрілецької мелодики як зброї в теперішній боротьбі за культурну ідентичність, за право називатись українцями.

Традиційні струнно-щипкові інструменти як художній вияв існування та самоусвідомлення народу в контексті української ментальності

2026-02-09T15:11:29+02:00

Мета статті – дослідити та висвітлити питання щодо традиційних українських струнно-щипкових інструментів як художнього вияву існування і самоусвідомлення народу в контексті національної ментальності. Методологія дослідження включає історичний та аналітичний методи, методи узагальнення та систематизації, що дало можливість проаналізувати та систематизувати наявні наукові дослідження з обраної теми, висвітлити історичні особливості поширення струнно-щипкових інструментів в Україні та їх розвиток і наступність. У статті розкрито етапи становлення інструментального мистецтва в Україні, акцентовано на проблемі щодо місця гітари в академічній і народній музиці. Наукова новизна полягає в здійсненні огляду українських струнно-щипкових інструментів від стародавніх часів до сьогодення в контексті української ментальності; дослідженні української інструментальної традиції як художнього вияву самоусвідомлення народу в контексті української ментальності. Висновки. Дослідження в галузі української народної інструментальної творчості дають змогу розглядати її як мистецький і ментальний феномен, що допомагає не тільки відтворити реалістичний образ культурного життя українського народу, водночас збагачуючи сучасний мистецький простір, а й зрозуміти її як художній вияв існування та самоусвідомлення народу. Подальші напрями дослідження можуть бути спрямованими на більш широке висвітлення інформації про народні струнні інструменти, що історично побутували на території України, на відповідний репертуар, можливості реконструкції та відтворення автентичного звучання, а також питання щодо їх використання в сучасній музиці.

Барокова музика як цитата в південнокорейському фільмі: семантично-концепційний аспект

2026-02-09T15:15:29+02:00

Мета статті – розглянути способи використання барокової музики у фільмі «Паразити» південнокорейського режисера Пон Жун Хо, з’ясувати роль музичної цитати в драматургії і семантичному наповненні стрічки, донесенні режисерського задуму. Методологія дослідження cпирається на аналіз аудіовізуального ряду фільму. Задіяно також контекстуальний підхід для окреслення можливих конотацій цитатного матеріалу. Понятійна база дослідження ґрунтується на термінах і поняттях, випрацюваних у роботах українських та зарубіжних дослідників кіномузики. Наукова новизна. Проаналізовано музичну складову фільму «Паразити», визначено роль цитатного матеріалу в драматургії стрічки. Для окреслення соціокультурного контексту стрічки залучено праці зарубіжних, зокрема південнокорейських дослідників. Висновки. Арія Роделінди Mio Caro Bene з опери Ґ. Ф. Генделя в стрічці південнокорейського режисера Пон Жун Хо є єдиною у саундтреку фільма цитатою з музики бароко. Музику арії режисер розташовує в передкульмінаційній зоні, створюючи контраст до кривавої драми, що розгортається на екрані. Виконувана в кадрі як дієгетична, західноєвропейська барокова музика як атрибут дозвілля південнокорейських багатіїв набуває значення символу поряд з іншими символічними об’єктами фільму (їжа, погодні явища, простір, запах), завдання яких – показати разючу, історично зумовлену відокремленість соціальних верств корейського суспільства і неможливість подолати цей розрив. Ключова роль у музичній тканині фільму барокової музичної стилістики підтверджується й уведенням до оригінального саундтреку псевдобарокової музики (алюзії на першу частину концерту «Зима» із циклу «Чотири пори року» А. Вівальді), яку створив композитор Джун Джейл: музика імітує твір барокового автора, оскільки члени родини бідняків вдають із себе не тих, ким є насправді, намагаючись наблизитися до своїх господарів.

Українська ідентичність на світовій сцені: сучасні прочитання національних опер

2026-02-09T15:20:25+02:00

Мета роботи – з’ясувати роль українського музично-сценічного мистецтва в процесах культурної репрезентації за кордоном, а також окреслити особливості театральної діяльності як інструменту утвердження національної ідентичності. Методологія дослідження полягала у використанні комплексного підходу, зокрема, теоретико-аналітичного, методу узагальнення та компаративного аналізу. Наукова новизна. Отримані результати дозволили краще усвідомити зміни, що відбуваються в процесах мистецького представлення України через оперне мистецтво на світовому рівні в теперішніх умовах. Висновки. У результаті проведеного аналізу постановок опер національних композиторів Українським театром у Будапешті у 2024–2025 рр. було з’ясовано, що вистави ствердили багатогранність українського мистецького ресурсу за кордоном. Прочитуючи класичні сюжети, сценічні втілення опер з’єднали національні елементи у сценографії та костюмах та їх сучасне осмислення. Поєднавши виконавців з різних країн на сцені Національного театру Угорщини, ці події стали яскравою репрезентацією української оперної класики на високому професійному рівні й були сприйняті міжнародною публікою повними залами, що сприяє формуванню позитивного іміджу України за її межами.

Сучасна джазова композиція: від концепції до контролю якості

2026-02-09T15:24:00+02:00

Мета роботи – сформувати цілісну методологію створення та аналізу сучасної джазової композиції від первинної концепції до процедур контролю якості. Методологія дослідження полягає в застосуванні низки підходів: аналітичного – для критичного опрацювання наукових праць із джазової композиції, аранжування та гармонії; музикознавчого – для висвітлення параметрів сучасного джазового твору; системного – для впорядкування зібраного матеріалу в єдину структурно-логічну модель. Наукова новизна статті полягає в тому, що вперше обґрунтовано операційну рамку створення сучасної джазової композиції від задуму до підсумкової перевірки та подано системний набір параметрів для її створення та аналізу. Висновки. Сучасна джазова композиція – це інтегрована система, де розмитість меж між авторством і виконанням підсилює потребу в чіткій концепції. Первинний задум визначає стиль, міру автентичності чи еклектики, залучення культурного контексту й рівень новизни, задаючи логіку рішень: інструментальний склад, баланс написаного та імпровізованого. Матеріальне втілення спирається на компетентне володіння джазовою мелодією, гармонією й ритмом, а також на формоутворення й аранжування, що поєднують свободу малих складів із симфонізованим мисленням великих ансамблів і точністю нотації. Модель якості працює як безперервний цикл від концепції до метаоцінки, де критерієм успіху є цілісність і переконливість висловлювання, здатного оновлювати традицію й залишатися емоційно доступним.

Релокація та міжнародна інтеграція українських артистів у період 2022–2025 років: виклики та перспективи продюсування

2026-02-09T15:31:54+02:00

Мета статті: дослідження спрямоване на аналіз розвитку українського шоу-бізнесу у 2022–2025 роках з урахуванням воєнного контексту, трансформацій концертного ринку, гастрольної діяльності, цифрової інтеграції та кроскультурних колаборацій. Методологія дослідження. Використано контент-аналіз гастрольних даних провідних колективів (DakhaBrakha, ONUKA, Kalush Orchestra), інтерв’ю з продюсерами, аналіз державних нормативних документів і системно-порівняльний підхід для узагальнення тенденцій релокації артистів, благодійних турів та дигітал-продюсування. Наукова новизна. Уперше запропоновано цілісну модель трансформації українського шоу-бізнесу в період війни як простору культурної стійкості, де гастрольна діяльність і цифрові формати (онлайн-концерти, NFT, стримінги) стають інструментами культурної дипломатії. Визначено взаємозв’язок між релокацією артистів, продюсерськими моделями та державним регулюванням у сфері міжнародної мобільності. Висновки. Український шоу-бізнес 2022–2025 років перетворюється на динамічну платформу національної ідентичності, де мистецтво й продюсування поєднуються з волонтерством, комунікацією та культурною дипломатією. Війна стимулює формування нової етики продюсерства, орієнтованої на соціальну відповідальність, міжнародну співпрацю та цифрову інноваційність.

Діяльність Зої Гайдай на київській оперній сцені в період пізнього сталінізму (1946–1953 роки)

2026-02-09T16:44:52+02:00

Мета роботи – дослідити особливості діяльності співачки З. Гайдай на сцені Київської опери в 1946–1953 рр., у період пізнього сталінізму, зокрема виявити умови праці, можливості творчої реалізації, перспективи, а також аналізувати творчі досягнення відомої артистки відповідно до засад репертуарної політики й визначити їх мистецьку цінність у контексті вимог сьогодення. Методологія роботи полягає у використанні джерелознавчого методу для аналізу архівних документів – рецензій на постановки, епістолярної спадщини З. Гайдай, а також інших матеріалів з теми дослідження, конкретно-історичного – для визначення впливу політичних процесів періоду пізнього сталінізму на функціонування Київської опери та діяльність її солістки З. Гайдай, загальнонаукових методів (аналіз, синтез, узагальнення тощо) – з метою ретельного вивчення питання і формування обґрунтованого висновку. Наукова новизна статті полягає в тому, що в ній досліджено особливості діяльності співачки З. Гайдай на сцені Київської опери в період пізнього сталінізму 1946–1953 рр. Завдяки опрацюванню архівних джерел вдалося з’ясувати, якими були умови праці, можливості реалізації творчого потенціалу, перспективи на майбутнє внаслідок виходу постанов ЦК КП(б) України, що здійснили вплив на функціонування театру, формування його репертуарної політики. Висновки. Діяльність співачки З. Гайдай на київській оперній сцені в період пізнього сталінізму (1946–1953) на сьогодні не можна вважати надто успішною, адже деструктивний вплив репресивних постанов означеної вище доби на формування репертуарної політики театру вкрай політизував цей процес, обмеживши право митців на свободу творчості та унеможлививши безперешкодне здійснення постановок найкращих спектаклів українського й західноєвропейського оперного репертуару. Насамперед ставили ті вистави, що вкладалися в ідеологічні межі сталінського тоталітарного режиму, хоча це не гарантувало їм стабільний успіх у публіки. За таких умов праці З. Гайдай не змогла вповні реалізувати свій творчий потенціал на оперній сцені. Характеризуючи її доробок 1946–1953 рр., передусім участь у прем’єрних спектаклях, найбільш значущими з погляду сьогодення стали виконані нею партії Манон Леско в опері-монтажі «Манон» Ж. Массне, Гальки в однойменній опері С. Монюшка та Галі в «Утопленій» М. Лисенка. У межах процесу декомунізації в пропагандистських опер доби пізнього сталінізму немає шансів повернутися на сцени українських театрів.

Комплексний підхід до репетиційного процесу: подолання розриву між вокальною, акторською та хореографічною підготовкою

2026-02-09T16:49:01+02:00

Метою статті є теоретичне обґрунтування та практичне висвітлення необхідності впровадження комплексного підходу до репетиційного процесу в системі мистецької освіти й професійної підготовки виконавців. Методологічною основою дослідження виступає системний підхід до вивчення процесу підготовки універсального виконавця в умовах мистецької освіти. Робота спирається на міждисциплінарний аналіз педагогічних, методичних і перформативних принципів, які забезпечують цілісне поєднання хореографії, вокалу та акторської дії в межах репетиційної практики. Використано елементи порівняльного аналізу сучасних методичних підходів та спостереження за практикою інтегрованого навчання. Наукова новизна дослідження полягає в концептуалізації репетиційного процесу як синтетичного педагогічного середовища, що функціонує на основі міждисциплінарної взаємодії та провадження елементів перформативного мистецтва. Уперше запропонована модель інтегрованої підготовки виконавця, у якій хореографічні, вокальні та акторські елементи розглянуто як нерозривно пов’язані компоненти єдиного перформативного процесу. Такий підхід сприяє формуванню цілісного сценічного мислення та розвитку виконавської автономії. Висновки. У сучасному освітньому просторі підготовка універсального виконавця потребує переосмислення традиційних моделей виконання. В умовах синтетичних сценічних жанрів, де тілесне, голосове й емоційне функціонують як єдиний художній жест, окреме вивчення вокалу, хореографії та акторської майстерності втрачає ефективність. Запропонований комплексний підхід до репетиційної практики дозволяє гармонійно інтегрувати ці компоненти в межах однієї педагогічної системи. Він базується на спільному плануванні викладачів, змішаних репетиціях, імпровізаційних методах та правах, спрямованих на розвиток сценічного мислення й виконавської свободи. Особливої значущості набуває перформативна практика як інструмент формування цілісного сценічного висловлення, у якому тіло, голос і внутрішня дія співіснують як взаємопов’язані аспекти єдиного художнього процесу. Такий підхід не лише сприяє професійному розвитку, але й активізує внутрішню мотивацію до самореалізації, що є ключовим чинником у становленні сучасного артиста. Отже, комплексна репетиційна система може розглядатися не лише як ефективний методичний інструмент, а і як перспективна педагогічна стратегія, здатна забезпечити підготовку гнучкого, креативного та мислячого виконавця, який відповідає викликам і вимогам сценічного мистецтва ХХІ століття.

Українська фольклорна інтонаційність в опері «Вишиваний» Алли Загайкевич

2026-02-09T17:29:58+02:00

Мета роботи – визначити вокально-виконавські прийоми та музично-виражальні елементи, спрямовані на втілення фольклорної інтонації в опері. Прикладом може слугувати опера «Вишиваний» А. Загайкевич, хоча специфіка її втілення в цьому творі ще мало досліджена. Методологія дослідження. У роботі використано такі методи, як: історичний (направлений на зіставлення наявних інтонаційних моделей із лексикою «Вишиваного» А. Загайкевич), структурно-функціональний (для розкриття ролі музично-виражальних засобів), виконавський (для вияву специфіки виконавських прийомів і їх стилістичної природи). Новизна статті полягає в тому, що вперше розглянуто риси фольклорної інтонаційності в партитурі «Вишиваного». Висновки. А. Загайкевич органічно вплітає українську фольклорну інтонаційність у широке стилістичне поле опери та розмаїття притаманних їй вокальних технік. Функція фольклорної інтонації в опері полягає в узагальненій характеристиці українського народу і його окремих «голосів» (Дівчини, Людини в чорному). Її прояви реалізуються у вербальному тексті, вокальній манері, мелодиці, ладовій основі, жанрових джерелах, типі розвитку, електронно оброблених звуках, інструментальних тембрах. При цьому вона постає у взаємодії з іншими стилістичними явищами, нерідко «розмиваючись», розчиняючись у ширшому 12-тоновому просторі.

Роль труби у творчості Євгена Станковича (за матеріалами інтерв’ю з композитором)

2026-02-09T17:35:58+02:00

Метою статті є висвітлити семантичні, жанрово-стильові та філософські аспекти функціонування труби у творчості Євгена Станковича. Основою для аналізу є його авторські висловлювання, які були зафіксовані під час бесіди-інтерв’ю 19 серпня 2025 року. У центрі уваги дослідження – виявлення індивідуальних особливостей тембрового мислення композитора, зокрема щодо специфіки трактування труби як одного з найбільш експресивних інструментів симфонічного оркестру. Методологічну основу статті становить поєднання дослідницьких підходів, необхідних для повноцінного аналізу композиторського світогляду: аналітичного (для виокремлення та класифікації функцій труби), інтерпретаційного (для розкриття семантичних шарів її використання) та герменевтичного (для глибокого осягнення авторського задуму). Єдність теоретичного та емпіричного рівнів аналізу включає узагальнення ключових положень сучасної музикознавчої думки щодо інструментальної семантики та творчості Євгена Станковича в поєднанні з ексклюзивними коментарями самого композитора. Такий двоєдиний підхід дає можливість максимально точно реконструювати індивідуальну логіку його творчої візії, з’ясувати внутрішні мотиви тембрових рішень та інструментальних уподобань. Наукова новизна статті полягає в тому, що вперше в українському музикознавстві на основі першоджерела – особистих, раніше неопублікованих висловлювань Євгена Станковича, зафіксованих під час спеціалізованого інтерв’ю, – систематизовано та глибоко розкрито його погляди на семантику труби. Висновки. Роль труби у творчості Євгена Станковича постає багатоплановою: від драматургічного структуротворення до символічного осмислення як голосу внутрішнього пориву й духовної енергії. Ставлення композитора до інструмента ґрунтується на творчій інтуїції, філософічності та довірі «внутрішньому голосу».

Бароковий концерт: становлення жанру та сучасні дослідницькі підходи

2026-02-09T17:55:13+02:00

Метою дослідження є комплексне осмислення барокового концерту як історико-стильового та культурного феномену, виявлення механізмів формування його форми в італійській традиції, оцінка впливу на розвиток європейської класичної та постбарокової музики через призму сучасних дослідницьких підходів. Методологія статті. У дослідженні барокового концерту застосовано комплексний міждисциплінарний підхід та історико-музикознавчий аналіз. Основну увагу приділено вивченню партитур, окремих партій та архівних свідоцтв про склад ансамблів. Такий підхід дозволяє реконструювати особливості фактури, тональної організації та риторичної структури концертів, а також простежити еволюцію жанру на стику різних національних шкіл: італійської, німецької, французької та англійської. Наукова новизна роботи полягає в уточненні поняття концертної форми як результату взаємодії різних локальних шкіл (венеційської, болонської, римської); розкритті транснаціонального характеру італійського концерту, який у першій половині XVIII століття стає жанром європейського музичного мислення; а також у демонстрації історичної наступності барокового концертного мислення від Моцарта та Бетховена до неокласики XX століття. Висновки. Бароковий концерт постає як поліцентричний жанр, що сформувався на перетині італійської, німецької, французької та англійської музичних традицій. Його еволюція відбувалася через взаємодію різних композиторських шкіл, формуючи гнучку та варіативну модель концертного стилю. Уже з кінця XVII століття концерт поєднував сольний початок і колективну гру, риторичну виразність та драматичну логіку. Розвиток жанру включав удосконалення структурної організації та взаємодії між інструментальними групами, створюючи контраст, підкреслюючи солюючий голос і зберігаючи баланс ансамблю. Бароковий концерт слугував «культурним кодом» епохи, відображаючи естетичні вподобання та виконавські традиції. Як модель музичного мислення, він вплинув на подальший розвиток європейської концертної форми, поєднуючи традиції з простором для виконавської свободи.

Методологія науково-дослідної роботи у сфері дослідження маркетингу образотворчого мистецтва

2026-02-08T06:45:20+02:00

Метою статті є розробка цілісної методології науково-дослідної роботи, здатної інтегрувати різногалузеві підходи для забезпечення глибинного та об'єктивного аналізу; всебічно дослідити методологічні інструменти та алгоритми у сфері соціального та комерційного маркетингу образотворчого мистецтва; різнобічно розкрити методологію дослідження маркетингу образотворчого мистецтва для студентів та аспірантів, що здобувають освіту в галузі мистецтвознавства та культурології, для широкого кола спеціалістів цієї галузі. Методологія дослідження базується на принципах системного підходу та міждисциплінарного синтезу, з використанням комплексу методів, адаптованих до специфіки артринку: порівняльно-історичного, економетричного моделювання, соціологічного контент-аналізу, комплексу технічної експертизи, методу нетнографії. Наукова новизна. Вперше на міждисциплінарному рівні досліджено методологічні інструменти маркетингу образотворчого мистецтва у сфері компетенції експертів-мистецтвознавців та знавецтва, а також у культурологічній, економічній, соціологічній, психологічній сфері. Висновки. Запропонована методологія науково-дослідної роботи у сфері маркетингу образотворчого мистецтва є інтегративною, поєднує гуманітарні (мистецтвознавчі, культурологічні) і точні (економічні, соціологічні, експертно-технологічні) наукові підходи. Центральним елементом є взаємодія між суб'єктивною культурною цінністю, сформованою представниками знавецтва, реставраторами культурних цінностей та експертами, що використовують методи рентгенографії та джерелознавства, і співвідносять їх з об'єктивною ринковою ціною на твори мистецтва, визначеною економетричним та маркетинговим аналізом. Подальша науково-дослідна робота у сфері дослідження методології алгоритмів маркетингу образотворчого мистецтва має бути зосереджена на розробці уніфікованих міжнародних стандартів для публікації даних про provenience та експертизу, що дозволить посилити прозорість та наукову обґрунтованість артринку.

Фотомистецтво і штучний інтелект: еволюція технологічних підходів і художнього вираження

2026-02-08T06:49:34+02:00

Метою статті є встановити здатність генеративного штучного інтелекту відтворювати фотографічну реальність та виявити технічні, художні й методологічні аспекти такої реплікації. Методологія дослідження передбачала застосування таких методів і прийомів, як: аналіз наукових джерел – для виявлення сучасних підходів у фотомистецтві; порівняльний – дав змогу визначити подібність і відмінність при зіставленні оригінальних світлин зі згенерованими; метод семіотичного аналізу – сприяв окресленню змін у природі фотографічного образу та способах репрезентації реальності в епоху штучного інтелекту. Наукова новизна статті полягає в порівняльному аналізі трьох типів зображень: оригінальної світлини, зображення, створеного за текстовим промтом, і репліки світлини, створеної на основі самої фотографії (image-to-image); у виявленні специфічних обмежень генеративного ШІ у відтворенні фактури, світла й автентичності; у формулюванні методології оцінювання технічних та естетичних аспектів ШІ-зображень. Висновки. Технології штучного інтелекту не просто трансформують інструменти фотографа – вони змінюють саму філософію зображення. Світлини переходять з емпіричного рівня на семіотично-когнітивний, у якому головними стають не світло та композиція, а мова, значення, інтерпретація, взаємодія з алгоритмом. Проведене дослідження дало змогу виявити, що репліка (image-to-image) є найближчою до оригінальної фотографії, а текстова генерація має нижчий ступінь візуальної та художньої ідентичності. Генерація за текстом створює естетично довершений, але «постфотографічний» образ, позбавлений автентичної аури моменту. ШІ підтверджує тенденцію до створення нового жанру – «віртуальної фотографії», у якому реалістичність є результатом алгоритму, а не оптики. Він є інструментом для формування нової естетики фотомистецтва, проте поки що не здатен відтворити життєвий контекст та емоційну енергію моменту, яку передає справжня фотографія.

Мистецькі практики в науковому дискурсі: інтеграція освіти, культури й творчості

2026-02-08T06:55:14+02:00

Мета статті полягає у вивченні мистецьких практик і ролі художніх та музичних інтерпретацій у формуванні мислення здобувачів освіти. Методологія дослідження базується на поєднанні теоретичного аналізу та практичного порівняльного дослідження мистецьких творів. Для аналізу творчості О. Шупляка застосовано візуальний та інтерпретаційний аналіз, що дозволяє оцінити розвиток образного, просторового й асоціативного мислення студентів. Для вивчення виконань пісні В. Івасюка «Я піду в далекі гори» використано порівняльний аналіз інтерпретацій у різних виконаннях (авторське, К. Цісик, хор «Гомін») з урахуванням естетики, історичного та соціокультурного контексту. Міждисциплінарний підхід поєднує мистецтвознавство, музикознавство, психологію сприйняття та педагогіку. Методика інтерактивного мистецького проєкту включає аналіз творів, дискусію, рефлексію та міжпредметні зв’язки. Наукова новизна роботи полягає в тому, що мистецькі практики мають значний педагогічний потенціал, сприяють розвитку візуального і слухового мислення, інтерпретаційних навичок, аналітичного слуху, а також формують національну ідентичність і ціннісні орієнтації студентів. Наукова складова дослідження полягає у виявленні міждисциплінарних зв’язків між мистецтвом, культурологією, психологією сприйняття та педагогікою. На прикладі творчості українського художника О. Шупляка, який працює з оптичними ілюзіями, та інтерпретацій пісні В. Івасюка «Я піду в далекі гори» у виконанні автора, К. Цісик і хору «Гомін» під керівництвом В. Яценка простежується взаємозв’язок між мистецтвом, наукою та освітнім процесом. Висновки. Мистецькі практики (на прикладі творчості О. Шупляка, аналізу різних виконавських інтерпретацій пісні «Я піду в далекі гори») є ефективним інструментом оновлення освітнього процесу, адже поєднують аналітичне та емоційне сприйняття, розвивають образне, просторове й асоціативне мислення здобувачів освіти. Використання оптичних ілюзій у навчанні сприяє формуванню візуальної грамотності, спостережливості та навичок інтерпретації, а також демонструє можливість інтеграції мистецтва з природничими науками (оптика, психологія сприйняття, композиція). Порівняльний аналіз виконань пісні В. Івасюка «Я піду в далекі гори» (у версіях автора, К. Цісик та хору «Гомін») демонструє взаємозв’язок музики, соціокультурного середовища та історичного часу. Кожна інтерпретація виявляє різний тип естетики: камерна авторська щирість Івасюка; студійна й академічна естетика західної сцени в К. Цісик; колективна народна виразність і символічність у хорі «Гомін». Зіставлення трьох виконань пісні формує аналітичний слух, естетичний смак, розуміння стилю, бачення інтерпретації як форми мислення та культурного обміну. Інтеграція мистецтва, освіти і науки є ефективною моделлю сучасного навчального процесу, яка розкриває творчий потенціал здобувачів освіти, розвиває їхню культурну компетентність і національну самосвідомість. Запропоновано мистецький проєкт «Інтерпретація у розкритті художніх образів» може стати практичним інструментом для формування міждисциплінарних умінь студентів через залучення візуальних і музичних мистецтв, аналітичних і творчих методів.

Образ міста в акварелях ужгородського митця Василя Когутича

2026-02-08T07:00:34+02:00

Мета дослідження полягає у виявленні особливостей художнього осмислення міського простору в акварельних творах ужгородського митця В. Когутича, а також у визначенні специфіки формування образу міста в контексті регіональної мистецької традиції Закарпаття. Методологічну основу дослідження становлять мистецтвознавчий і культурологічній підходи, а також метод порівняльно-стилістичного аналізу робіт та іконографічний метод для дослідження та інтерпретації урбаністичних мотивів. Залучено елементи структурного аналізу композиції, колористичних та просторових рішень, а також контекстуальний підхід для з’ясування зв’язку творчості В. Когутича із закарпатською школою живопису. Наукова новизна. Уперше системно проаналізовано художній міський пейзаж в акварелях В. Когутича як окремий пласт сучасного закарпатського мистецтва. Виявлено індивідуальні прийоми роботи автора з кольором, світлоповітряними ефектами, що формують авторську модель міського пейзажу. Показано, як митець поєднує реалістичну фіксацію архітектурних мотивів із романтизацією простору, створюючи емоційно насичену візуальну репрезентацію міста. Висновки. Акварелі В. Когутича формують цілісну авторську художню концепцію, де місто постає живим, динамічним і водночас камерним простором. Митець розкриває індивідуальний ритм міста через світло, колір і фактуру акварелі, що дозволяє розглядати його роботи як вагомий внесок у розвиток сучасного урбаністичного пейзажу. Також творчий доробок В. Когутича актуалізує національну культурну ідентичність та відображає культурний наратив закарпатської художньої школи.

Артінсталяції як мистецький код Революції Гідності: від стихійних об’єктів до культурної пам’яті

2026-02-08T07:04:10+02:00

Метою дослідження є визначення ролі артінсталяцій як складової візуального коду протестної культури, їхня семіотична інтерпретація та аналіз впливу на формування колективної пам’яті про Революцію Гідності. Методологічну основу дослідження становить комплекс міждисциплінарних підходів, що поєднує методи культурології, мистецтвознавства, соціології та семіотики, що дозволяє всебічно проаналізувати феномен артінсталяцій Революції Гідності як складової візуальної культури протесту. Поєднання цих методів забезпечує комплексне вивчення феномену артінсталяцій Революції Гідності як важливого елемента візуальної культури протесту та складової сучасного культурного ландшафту України. Наукова новизна дослідження полягає в комплексному осмисленні артінсталяцій Революції Гідності як цілісного мистецького коду протесту, що вперше розглянуто не лише як сукупність окремих візуальних об’єктів, а і як системний феномен, який формував символічний простір Майдану та вплинув на подальші культурні трансформації в Україні. Висновки. Артінсталяції Революції Гідності постають як унікальний феномен сучасної української культури, у межах якого мистецтво, протест і громадянська самоорганізація утворили єдиний символічний простір. Вони виконували естетичні, комунікативні, мобілізаційні та меморіальні функції, перетворюючи Майдан на відкритий простір співтворчості та формування смислів. Аналіз показав, що ці об’єкти стали важливими носіями емоційної та історичної пам’яті, а їхня подальша музеєфікація та документування сприяють збереженню цінностей і досвіду Революції Гідності. Отже, артінсталяції Майдану можна розглядати як потужний мистецький код протесту та значущу складову формування сучасного культурного ландшафту й колективної пам’яті українського суспільства.

Цифрова фотографія як засіб створення варіативних графічних текстур у дизайні

2026-02-08T07:10:33+02:00

Мета роботи – осмислити специфіку цифрової фотографії як засобу створення варіативних графічних текстур, виявити методи і художньо-композиційні можливості її використання в процесі створення об’єктів графічного дизайну. Методологія дослідження полягає в застосуванні низки підходів: аналітичного – для осмислення літератури з теми статті; міждисциплінарного, що дало змогу всебічно вивчити вплив розвитку цифрового мистецтва на сучасний графічний і мультимедійний дизайн та отримати обґрунтовані висновки; системного з використанням цілого спектру методів (мистецтвознавчого аналізу, проблемного, проєктного, теоретичного узагальнення) – з метою комплексного аналізу за темою дослідження. Наукова новизна статті полягає в комплексному осмисленні методів та художніх можливостей застосування цифрової фотографії для створення текстурних рішень у графічному та мультимедійному дизайні. Висновки. У процесі дослідження було встановлено, що специфіка цифрової фотографії як засобу створення варіативних графічних текстур у графічному та мультимедійному дизайні полягає в поєднанні документальної фактурної достовірності з високим рівнем цифрової модифікованості, що дозволяє зберігати зв’язок із матеріальним світом і водночас створювати абстраговані, умовні або експериментальні текстурні структури. Саме ця подвійна природа цифрової фотографії зумовлює її ефективність як джерела варіативних графічних рішень. Також, у результаті дослідження було виявлено комплекс методів і художньо-композиційних можливостей використання цифрової фотографії для створення варіативних графічних текстур, а саме: методи – фотографічна фіксація фактур і текстурованих поверхонь, цифрова обробка зображень (кадрування, масштабування, корекція кольору та контрасту, нашарування, фрагментація), а також обробка фотографічних елементів типографічними засобами при їх підготовці до друку; художньо-композиційні можливості – формування візуальної глибини, ритму, просторовості та емоційної насиченості композиції, домінантність фотографічної текстури як образотворчого елементу, роль графічної текстури як фонового структурного шару або засобу акцентування, динамічна трансформація текстурних елементів у часі при взаємодії з елементами мультимедійного об’єкту та анімації.

Необароко в іконописі Олександра Цугорки

2026-02-08T07:14:35+02:00

Мета статті – проаналізувати твори іконопису провідного українського художника Олександра Цугорки; виявити їх стилістику, спираючись на художньо-смислові, образно-композиційні, історико-культурні компоненти. Методи дослідження. У статті використано комплексний підхід, який охоплює загальнонаукові (емпіричні – спостереження, опис), теоретичні (аналітичний, історіографічний, компаративний, біографічний), спеціальні (мистецтвознавчий та культурологічний) методи. Комплексний дослідницький підхід дозволив визначити головні іконографічні, іконологічні, образно‐композиційні особливості іконопису, його тип і специфіку в контексті архітектурно‐живописного синтезу, що дав змогу з’ясувати творчі підходи автора. Наукова новизна статті полягає в тому, що в ній уперше в українському мистецтвознавстві розглянуто іконописну творчість провідного українського художника О. Цугорки в системі бароко та необароко. Висновки. Доведено, що іконопис О. Цугорки являє собою стилістичний напрям необароко, що продовжує в сучасних умовах національну художню традицію, сформовану в ХVІІ–ХVІІІ ст. В авторській манері О. Цугорки необароко має значне коло історичних спрямувань, відповідає сталому формату піднесення вищих цінностей буття та, водночас, демонструє оригінальне образно‐композиційне рішення й інтерпретування біблійної тематики в руслі модерних ідей. Трансляція почуття у форматі «від сакрального до профанного» в його іконописі відбувається шляхом співпереживання подій життя та випробувань долі, у характерному «забарвленні» драматургії бароко. Простежено самовираз митця через усвідомлення себе представником української етнічної спільноти, маніфестованої в культурі бароко. Художнє переосмислення історичного спадку бароко в іконописі О. Цугорки відображає зв’язки з традиціями Візантії, які органічно увійшли в релігійний живопис українського бароко гуманістичним спадком Відродження, опанованим в Україні (західні землі) військовою культурою ХVІІ–ХVІІІ ст. Важливий аспект становить формально‐композиційна складова іконопису О. Цугорки, пов’язана з академічною культурою неокласицизму, що знайшло відбиток у художньо‐смислових, образно‐композиційних, стилістичних, історичних компонентах. На основі проаналізованих творів О. Цугорки доведено, що інтерпретація зображень іконопису необароко тісно пов’язана з творчим осмисленням теми в її суспільно‐історичному поступі на сучасному етапі, а також із чільними академічними традиціями. Отримані результати сприяють подальшому вивченню цього напряму живопису, включно з аналізом джерел їх виникнення та зверненнями до історичного минулого, етнонаціональних джерел української культури, традицій професійної академічної мистецької школи.

Аналіз елементного складу друкарського паперу: виявлення закономірностей та інтерпретація результатів дослідження

2026-02-08T07:19:25+02:00

Мета роботи полягала у виявленні закономірностей елементного складу друкарського паперу різних хронологічних періодів та інтерпретації отриманих результатів для вдосконалення підходів до атрибуції та автентифікації об’єктів на паперовій основі. Методологія дослідження ґрунтувалася на загальнонауковому підході, що передбачав системне використання теоретичних методів (аналіз, дедукція, індукція, узагальнення) у поєднанні з емпіричними дослідженнями з використанням сучасних недеструктивних фізико-хімічних методів. Наукова новизна статті: вперше встановлені закономірності елементного складу друкарського паперу кінця XIX – початку XXI ст., виявлені характерні хімічні елементи та інтерпретоване їхнє можливе походження залежно від технології виробництва та використаних наповнювачів; визначено діагностичні маркери, які можуть бути використані для попередньої ідентифікації каоліну в паперовій масі методом рентгенофлуоресцентного аналізу. Висновки. Встановлено, що характерними хімічними елементи у складі друкарського паперу ХІХ–ХХ ст. є залізо, кальцій, калій, цинк та мідь, для зразків другої половини ХХ ст. є типовою наявність титану, зумовлена використанням як наповнювачів каолінів з вторинних родовищ. Показано, що в складі паперу ХХІ ст. кальцій стає домінуючим елементом, що пов’язано із застосуванням карбонату кальцію як основного наповнювача. Доведено ефективність використання рентгенофлуоресцентного аналізу для встановлення елементного складу паперу та доцільність його поєднання з інфрачервоною спектроскопією для визначення природи наповнювачів. Результати дослідження створюють підґрунтя для формування бази даних елементного складу паперу різних хронологічних періодів, що сприятиме розвитку науково обґрунтованих методів автентифікації об’єктів культурної спадщини на паперовій основі.

Художні інтерпретації Києва та сучасні артпрактики: від акварельного живопису до проєктів декоративно-прикладного мистецтва

2026-02-08T07:24:40+02:00

Мета роботи – виявити особливості художніх інтерпретацій образу Києві у творах живопису, графіки та декоративно-прикладного мистецтва кінця XX – початку XXI століття, а також проаналізувати сучасні артпрактик, які осмислюють столицю України як культурний, символічний і духовний простір. Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні системного підходу в дослідженні заявленої проблематики та сукупності таких методів: мистецтвознавчого, аналітичного, компаративного. Наукова новизна дослідження полягає в комплексному аналізі художніх інтерпретацій Києва в контексті сучасних артпрактик, що поєднують традиційні й експериментальні форми вираження. У роботі систематизовано підходи до осмислення міського простору столиці як феномену культурної пам’яті та духовного досвіду, а також виявлені тенденції міждисциплінарної взаємодії візуального, декоративно-прикладного та соціального мистецтва, що формують нову урбаністичну ідентичність Києва. Висновки. Художні інтерпретації Києва в сучасному мистецтві демонструють глибоку еволюцію від традиційного пейзажного бачення до складних концептуальних форм візуального міського простору. Київ постає не лише як архітектурний чи географічний об’єкт, а і як культурний та духовний феномен, у якому переплітаються історична пам'ять, індивідуальні переживання та колективна ідентичність. Традиції акварельного й живописного зображення міста стали основою для новітніх експериментів початку XXI століття, коли митці почали активно переосмислювати візуальну мову через інсталяції, артпроєкти, об’єкти декоративно-прикладного мистецтва. Сучасні художні практики поєднують різні техніки, матеріали й медіа, утворюючи поле міждисциплінарних взаємодій, де міський простір виступає лабораторією художнього досвіду. У творчих концепціях сучасних митців Київ осмислено як живе середовище пам’яті, що зберігає відбитки минулого й водночас реагує на актуальні події та трансформації. Теми руйнування, відродження, духовного оновлення набувають особливої ваги в умовах воєнних і соціокультурних випробувань, формуючи новий пласт символічних образів міста. Отже, сучасне мистецтво, звернене до Києва, функціонує як простір діалогу між традицією та експериментом, матеріальним і метафізичним, особистим і колективним досвідом. У цьому діалозі народжується нова візуальна мова столиці – відтворення її урбаністичної ідентичності, духовного змісту та культурної стійкості в мінливому історичному контексті.

Метаживопис: картина в картині як форма художньої самореференції

2026-02-08T07:33:22+02:00

Мета статті – аналіз феномену метаживопису, зокрема прийому «картина в картині», як форми художньої самореференції, спрямованої на осмислення живописом власної природи, механізмів репрезентації та взаємодії між автором, твором і глядачем. Методологія дослідження спирається на напрацювання А. Шастеля і Х. Гальєго, які вважали «картину в картині» способом метарепрезентації у живописі, а також на праці Р. Ріда, який аналізує історичні приклади та механізми зображення картин всередині картин. Наукова новизна. Підкреслено, що прийом «картина в картині» виконує багаторівневу функцію: метарефлексію, цитування традиції, ігрову композицію та символічне навантаження, поєднуючи історичний аналіз і теорію художньої саморефлексії. Висновки. Метаживопис, або painting within a painting, – це не другорядний композиційний елемент. Теоретичні концепції metapainting та mise en abyme дозволяють розглядати цей феномен як форму метарепрезентації, у якій живопис звертається до самого себе, створюючи багаторівневу структуру візуального смислу. Термін metapainting (metapintura) акцентує самоусвідомлення живопису як мистецтва, коли зображення включає інше зображення або процес художнього творення, утворюючи акт авторефлексії. У працях А. Шастеля та Х. Гальєго метаживопис інтерпретовано як рекурсивну структуру, яка поєднує основний рівень зображення та внутрішній рівень рефлексії, у межах якого картина стає водночас об’єктом і суб’єктом аналізу. Концепт mise en abyme, запозичений із літературної традиції, у живописі реалізується через образи всередині образів, дзеркальні відображення, цитування та алюзії, створюючи ефект нескінченного повернення до акту зображення. Функції прийому картина в картині є багатогранними: він слугує засобом метарефлексії живопису, інструментом цитування художньої традиції, механізмом композиційної гри та носієм символічних і семантичних значень. Внутрішні полотна можуть виконувати роль коментаря до основного сюжету, маркера соціального статусу, релігійного символу або алюзії на авторитетні зразки мистецтва минулого.

Комунікативно-візуальні стратегії в ілюстрації дитячої книжки кінця ХХ – початку ХХІ ст.: український та китайський досвід

2026-02-08T07:38:09+02:00

Мета дослідження: стаття спрямована на виявлення та порівняльний аналіз комунікативно-візуальних стратегій, застосованих в ілюстрації українських і китайських дитячих книжок кінця ХХ – початку ХХІ ст., а також на з’ясування їхнього впливу на формування читацького досвіду, естетичного сприйняття та культурної ідентичності дитини. Методологія дослідження ґрунтується на системному підході, що поєднує візуально-структурний, культурологічний, семіотичний та компаративний аналіз. Використано методи інтерпретації візуального тексту, контент-аналізу художніх засобів, а також порівняння стилістичних рішень в ілюстраціях українських та китайських дитячих видань. Окрему увагу приділено аналізу взаємодії ілюстрації з текстом та специфіці кодування культурних сенсів через візуальні образи. Наукова новизна. Уперше узагальнено типологізацію комунікативно-візуальних стратегій в ілюструванні дитячої книги у двох національних традиціях, які розвивалися під впливом різних естетичних, соціальних і технологічних факторів. Виявлено, як спільні тенденції, зокрема орієнтація на емоційний контакт, наративну динаміку та інтерактивність з читачем, а також певні культурно-мистецькі відмінності пов’язані з культурною символікою, домінантними стилями, модусами візуального мислення та ін. Висновки. Дослідження комунікативно-візуальних стратегій в ілюструванні дитячої книжки демонструє, що українська та китайська ілюстративні школи кінця ХХ – початку ХХІ ст. формують різні моделі комунікації з дитиною: українська традиція тяжіє до ліризму, експресивності й авторської стилізації, тоді як китайська – до гармонізації образів, орнаментальності та вбудованої культурної символіки. Водночас обидві системи активно використовують візуальні ресурси для розвитку емоційної чутливості та наративної компетентності юного читача.

Імерсивність у мистецтві: теоретичні засади та практики реалізації

2026-02-08T07:42:06+02:00

Мета роботи – узагальнити теоретичні підходи в дослідженні імерсивності в мистецтві та виділити ключові практики реалізації цього явища в культурно-мистецькій сфері. Методологія роботи. Робота ґрунтується на системному аналізі та міждисциплінарному підході, що поєднує феноменологічний та постструктуралістський аналіз, урахування аспектів медіаархеології, мистецтвознавчих і культурологічних студій, когнітивно-психологічні концепцій, наратології. Наукова новизна статті полягає в систематизації основних теоретичних підходів до розуміння імерсивності в мистецтві, розмежуванні понять «імерсія», «присутність», «інтерактивність», виявленні естетичних та комунікативних функцій імерсивних середовищ, а також у виокремленні різновидів імерсивних мистецьких практик. Висновки. Обґрунтовано, що імерсивність у мистецтві не є просто використанням новітніх технологій або тимчасовою модою, а глибокою трансформацією взаємин між мистецтвом, простором і глядачем. Вона базується на філософських концептах сприйняття, втілення і комунікації й одночасно актуалізується в практиках, де ключову роль відіграє досвід. Це закономірний етап еволюції мистецьких практик, спрямований на подолання дистанції між твором і глядачем, трансформацію пасивного споглядача в активного учасника й співтворця естетичного досвіду. Дослідження в галузі культури й мистецтва демонструють, що імерсивність стає новою парадигмою художнього мислення. Вона поєднує технологічні інновації з культурною пам’яттю, сприяє розвитку інтерактивних форм спілкування між твором і аудиторією, а також відкриває нові можливості для збереження й популяризації національної спадщини. Отже, гуманітарний аспект імерсивності розвивається у двох векторах – естетичному (творення нових сенсів) і комунікативному – створення простору діалогу між людиною та цифровою культурою.

Міський простір Києва в образотворчому мистецтві України початку ХХІ століття

2026-02-08T07:47:08+02:00

Мета статті – на основі аналізу художнього образу міського простору Києва в українському образотворчому мистецтві початку XXI століття виявити основні художні тенденції і підходи до його репрезентації та визначити їх зв’язок із соціокультурними процесами сучасності. Методологія дослідження спирається на мистецтвознавчий та історико-культурний підхід, зумовлений багатовимірним характером міського простору як художнього і соціокультурного феномену. У роботі застосовано також метод мистецтвознавчого аналізу для вивчення стилістичних і композиційних особливостей творів, іконографічний та іконологічний методи – для виявлення їхніх смислових і символічних значень. Історико-культурний і аналітичний методи використано з метою розгляду художніх інтерпретацій міського простору Києва крізь призму соціокультурних процесів початку XXI століття. Наукова новизна дослідження полягає в систематизації та узагальненні основних тенденцій репрезентації міського простору Києва в українському образотворчому мистецтві початку XXI століття на основі аналізу широкого кола сучасних художніх практик. У роботі здійснено спробу розглянути образ столиці як цілісний художній феномен, що формується під впливом історичних, культурних і соціальних чинників. Уточнено та доповнено уявлення про специфіку художніх підходів до зображення київського міського середовища в сучасному українському мистецтві, а також простежено їхній зв’язок із процесами трансформації суспільної свідомості, історичної пам’яті та культурної ідентичності початку XXI століття. Отримані результати розширюють наявні мистецтвознавчі уявлення про роль міського простору як важливого смислового та образного компонента сучасної художньої культури. Висновки. Дослідження дає змогу розглядати міський простір Києва як складний багатовимірний художній феномен, що формується в тісному зв’язку із соціокультурними процесами сучасності. Проаналізовано художні стратегії репрезентації міста в українському образотворчому мистецтві початку XXI століття та вивчено основні тенденції художнього осмислення київського міського середовища, що дозволяє розкрити специфіку сучасних візуальних інтерпретацій столиці у взаємозв’язку з процесами трансформації культурної свідомості та історичної пам’яті.

Комунікативний потенціал декоративно-прикладного мистецтва

2026-02-08T07:51:38+02:00

Мета статті – дослідити комунікативний потенціал українського декоративно-прикладного мистецтва через призму вербально-усних, візуально-образних, практично-діяльнісних та соціокультурних ефектів. Методологія дослідження включає загальнонаукові принципи систематизації та узагальнення досліджуваної проблеми, які дозволили визначити і науково обґрунтувати теоретичні підходи до понять «комунікація», «комунікативний потенціал» в оптиці прикладного мистецтва. Мета статті зумовила застосування структурно-функціонального аналізу, що дало змогу розглянути комунікативні ефекти декоративно-прикладних мистецьких практик у системі формування знання та практичної сталості. Використання аналітичного методу сприяло виявленню концептуальних засад щодо подальших теоретико-практичних мистецтвознавчих перспектив в оптиці дослідження комунікативного функціоналу декоративно-прикладного мистецтва, його трансформації в умовах глобальних впливів та викликів війни. Наукова новизна. Розглянуто та обґрунтовано декоративно-прикладне мистецтво як цілісну комунікативну систему, здатну передавати знання, цінності, символи й культурні коди різними засобами комунікації. Висновки. Декоративно-прикладне мистецтво України не лише є сферою унікального мистецтва та творчості, а й має потужний комунікативний феномен, здатний об’єднувати людей спільною ідеєю, цінностями культури, історією та майстерністю. Комунікативний потенціал декоративно-прикладного мистецтва полягає в його здатності передавати смисли через матеріальні форми, поєднувати традицію та сучасність, забезпечувати культурну тяглість і міжкультурний діалог через мистецьку форму, колір, символи та емоції. Практики передачі декоративно-прикладного мистецтва створюють різноманітні комунікативні ефекти: вербально-усні, візуально-образні, практично-діяльнісні, соціокультурні тощо. Такі особливості комунікації в декоративно-прикладному мистецтві, як символічність, матеріальність, тактильність, емоційність, діалог і партнерство дають змогу передати культурний досвід українського народу, зберегти його традиції, встановити культурний діалог між поколіннями, а також трансформувати народні мотиви в нові сучасні контексти.

Декоративний модерн в Україні: проблеми стилю, символіки та художньої інтерпретації орнаменту

2026-02-08T07:54:23+02:00

Мета роботи: дослідження спрямоване на комплексне осмислення декоративного модерну в Україні як стилістичного феномену, визначення його символічних моделей та особливостей художньої інтерпретації орнаменту в контексті національної культурної традиції та європейських впливів. Методологія дослідження. У роботі використано системний підхід, що поєднує мистецтвознавчий аналіз, порівняльно-історичний метод, семіотичну інтерпретацію орнаментальних структур, а також стилістичні та морфологічні дослідження художніх форм. Застосування принципів культурологічного аналізу дозволило визначити специфіку формування національної версії модерну. Наукова новизна. Уперше систематизовано основні орнаментальні моделі українського декоративного модерну та виявлено їхню семантичну багатошаровість у зв’язку з етнокультурними особливостями. Обґрунтовано роль орнаменту як знакового компонента, через який стиль модерн транслює ідеї національної ідентичності, синтезуючи традиції народного мистецтва й новітні художні тенденції початку ХХ ст. Висновки. У підсумку дослідження встановлено, що декоративний модерн в Україні сформувався як унікальна стильова система, у якій поєднано європейську естетику органічних форм із національною символікою. Орнамент у цьому контексті виступає не лише декоративним елементом, а й носієм культурної пам’яті та художньої інтерпретації українського міфопоетичного світу. Результати дослідження поглиблюють розуміння еволюції модерну та окреслюють тенденції його подальшого впливу на розвиток мистецтва в Україні.

Український танець у деколонізаційних процесах сучасної України

2026-02-08T07:57:38+02:00

Мета статті – виявити роль українського танцю в деколонізаційних процесах сучасної України. Методологія дослідження поєднує культурологічні, історичні та мистецтвознавчі методи, зокрема соціокультурної детермінації, хронологічний, мистецтвознавчий аналіз та ін. Наукова новизна. У статті вперше в науковому дискурсі розглянуто український танець як вагомий чинник деколонізаційних процесів. Висновки. Український танець є одним із дієвих засобів формування національної ідентичності, а ці процеси – вагомий складник деколонізаційних практик. Усвідомлення та подолання стереотипів, пов’язаних з імперськими наративами меншовартості української культури, опрацювання культурних травм через осмислення цінності українського танцю є продуктивним за умови дотримання стратегії формування національної свідомості та цінностей. У часі російсько-української війни деколонізаційні процеси в танцювальній культурі стали чітко увиразненими: відбувся «репертуарний поворот» (видалення з виконавської практики творів, пов’язаних з країною-агресором, переважання українських народно-сценічних танців у репертуарі колективів народного танцю, постановка національно маркованих балетів зі стилізованим українським танцем тощо), актуалізувалися процеси відродження фольклорно-етнографічної танцювальної спадщини та національно-патріотичної тематики постановок. Фестивально-конкурсний танцювальний рух у сфері українського народно-сценічного танцю став однією зі сфер увиразнення деколонізаційних тенденцій, що проявилося, зокрема, у руйнуванні радянських, переважно регіональних та жанрових, принципів проведення фестивалів; зміні пріоритетів у критеріях оцінювання з виключно стандартів професійного мистецтва та принципів масовості, притаманних тоталітарним системам, на творчо та особистісно-орієнтовані; популяризація творчості діячів українського народно-сценічного танцю минулого та сучасності шляхом організації іменних фестивалів та конкурсів; актуалізація української національно-патріотичної тематики у постановках та функціональних завданнях заходів загалом.

Синергія музики й руху: взаємодія концертмейстера та хореографа у формуванні сценічної культури в дитячих хореографічних колективах

2026-02-08T08:01:07+02:00

Мета дослідження – визначити особливості художньої взаємодії концертмейстера та хореографа в процесі формування сценічної культури дитячого хореографічного колективу; розкрити механізми синергії музики й руху як чинника розвитку музичності, пластичної виразності та здатності дитини до створення сценічного образу. Методологія дослідження. Праксеологічний метод застосовано для аналізу концертмейстерської діяльності як процесу художньої співтворчості в практичній роботі дитячого колективу; когнітивний метод – для дослідження механізмів формування музично-рухового мислення, емоційного реагування та сценічної уваги дитини; аксіологічний метод дав можливість визначити ціннісний вимір сценічної культури як інтегративний результат взаємодії музики й руху; емпіричний метод використано для аналізу взаємодії концертмейстера й хореографа у навчальному процесі; структурно-функціональний метод – для виявлення взаємозв’язків між музичними, пластичними та емоційно-комунікативними елементами у формуванні сценічної культури виконавця. Наукова новизна полягає у визначенні концертмейстерської діяльності як акту художньої співтворчості з хореографом у процесі формування сценічної культури у дитячому хореографічному колективі. Теоретично обґрунтовано роль концертмейстера як співтворця сценічного образу, який формує емоційно-пластичну єдність хореографічної дії через музику та сприяє розвитку сценічного мислення юних виконавців. Висновки. Формування сценічної культури дітей у хореографічних колективах постає результатом синергії музики й руху, що реалізується у творчій взаємодії концертмейстера та хореографа. Концертмейстер у цьому контексті виступає співавтором художньої концепції постановки, який разом із хореографом формує музичну драматургію, темпоритм, динаміку та емоційний рельєф танцю. Сучасна концертмейстерська діяльність у дитячих хореографічних колективах базується на індивідуально-творчому підході, інтеграції цифрових технологій і партнерській взаємодії з хореографом, що забезпечує становлення сценічної культури як цілісного прояву художньої особистості дитини.

Вплив мультимедійних технологій на трансформацію тілесної виразності та сценічної експресії в хореографічному мистецтві

2026-02-09T12:21:12+02:00

Мета дослідження – дослідити специфіку впливу мультимедійних технологій на формування тілесної виразності та сценічної експресії в хореографічному мистецтві та визначити закономірності взаємодії тілесного й технологічного у виконавському процесі. Методологія дослідження. У статті застосовано праксеологічний метод для вивчення нових форм сценічної експресії, які виникають внаслідок інтеграції технологічних інновацій у хореографічні практики; компаративний – для виявлення особливостей взаємодії традиційної та мультимедійної хореографії; системно-структурний – для визначення взаємозв’язків між тілесним, просторовим і технологічним елементами у хореографічних практиках; естетичний та семіотичний аналіз дав можливість виявити способи формування експресивності та смислотворення в мультимедійній сценічній дії; спостереження та аналіз мистецьких практик – для дослідження прикладів хореографічних постановок із використанням мультимедійних технологій. Наукова новизна полягає в з’ясуванні механізмів трансформації сценічної експресії під впливом мультимедійних технологій та теоретичному обґрунтуванні їх інтеграції в хореографічне виконавство як складову, що переосмислює взаємодію тілесного та технологічного в сценічному просторі. Висновки. Сценічна експресія в хореографічному мистецтві визначається як результат багаторівневої взаємодії тілесних, емоційно-когнітивних та технологічних компонентів, які формують нові моделі сценічної комунікації. Інтеграція мультимедійних технологій сприяє трансформації традиційних форм сценічної виразності, у результаті чого формується нова естетика сценічної дії, у якій мультимедійне середовище не лише доповнює, а й активно моделює пластичний, емоційний та смисловий вимір хореографічного твору. Тому сценічна експресія в умовах цифровізації поєднує людське тіло та технологічні засоби в єдину художню систему, визначаючи подальші тенденції розвитку сучасного хореографічного мистецтва.

Навчальна дисципліна «Зразки сучасної хореографії»: методологічне підґрунтя

2026-02-09T12:49:33+02:00

Мета статті – виявити основні методологічні підходи до викладання дисципліни «Зразки сучасної хореографії» в закладах вищої освіти України. Методологія дослідження ґрунтується на комплексному підході, що поєднує аналітичний, порівняльний, історико-хронологічний, мистецтвознавчий методи. Наукова новизна полягає в тому, що вперше проаналізовано місце навчальної дисципліни «Зразки сучасної хореографії» в системі хореографічної освіти України, визначено її змістове наповнення та виявлено методологічні підходи до її викладання. Висновки. Навчальна дисципліна «Зразки сучасної хореографії» є наймолодшою серед подібних дисциплін з інших різновидів танцювального мистецтва, тісно взаємодіє з освітніми компонентами з теорії та методики викладання модерн-джаз танцю та танцю контемпорарі. Поняття «зразковий» стосовно танцювальних творів є доволі суб’єктивним, формується на перетині професійної думки фахівців, індивідуальної педагогічної позиції викладача та домінантних естетичних орієнтирів певного історичного періоду. Наявність значних збігів у змісті дисципліни «Зразки» в різних закладах вищої освіти свідчить, з одного боку, про визнання певного кола хореографів і творів як еталонних, а з іншого – про тенденцію до стандартизації змісту, що водночас допускає варіативність методичних підходів до викладання. Викладач має право самостійно формувати зміст дисципліни, реалізуючи принцип академічної свободи, добирати зразки, які мають відповідати вузькопрофесійним вимогам підготовки хореографа та загальним змістовим і методичним принципам хореографічної освіти, з урахуванням обмеженого навчального часу, передбаченого освітньою програмою. Дотримуючись принципів наступності та послідовності, найраціональніше вводити «Зразки сучасної хореографії» до навчального процесу на 2–3 курсах. Вивчення зразків сучасної хореографії виконує не лише навчально-тренувальну, а й мотиваційно-творчу функцію, стимулюючи самостійну художню діяльність студентів. Пріоритетом у вивченні зразків сучасного танцю є не досягнення ідеальної технічної форми, а занурення у творчий процес, осмислення механізмів формування хореографічної структури та стильових особливостей, що відповідає процесуально орієнтованій парадигмі танцювального мистецтва ХХ – початку ХХІ століття.

Феномен віртуозності в угорському народно-сценічному танці крізь призму проблематики створення виконавської виразності

2026-02-09T13:26:34+02:00

Мета статті – виявити особливості прояву віртуозності як феномену хореографічного мистецтва в контексті специфіки створення виконавської виразності в угорському народно-сценічному танці. Методологія дослідження. Застосовано типологічний метод, спрямований на виявлення локальних особливостей угорського народно-сценічного танцю; історико-культурний метод, що посприяв уточненню процесу становлення угорського народно-сценічного танцю в 1930–1970-ті рр.; метод аналізу та синтезу, метод системного аналізу й метод теоретичного аналізу, завдяки яким проблематику віртуозності в угорському народно-сценічному танці розглянуто крізь призму особливостей процесу створення виконавської виразності. Наукова новизна. Розглянуто проблематику віртуозності в угорському народно-сценічному танці; уточнено відомості щодо становлення угорського народно-сценічного танцю в історичній ретроспективі; узагальнено основні характеристики угорського народно-сценічного танцю в контексті питання віртуозного виконання; досліджено деякі аспекти створення виконавської виразності в угорському народно-сценічному танці засобами формування ментальних стратегій та образності. Висновки. Унікальний ритмічний малюнок, лексика підвищеної складності, активний футворк, різноманітні стрибки, присіди, робота з реквізитом (палиці, шаблі, батоги, сокирки та ін.), що характерні для угорського народно-сценічного танцю, апріорі роблять віртуозність однією з необхідних професійних характеристик виконавця, що посилюється важливістю створення яскравої видовищності хореографічної постановки, надання виступу художньо-образної виразності, необхідної експресії, впевненого вираження хореографічного змісту та ін. Розвиток віртуозних навичок в угорському народно-сценічному танці – складний багатоаспектний процес, що включає напрацювання фізичної витривалості, техніки виконання, швидкості й спритності, що пов’язана з руховими навичками, а також формування ментальних стратегій та образності.

Деколонізація тілесності в українському танці: постколоніальний аналіз радянської спадщини та тілесної пам’яті

2026-02-09T13:40:42+02:00

Мета статті – проаналізувати вплив радянської колоніальної культурної політики на формування нормативної тілесної естетики, освітніх моделей та репертуарних стратегій у хореографічному мистецтві України, а також виявити сучасні тенденції, спрямовані на повернення тілесної автономії, активізацію тілесної пам’яті та мистецької суб’єктності. Методологія дослідження. Застосовано компаративний метод для зіставлення радянських нормативних тілесних моделей і сучасних українських деколонізаційних тенденцій у танці, що дозволяє виявити трансформації в трактуванні тілесності, репертуару й педагогічних підходів; постколоніальний підхід (аналітичну оптику) – для інтерпретації механізмів колонізації тілесності та нормування рухових кодів у радянській культурній парадигмі; герменевтичний метод – для осмислення тілесних і рухових кодів як носіїв культурних, ідеологічних і пам’яттєвих смислів; культурологічний метод – для виявлення взаємозв’язків між тілесністю, культурною ідентичністю, ідеологією та репрезентаційними стратегіями в танцювальному мистецтві. Наукова новизна дослідження полягає в здійсненні компаративного аналізу радянських нормативних тілесних моделей і сучасних українських деколонізаційних практик у хореографії. Обґрунтовано поняття нормативної тілесної пам’яті як наслідку імперського культурного тиску та визначено роль соматичних практик у процесах деколонізації тіла. Доведено, що сучасний український танець нині формує естетику спротиву, у якій тіло є носієм пам’яті, травми та культурної ідентичності. Висновки. На основі компаративного аналізу встановлено, що радянська колоніальна модель танцювальної тілесності була спрямована на уніфікацію, стандартизацію та дисциплінування тіла відповідно до ідеологічних настанов, що супроводжувалося пригніченням індивідуальної, автентичної та травматичної тілесної пам’яті. У сучасному українському танці формується протилежна парадигма: тіло постає як носій історичного досвіду, пам’яті й опору, а соматичні практики набувають значення інструментів деколонізації, відновлення суб’єктності та культурної ідентичності. Отже, деколонізація українського танцю виявляється культурно-політичним процесом, що передбачає переосмислення репертуарної політики, освітніх моделей і самої логіки взаємодії з тілесністю, перетворюючи танець із «мистецтва лояльності» на мистецтво спротиву та самовизначення.

«Мистецький арсенал» та видавнича діяльність як інструмент культурної пам’яті в контексті воєнного стану

2026-02-06T19:24:27+02:00

Мета роботи – дослідити видавничу діяльність Національного культурно-мистецького та музейного комплексу «Мистецький арсенал» як інструменту збереження культурної пам’яті, формування національної ідентичності та документування мистецьких рефлексій на воєнні події. Методологія дослідження базується на комплексному культурологічному підході, що поєднує історико-методологічний, системний та аналітичний методи. Використано порівняльний аналіз тематичних серій і серій виставкових каталогів, а також методи інтерпретації візуальних і текстових матеріалів для оцінки їхнього внеску в збереження та трансляцію культурної пам’яті. Наукова новизна дослідження полягає в комплексному аналізі видавничої діяльності Мистецького арсеналу як автономного культурного інструменту фіксації та інтерпретації українського мистецького досвіду в умовах воєнного стану. Висновки. У період воєнного стану Мистецький арсенал продовжує системну видавничу діяльність, випускаючи двомовні видання до кожного виставкового проєкту, що забезпечує культурну комунікацію на національному та міжнародному рівнях. Вони поєднують аналітичні тексти, матеріали експозицій та архівні документи, фіксуючи сучасні культурні практики й художній контекст. У воєнний час видання виконують функцію документування мистецьких реакцій на трагедії, формуючи голос України для світу. Двомовний формат і поширення видань серед провідних інституцій сприяють популяризації українського мистецтва та збереженню культурної пам’яті. Отже, видавнича діяльність Арсеналу виступає ефективним інструментом культурної комунікації, підтримки національної ідентичності та формування стійкого культурного іміджу України.

Культурний інтелект у мистецько-освітньому просторі: культурологічна рефлексія

2026-02-07T22:01:32+02:00

Метою статті є культурологічна рефлексія феномену культурного інтелекту та з’ясування його ролі в розвитку сучасного мистецько-освітнього простору України як культуротворчої системи, що інтегрує знання, творчість, емоційно-ціннісні орієнтації та комунікативну відкритість. Методологія дослідження. Теоретико-методологічну основу становлять культурологічний, антропологічний та інтегративний підходи, що дозволяють розглядати культурний інтелект як феномен, який формується в процесі взаємодії освіти, мистецтва й культури. Використано методи порівняльного аналізу, культурологічної інтерпретації та системного узагальнення. Наукова новизна. Культурний інтелект осмислено як інтегративний культурологічний феномен, що поєднує когнітивні, емоційно-ціннісні та поведінкові компоненти і виявляється чинником культуротворення в сучасному мистецько-освітньому просторі України. Обґрунтовано його роль як форми культурної стійкості (резильєнтності) та механізму гуманістичного розвитку особистості. Висновки. Культурний інтелект постає не лише як сукупність когнітивних, емоційно-ціннісних та поведінкових компонентів, а й набуває значення інтегративного культурологічного феномену, який формує здатність особистості та спільнот мислити, діяти й відчувати свою культурну індивідуальність у багатовимірному культурному середовищі. Трансформація мистецької освіти полягає у створенні принципового нового культуротворчого середовища, де формується здатність бачити, осмислювати й творити нові смисли, поєднувати традицію з інновацією, національне з універсальним. У часи соціокультурних зламів, війни й колективної травми культурний інтелект перетворює мистецько-освітній простір на середовище резильєнтності, де травматичний досвід можна переосмислити через творчість, де сенси та цінності стають точкою опори. Культурний інтелект є не стільки інструментом, скільки формою буття сучасної мистецько-освітньої культури – тим, що дозволяє їй переживати зміни, зберігати цінності й водночас відкривати нові горизонти творчості та гуманістичного розвитку.

Зачаруй свою аудиторію: магія ком’юніті-білдингу в стримінговій культурі

2026-02-07T22:07:08+02:00

Мета дослідження – аналіз стримінгу як сучасної міфопоетичної системи, що відтворює архаїчні форми сакральної практики (ритуал, міф, магічна символіка) з метою побудови спільноти в цифровому середовищі. Методологія дослідження ґрунтується на міждисциплінарному підході, що поєднує методи культурологічного аналізу, інтерпретативної антропології та медіастудій. Застосовано структурно-функціональний аналіз для виявлення механізмів трансформації культурних форм, семіотичний аналіз для декодування символіки цифрового простору та дискурс-аналіз для вивчення наративів спільноти. Наукова новизна дослідження полягає в 1) першому в українському науковому контексті системному аналізі стримінгу як форми цифрової сакральності; 2) виявленні трьох ключових механізмів трансформації (ритуал→сесія, міф→персональна міфологія, магічна символіка→дизайн-код); 3) обґрунтуванні концепції «спільноти почуття» як основи соціальності в стримінгу; 4) інтеграції трендів цифрової духовності (ре-зачарування) в аналіз маркетингових стратегій стримерів. Висновки. Стримінг функціонує як гібридний сакральний простір («кібер-теменос»), де магічна естетика служить інструментом ритуалізації взаємодії та консолідації «спільноти почуття». Через відтворення архетипічних структур (мономіф, бінарні опозиції, симпатична магія) він задовольняє глибинні антропологічні потреби у приналежності та трансценденції, що свідчить про процес «ре-зачарування» цифрової культури. Стример виступає в ролі медіашамана, який, використовуючи естетику магії, конструює вказаний простір, а через ритуалізацію взаємодій та побудову персональної міфології трансформує пасивних глядачів у активну спільноту посвячених.

Неортодоксальна деколонізація соціокультурної системи через фреймворки репрезентацій культурних цінностей та спадщини

2026-02-07T22:13:54+02:00

Мета дослідження – верифікувати спадщинний підхід як засіб неортодоксального подолання суперечностей деколонізаційного дискурсу. Методологія статті. У межах деколонізаційного дискурсу виокремлено такі пласти: онтологічний, ідеологічний, епістемічний і технологічний. Відповідно застосовано інженерний підхід, науковий критицизм, скептичний емпіризм (подолання симулякрів), валоризація (логоевристику, селекцію, дескрипцію, валідацію, верифікацію, критику). Наслідок валоризації – ієрархізація значущості, структуризація (виявлення системних зсувів соціокультурної системи), темпоралізація. Наукова новизна. Вперше завдяки застосуванню спадщинного підходу операціоналізовано ключові параметри дискурсивних практик деколонізації в контексті процесів культурно-цивілізаційної динаміки – негентропію та антикрихкість. За результатами дослідження розроблено матрицю дискурсивного калібрування деколонізації як інструмент для ухвалення рішень, що впливають на трансформацію соціокультурної системи. На відміну від домінантних інтерпретативних та нормативно-етичних підходів у деколонізаційних студіях, запропоноване дослідження розглядає деколонізацію не як ціннісну позицію або дискурсивну ідентичність, а як змінну складну соціокультурну динаміку, що потребує інструментального калібрування. Саме відсутність операціоналізованих параметрів і моделей ухвалення рішень зумовлює нефальсифікованість і практичну непридатність значної частини сучасних деколонізаційних підходів. Запропонована матриця усуває цю прогалину, переводячи деколонізаційний дискурс з режиму моральної легітимації в режим критичної релевантності, емпіричної верифікованості та коректної, об’єктивованої фіксації трансформацій соціокультурних систем. Висновки. Спадщинний підхід продемонстрував свою спроможність до впорядкування ризоматичних соціокультурних систем, зокрема в їхньому дискурсивному вимірі. Завдяки його застосуванню виокремлено базові параметри діагностики: ентропія / негентропія, крихкість / антикрихкість. Окреслено структурні зсуви, котрі можна охарактеризувати як «імовірнісно неминучі»: процивілізаційна модернізація (флуктуації), цивілізаційна фрагментація (біфуркація), спрямована до незворотності негацивілізація, й експоненційний рух до цивілізаційної трансгресії. Інставровано ієрархії: культурно-історичних контекстів, рівнів ідентичнісного розвитку, рамкування інтерпретації спадщини, інтелектуально-методологічної підлеглості. Загалом музей виступає як інфраструктура (мета)культурної легітимації через фреймворки-репрезентації. Взаємодію фреймворків (Ф) і дискурсів (Д) можна представити у вигляді двох схем: Д–Ф–Д; Ф–Д–Ф. У першому випадку дискурс провокує спадщинну верифікацію і, як наслідок, зміну рамки міркувань. У другому – музей формує режим міркування, котрий виражається в упорядкованих дискурсивних практиках, що трансформують соціокультурну систему. Зрештою, музей повинен відновити процесуальність, яка в нього була в часи позитивістської науки. Саме в музейному середовищі свого часу були закріплені класифікації, що спричинили розвиток наукових дисциплін. Проте музей став застиглим пам’ятником позитивістської науки. Тож зараз настав час для переходу до нової епістемічної онтології.

Збереження культурної спадщини України в умовах воєнного стану: формування національної стратегії

2026-02-07T22:19:20+02:00

Мета статті – окреслити сучасний стан культурної спадщини України та дослідити формування ефективної стратегії її збереження в умовах воєнного стану. Методологія дослідження базується на використанні теоретичних методів дослідження, зокрема аналізу і синтезу для систематизації знань про сучасний стан культурної спадщини України в умовах воєнного стану, її цифровізації; порівняльний метод для виявлення ефективних практик охорони спадщини, зокрема релокації; узагальнення для формування висновків щодо загроз та стратегічних підходів до її збереження. Наукова новизна статті полягає в теоретичному обґрунтуванні стратегічних підходів до збереження культурної спадщини України, що враховують специфіку воєнного стану, загрози її існуванню та збереженню, а також потребу в адаптації національної системи охорони культурної спадщини до викликів сьогодення. Обґрунтовано роль культурної релокації та цифрових технологій у збереженні культурної спадщини, зокрема формування підготовлених кадрів закладів культури, здатних працювати із цими технологіями. Висновки. Повномасштабне вторгнення Російської Федерації на територію України стало переломним моментом як для України, так і світу, оскільки виявилися прогалини міжнародно-правових механізмів захисту культурної спадщини. Масштаби руйнувань та цілеспрямованість ворожих атак вимагають розробки дієвих стратегій, здатних протистояти викликам сьогодення, інноваційних рішень для захисту культурної спадщини з використанням цифрових технологій для її збереження, фіксації воєнних злочинів, створення віртуальних копій для майбутньої відбудови тощо, що вимагає формування підготовлених кадрів у закладах культури. Також актуальним питанням залишається формування національної доктрини, так званої дорожньої карти із захисту культурної спадщини. Незважаючи на складні умови воєнного часу, діяльність закладів культури, зокрема й релокованих, та їх фахівців залишається досить важливою: вона не лише забезпечує фізичне та віртуальне збереження культурної спадщини, але й сприяє збереженню національної ідентичності.

Цифрова культура сучасного закладу вищої освіти в умовах технологічних і соціокультурних трансформацій

2026-02-07T22:25:32+02:00

Мета статті полягає у здійсненні фундаментального культурологічного та педагогічного аналізу феномену цифрової культури в екосистемі сучасного закладу вищої освіти в умовах зміни технологічних укладів. Дослідження спрямоване на визначення структурних трансформацій цифрової культури під впливом генеративного штучного інтелекту, візуальних симулякрів і нових комунікативних норм. Основний фокус зосереджено на виявленні особливостей взаємодії між цифровими культурами викладачів і здобувачів, аналізі моделей цифрової зрілості інституцій та обґрунтуванні ролі цифрової гігієни й академічної доброчесності як ціннісних маркерів освітнього середовища. Методологія роботи ґрунтується на міждисциплінарному підході, що інтегрує методи культурологічного аналізу, цифрової гуманітаристики та педагогічного моделювання. Застосовано методи теоретичного узагальнення для розкриття сутності понять «професійно-цифрова компетентність» (відповідно до рамки DigComp 2.2), «візуальна культура» та «цифровий етикет». Системний підхід дав змогу розглянути цифрову культуру особистості як динамічну систему, що охоплює ціннісні, когнітивні, етичні та безпекові компоненти. Порівняльний метод використано для зіставлення стратегій взаємодії з інформацією у різних поколінь учасників освітнього процесу, зокрема в контексті переходу від «техностресу» до «техно-еустресу». Наукова новизна дослідження полягає в концептуалізації цифрової культури закладу вищої освіти не як сукупності технічних навичок, а як специфічного соціокультурного середовища (екосистеми), де відбувається конвергенція традиційних академічних цінностей і новітніх технологічних практик. У статті вперше в контексті української мистецької та управлінської освіти деталізовано вплив генеративного штучного інтелекту на трансформацію навчальних стратегій здобувачів, зокрема виокремлено типи «когнітивних» і «метакогнітивних» користувачів ШІ. Розкрито специфіку візуальної культури здобувачів як панівного способу сприйняття інформації та проаналізовано феномен «фіджитал» (phygital) простору як нову арену освітньої взаємодії. Обґрунтовано поняття «цифрового гуманізму» як концептуальної відповіді на виклики алгоритмізації творчості. Висновки. Доведено, що цифрова культура є критично важливим активом сучасного закладу вищої освіти, який визначає його конкурентоспроможність і стійкість. Встановлено, що гармонізація цифрової взаємодії можлива через впровадження принципів цифрового гуманізму, перехід від трансляції знань до фасилітації, де ключову роль відіграє інформаційна безпека, етичне партнерство зі ШІ та розвинена візуальна грамотність. Бібліотеку закладу вищої освіти визначено як стратегічний хаб цифрової трансформації та збереження культурної пам’яті через інструменти відкритої науки.

Дівочі ворожіння у структурі катерининських та андріївських вечорниць: традиції і сучасність

2026-02-07T22:33:10+02:00

Мета дослідження – проаналізувати дівочі ворожіння в осінньо-зимовій календарній обрядовості українців на прикладі свят святої Катерини та святого Андрія, з’ясувавши їхні провідні функції у структурі вечорниць, символічні коди (вербальні, предметні та процесуальні) та напрями сучасних трансформацій. Методологія дослідження. Застосовано культурологічний підхід до обрядовості як системи символічних практик і ритуальної комунікації; елементи семіотичного аналізу для інтерпретації вербальних, предметних і процесуальних кодів ворожінь; використано компаративний метод для зіставлення функціональних і смислових акцентів свят Катерини та Андрія, а також інтерпретативний метод для окреслення трансформацій традиційних практик у сучасному соціокультурному просторі. Наукова новизна дослідження полягає в інтерпретації дівочих ворожінь як ритуалізованого механізму дошлюбної комунікації; уточнено відмінність акцентів катерининського та андріївського обрядових комплексів; виявлено, що в сучасних умовах відбувається переорієнтація ворожінь від сакрально-магічної функції до символічно-комунікативної та репрезентаційної. Висновки. Дівочі ворожіння осінньо-зимового циклу є складником вечорниць, що функціонували як простір молодіжної комунікації та дошлюбної соціалізації. Найактивніше вони реалізуються в передріздвяний період (свята Катерини й Андрія): катерининські практики мають стриманий, дисциплінарно маркований характер, тоді як андріївські – ігрово-видовищний і колективний формат. Онейромантичні та предметно-процесуальні коди засвідчують сталість символічної системи, пов’язаної з уявленнями про Долю та шлюбний перехід. У сучасності послаблюється сакрально-мантична домінанта й зростає комунікативно-репрезентаційна роль практик, а календарні зрушення додатково змінюють ритм і контекст їх відтворення. Водночас співіснування різних календарних орієнтирів не нівелює традицію, а актуалізує її як маркер культурної ідентичності.

Культурні стратегії роду Острозьких в європейському контексті раннього Нового часу

2026-02-07T22:39:37+02:00

Мета статті полягає в дослідженні змісту та особливостей культурних стратегій роду Острозьких у контексті європейських інтелектуальних та патрональних практик раннього Нового часу. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні історико-ретроспективного, компаративного, структурно-логічного та культурно-історичного підходів, що дозволило простежити локальні особливості меценатства та його відповідність європейським тенденціям. Наукова новизна полягає у спробі розглянути меценатство Острозьких крізь призму європейської моделі культурної політики, у якій патронат виступає інструментом формування символічного капіталу, інтелектуального середовища та репрезентації влади; водночас актуалізовано питання про власні стратегії української еліти, які були спрямовані на утвердження культурної суб’єктності українських земель. Висновки. У роботі зазначено, що створення Острозької академії та друкарні було не випадковою ініціативою, а частиною продуманої культурної стратегії Василя-Костянтина Острозького, яка орієнтувалася на формування православної інтелектуальної еліти, модернізацію національної освітньої традиції та розширення комунікативних можливостей української культури. Доведено, що освітній проєкт спирався на університетські моделі європейських країн, які були адаптовано до потреб православного середовища, що дозволило поєднати латинську інтелектуальну традицію з візантійською богословською спадщиною. Наголошено, що друкарська діяльність виступала не лише як технічна база видавничої справи, а і як ключовий інструмент ідейного впливу. Обґрунтовано, що меценатство роду Острозьких сприяло становленню українського освітнього й книжкового простору, а також формуванню мережі інтелектуальних контактів.

Культурні практики в цифрову добу: зміни у творенні, споживанні та сприйнятті мистецтва

2026-02-07T22:45:39+02:00

Мета статті – дослідити трансформацію культурних практик у цифрову добу, зокрема зміни в способах творення, споживання та сприйняття мистецтва під впливом цифрових технологій, соціальних медіа та віртуальних середовищ, а також окреслити нові форми взаємодії між митцем, твором й аудиторією. Методологія дослідження ґрунтується на міждисциплінарному підході, який поєднує культурологічний, мистецтвознавчий та комунікативний аналіз, а також елементи контент-аналізу наукових публікацій, порівняльно-аналітичний і системний методи. Це дає змогу комплексно розглянути вплив цифровізації на художні процеси, способи презентації мистецтва та нові моделі культурних практик у глобальному цифровому середовищі. Наукова новизна статті полягає в комплексному осмисленні культурних практик у контексті цифрової доби з акцентуацією на взаємозв’язку між цифровими інструментами створення мистецьких творів, новими форматами їхнього поширення (віртуальні платформи, NFT, соціальні мережі) та змінами у сприйнятті художнього досвіду. Висновки. Цифровізація робить культурні практики більш доступними, інтерактивними та глобалізованими, водночас змінюючи способи творення, споживання, передачі та сприйняття культурних цінностей, зокрема мистецтва. По-перше, спрощується створення мистецького контенту, адже цифрові інструменти дозволяють будь-кому створювати та поширювати контент; виникають нові форми мистецтва; артпрактики стають доступними онлайн. По-друге, з’являються нові формати споживання мистецтва, позаяк доступ до мистецького контенту стає миттєвим і глобальним через онлайн-музеї, стримінгові сервіси, подкасти; персоналізовані рекомендації, інтерактивні формати, онлайн-спільноти фанатів ущільнюють звичні формати пошуку; традиційні практики інтегруються з цифровими платформами, зокрема проходять у віртуальному просторі. По-третє, трансформується сприйняття мистецтва, оскільки «контемплятивний» перегляд у музеї чи галереї змінюється на цифрове «скролінгове» споживання мистецтва; виникає своєрідна мікроестетика TikTok, AR/VR-виставки; аудиторія артринку стає глобальною і непостійною; цінність твору дедалі частіше визначається не унікальністю об’єкта, а віральністю; з’являються культурні інфлюенсери як новий тип посередника між митцем і ринком.

Мистецтво як інструмент міжнародної культурної комунікації та гуманітарної дипломатії

2026-02-07T22:51:43+02:00

Мета статті – дослідити мистецтво як інструмент міжнародної культурної комунікації та гуманітарної дипломатії, визначивши його роль у трансляції культурних цінностей, розвитку міжкультурного діалогу та формуванні позитивного міжнародного образу держави. Методологія дослідження ґрунтується на культурологічному, системному та комунікативному підходах. Застосовано методи аналізу й синтезу, порівняльний метод для зіставлення українських і європейських мистецьких практик, а також структурно-функціональний метод для виявлення комунікативного й дипломатичного потенціалу мистецтва в контексті концепції «м’якої сили». Наукова новизна полягає в комплексному культурологічному осмисленні мистецтва як багатовимірного інструменту міжнародної культурної комунікації та гуманітарної дипломатії з виявленням спільних і відмінних моделей його реалізації як інструменту «м’якої сили» в сучасних українських і європейських мистецьких практиках. Висновки. Доведено, що мистецтво є ефективним інструментом міжнародної культурної комунікації та гуманітарної дипломатії, здатним забезпечувати трансляцію культурних смислів і цінностей, формувати міжкультурний діалог та позитивний міжнародний імідж держав. Виявлено, що поєднання комунікативного потенціалу мистецтва з інституційною підтримкою є ключовим чинником результативності стратегій «м’якої сили» в сучасному глобальному культурному просторі.

Класична хореографія як інструмент культурної дипломатії (на прикладі міжнародної діяльності оперних театрів України у 2024–2025 роках)

2026-02-07T22:59:12+02:00

Мета статті – проаналізувати класичну хореографію як інструмент культурної дипломатії (на прикладі міжнародної діяльності оперних театрів України у 2024–2025 роках). Методологія. У дослідженні використано такі загальнонаукові методи, як синтез та аналіз – для виокремлення двох аспектів класичної хореографії як елемента культурної дипломатії, порівняльний метод – для порівняння хореографічних міжнародних практик оперних театрів України у 2024–2025 роках. Наукова новизна статті полягає в аналізі класичної хореографії як інструмента культурної дипломатії на прикладі міжнародної діяльності Національної опери України, Одеської національної опери, Дніпровського академічного театру опери та балету та Львівської національної опери у 2024–2025 роках. Висновки. На основі аналізу хореографічних постановок національних оперних театрів у 2024–2025 роках та їх репрезентації на міжнародному рівні й віртуальному середовищі стверджено, що хореографічне мистецтво постає провідним мистецьким інструментом сучасної культурної дипломатії. Його універсалізм та пластичність дають змогу представляти культурну спадщину та маніфестувати національні цінності України як складову європейського хореографічного контексту. Гастрольна діяльність у країнах Європи та Японії сприяє розвитку підтримки українського хореографічного мистецтва у світі. Варто визначити два основні аспекти балетів у представництві України: міжнародний та національний. Перший – втілений шляхом спільних проєктів з європейськими колегами, що дозволяє Україні інкорпоруватися в інтернаціональні хореографічні тенденції, про що свідчать гастрольні балети «Жізель» А. Адана та «Дон Кіхот» Л. Мінкуса. Другий – розкривається через репрезентацію та промоцію українського культурного продукту на міжнародних цифрових платформах OperaVision та артколаборації Opera Europa Next Generation, прикладом якого може слугувати балет «Тіні забутих предків» Львівської національної опери.

Трансформація ідентичності національного культурного простору під впливом війни

2026-02-07T23:04:24+02:00

Метою роботи є розкрити процес формування ідентичності як центральної, базової проблеми культурного простору, зумовлений комплексною взаємодією історичних, соціокультурних, мовних, релігійних чинників, а також динамікою громадянської та етнічної самосвідомості й регіональними відмінностями. Велика кількість провідних вчених та прямі згадки про «інтелектуальні дискусії» та їхню мету «створити дискурс інтелектуальних і культурних еліт» та вказують на те, що академічна робота є не лише описовою, а й активною, спрямованою на «конструювання» або «відбудову» української ідентичності. Це впливає на суспільну свідомість і потенційно на державну політику, підкреслюючи перформативний аспект наукових досліджень у процесі націєбудівництва. Методологія роботи. У культурологічному дискурсі виділяються модерний та постмодерний підходи до формування ідентичності. Модерні підходи наголошують на способах конструювання та збереження цілісності і стабільності ідентичності. Постмодерні підходи наголошують на механізмах уникнення фіксації та збереження свободи вибору, розглядають ідентичність як об’єкт постійних перетворень та змін, що формується з різних джерел. Наукова новизна. Повномасштабне вторгнення стало каталізатором для безпрецедентної трансформації української ідентичності. Ця російська агресія прискорила перехід суспільства від етноцентричного до громадянсько-політичного самоусвідомлення. Висновки. Спостерігається значне зміцнення громадянської ідентичності, зростання ролі української мови як маркера опору та єдності, а також формування нової національної пам'яті, що ґрунтується на спільному досвіді боротьби.

Діяльність інклюзивних театрів в Україні: особливості реалізації ідеї різноманітності

2026-02-08T05:54:42+02:00

Мета статті – виявити особливості діяльності інклюзивних театрів в Україні крізь призму проблематики реалізації ідеї різноманітності. Методологія дослідження. Застосовано термінологічний метод, метод типологічного аналізу, метод функціонального аналізу, метод синтезу, а також метод систематизації та узагальнення з метою розгляду та наукового обґрунтування концепції інклюзивного театру, виявлення особливостей його діяльності в Україні, уточнення соціальної місії та ін. Наукова новизна. Розглянуто поняття інклюзії як важливої соціальної концепції ХХІ ст.; уточнено визначення, характерні особливості, специфіку, різновиди та соціальну місію інклюзивного театру; досліджено інклюзивний театр як самостійний напрям сучасного театрального мистецтва в Україні; на прикладі діяльності інклюзивних театрів та впровадження інклюзивних практик у діяльність інших театральних закладів окреслено особливості реалізації в Україні ідеї різноманітності та безбар’єрності. Висновки. В інклюзивному театрі активно застосовують принципи культурної інклюзії, рівності, різноманітності, справедливості та безбар’єрності щодо людей з різними вадами та здібностями; основними характеристиками інклюзивного театру є: активна та реальна участь, усунення бар’єрів, тематична різноманітність, спільні процеси, відкритість, доступність і створення умов для забезпечення повноцінної участі кожного охочого в театральній діяльності; інклюзивний театр виконує важливу соціальну місію, що, зокрема, полягає в сприянні подолання стереотипів щодо людей з особливими потребами та необхідності створення безбар’єрного простору. Інклюзивний театр – важливий інструмент для стимулювання соціальних змін і зміцнення згуртованості суспільства шляхом сприяння критичному осмисленню та культурному активізму. Надихаючи, кидаючи виклик та сприяючи трансформації, інклюзивний театр сприяє побудові більш справедливого та гуманного світу, у якому основоположними є ідеї рівності та безбар’єрності. Попри активний розвиток інклюзивних практик в Україні загалом та інклюзивного театру зокрема, варто наголосити на необхідності подолання концептуальних бар’єрів, які перешкоджають повноцінній участі людей з особливими потребами, створення інклюзивного середовища в усіх аспектах суспільства.

Особливості формування айдентики футбольних клубів різних регіонів України

2026-02-08T06:04:30+02:00

Метою статті є аналіз ключових аспектів формування айдентики футбольних клубів України з урахуванням регіональних особливостей, визначення основних тенденцій розвитку футбольного дизайну та окреслення перспектив його подальшої еволюції. Методологія дослідження. У роботі застосовано методи порівняльного аналізу, графічного дослідження, історико-культурного підходу та структурного моделювання елементів айдентики. Результати аналізу сприятимуть розумінню ролі візуальної ідентичності в побудові іміджу футбольного клубу та його інтеграції в спортивний і культурний простір України. Наукова новизна дослідження полягає в комплексному аналізі айдентики футбольних клубів України з урахуванням регіональних особливостей, що дозволяє виявити закономірності формування візуальної ідентичності клубів у контексті місцевої культури, історичних традицій та урбаністичних процесів. У роботі вперше здійснено систематизацію основних тенденцій розвитку футбольного дизайну в Україні, застосовано структурне моделювання елементів айдентики для визначення ключових чинників її еволюції, а також обґрунтовано перспективи подальшого розвитку візуальної ідентичності українських футбольних клубів як важливого компонента їхнього брендингу та інтеграції в міжнародний спортивний простір. Висновки. Здійснено низку важливих узагальнень, що розкривають характерні особливості формування візуальних ідентичностей футбольних клубів різних регіонів України. Виявлено, що кожен регіон має унікальний набір культурних, історичних, економічних та соціальних чинників, які безпосередньо впливають на формування клубної айдентики. Зокрема, місцеві традиції, архітектурна спадщина, природні ландшафти, промислові особливості та навіть діалектні відмінності знаходять відображення у виборі колірної гами, шрифтових рішень та графічних елементів емблем. Регіональна специфіка айдентики не лише формує візуальний стиль клубу, але й виконує важливу соціокультурну функцію, зміцнюючи зв’язок між командою та її вболівальниками. Айдентика стає засобом ідентифікації клубу в локальному середовищі та підкреслює його зв’язок із регіоном, сприяючи розвитку клубного бренду як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Театральна діяльність як інструмент культурної репрезентації

2026-02-08T06:09:54+02:00

Мета дослідження – аналіз театральної діяльності як інструменту культурної репрезентації в контексті сучасних гуманітарних підходів та українського соціокультурного досвіду. Методологія дослідження. Для дослідження театральної діяльності як інструменту репрезентації було використано перформативний аналіз, культурологічну герменевтику, цифрову аналітику. Наукова новизна статті полягає в осмисленні театральної діяльності як комплексного інструменту культурної репрезентації, що поєднує тілесність, просторову організацію, колективну взаємодію та цифрові практики. У статті уточнено специфіку функціонування театру в умовах воєнного та посттравматичного досвіду, де репрезентація стає не лише мистецькою формою, а й терапевтичним механізмом і каналом трансляції колективної пам’яті. Висновки. Театр є ефективним інструментом культурної репрезентації, оскільки поєднує тілесність, простір і колективну взаємодію. Сучасні форми театру – документальний, посттравматичний, цифровий – розширюють можливості репрезентації, але водночас спричинюють нові етичні виклики. Український театр після 2014 року функціонує як медіатор культурної пам’яті, репрезентуючи травматичний досвід суспільства та формуючи нові наративи національної ідентичності. Подальші дослідження можуть поєднувати перформативний аналіз з етнографічними та цифровими методами, аби комплексно вивчати репрезентаційні стратегії театру.

Особливості розвитку телевізійного dance show крізь призму трансформації масової культури: історична ретроспектива

2026-02-08T06:15:02+02:00

Мета статті – виявити особливості генези й історичного розвитку телевізійного танцювального шоу на основі дослідження англосаксонського медіаконтенту кінця 30-х рр. ХХ ст. – першої чверті ХХІ ст. Методологія дослідження. Застосовано метод теоретичного аналізу, історико-культурний метод, типологічний метод, метод структурно-функціонального аналізу, метод культурологічного аналізу, метод компаративного аналізу та ін. Наукова новизна. Розглянуто особливості формування формату сучасного телевізійного dance show на американському та британському телебаченні; виявлено спільні та відмінні риси перших телевізійного dance show та сучасних популярних форматів So, You Think You Can Dance та Strictly Come Dancing; проаналізовано еволюцію телевізійного dance show крізь призму трансформації масової культури. Висновки. В англосаксонській масовій культурі, починаючи з ранніх етапів телевізійного мовлення, спостерігається значний інтерес до різноманітних форм інтегрування танцю в телепрограми. При цьому дослідження генези та еволюції телевізійного dance show в ефірі американських і британських кабельних каналів дозволяє говорити про наявність двох різних напрямів розвитку, що зумовили формування кількох відмінних форматів, репрезентованих на сучасному етапі телевізійними шоу So, You Think You Can Dance та Stricly Come Dancing відповідно. Перший –характеризується репрезентацією широкого кола танцювальних жанрів та стилів, акцентуванням на особистості та історії учасника, перетворенні його на одного з головних героїв сучасної попкультури та ін. Другий –обмежується бальним танцем, акцент робиться на зірковому партнері, конкуренції між відомими особистостями, особистих стосунках між партнерами й ін. Серед спільних рис, що забезпечують величезну популярність телевізійного dance show: поєднання яскравої видовищності, що відповідає художньо-естетичним запитам сучасного глядача, віртуозність виконання, акцентування на змагальній складовій, інтерактивність, перетворення глядача та співтворця, соціальна спрямованість тематики виступів, зокрема в аспекті різноманітності та інклюзії, активна присутність в інтернет-контенті та ін.

Мова кіно як мультимодальний дискурс: від монтажу кадру до культурного коду

2026-02-08T06:19:11+02:00

Мета дослідження полягає в тому, щоб здійснити культурологічний аналіз мови кіно як прояву багатокодової комунікації, що дозволить виявити специфіку кінематографічних засобів передачі смислів – від монтажу кадру до формування культурного коду. Методологія дослідження базується на поєднанні історико-порівняльного, антропологічного та мультимодального методів. Історико-порівняльний метод дозволяє простежити зміни сюжетів і візуальних технік у різні періоди розвитку кіно. Антропологічний метод спрямований на вивчення впливу кіно на культуру та повсякденне життя. Мультимодальний метод аналізує взаємодію візуальних, аудіальних і мовних елементів, що разом формують кінематографічну комунікацію. Наукова новизна статті полягає у всебічному дослідженні мови кіно як багатокодової комунікативної системи, що розкриває її значення у формуванні сучасної кінематографічної культури, де ключовою є інтеграція різних знакових систем, культурних кодів і концепції повсякдення. Особлива увага приділена аналізу взаємодії між візуальними, аудіальними та наративними компонентами кіно як медіа, які в сукупності створюють унікальний культурний продукт.

Магічні вірування українців у контексті формування етнокультурної ідентичності

2026-02-08T06:30:26+02:00

Мета статті – з’ясувати сутність магічних вірувань і пов’язаних із ними практик в українській традиційній культурі та визначити їхню роль у формуванні духовного світу українців, збереженні етнокультурної тяглості. Методологічну основу дослідження становить комплекс міждисциплінарних підходів – культурологічного, етнологічного, фольклористичного, міфопоетичного та герменевтичного. Використано принципи історизму та порівняльного аналізу для простеження еволюції магічних практик від дохристиянської доби до сучасності. Семіотичний метод дав змогу інтерпретувати символіку магічних дій і ритуалів як систему знаків, які виражають колективні смисли. Герменевтичний підхід застосовано для розкриття прихованих значень у замовляннях, піснях, обрядових формулах, а структурно-функціональний – для визначення ролі магії у формуванні традиційного світогляду та етнокультурного коду українців. Наукова новизна. У культурологічному контексті розглянуто взаємодію вербальних (замовлянь) і невербальних магічних актів як форми сакральної комунікації людини з трансцендентним світом та засобу формування етнокультурної ідентичності. Висновки. Магічно-міфологічні вірування українців становлять цілісну систему світоглядних уявлень, у якій поєдналися елементи язичницької та християнської традицій. Феномен двовір’я став не суперечністю, а унікальним проявом культурного синтезу, в межах якого магічні обряди отримали нове значення й продовжили існувати у формі народних звичаїв, свят, благословень і фольклорних текстів. Магічні практики (замовляння, обереги, ритуали, вірування у «силу слова» і «силу дії») виконували як утилітарну, так і символічну функції: з одного боку, захищали людину від зла, хвороб і невдач, а з іншого – закріплювали в суспільній свідомості архетипи добра, родючості, єдності зі світом природи. Так магічні ритуали забезпечують гармонію між людиною, природою та світом сакрального, формуючи етнокультурні морально-ціннісні орієнтири, виконуючи роль культурного коду, який передає колективну пам’ять і духовні смисли з покоління в покоління. Наразі вони сприяють збереженню автентичності української культури.

Ігри, штучний інтелект та реконфігурація культурної суб’єктності людства

2026-02-08T06:33:45+02:00

Метою дослідження є розгляд впливу розвитку штучного інтелекту в ігрових середовищах на трансформацію практик культурного виробництва, інтерпретацію та легітимацію творчості та знань. Дослідження зосереджене на участі алгоритмічних систем у культурній взаємодії, переосмисленні розуміння суб’єктивності, компетентності та творчості, а також на тому, як ігровий штучний інтелект стає автономним агентом культурної взаємодії. Методологія дослідження поєднує порівняльний, концептуальний та дискурсивний методи аналізу. Порівняльний аналіз дозволяє зіставити семіотичні, соціологічні та медіатеоретичні моделі, тоді як дискурсивний аналіз досліджує формування публічних наративів щодо агентності ШІ, творчості та влади. Дослідження використовує авторську чотириетапну модель алгоритмічної культурної динаміки, яка включає: генерацію, соціальне сприйняття, нормалізацію та інституціоналізацію алгоритмічних практик у культурі. Наукова новизна. Вперше запропонована чотириетапна модель демонструє, що інтеграція ШІ в ігри є технологічним і водночас культурним феноменом. Дослідження показує, як алгоритмічні системи стають автономними агентами культурних процесів, здатними продукувати нові значення, генерувати символічний капітал, реконфігурувати когнітивні й естетичні норми та створювати нові моделі співпраці між людиною і машиною. Висновки. Розвиток ШІ в ігрових середовищах реконфігурує культурну логіку взаємодії: від розширення обчислювальних можливостей людини (Deep Blue) до автономного генерування стратегій та креативності (AlphaGo, AlphaZero, AlphaStar). Алгоритми стають не тільки технічними інструментами, але й культурними агентами, що визначають критерії компетентності, цінності та легітимності. Оригінальна чотириетапна модель ілюструє еволюціонування технологічних інновацій у культурні структури, відображає зміни в розумінні інтелекту, креативності та суб’єктності, одночасно встановлюючи нові стандарти соціальної та естетичної взаємодії.

Авторська присутність як наративна стратегія у фільмах травматичної пам’яті сучасного українського документального кіно

2026-02-08T06:38:21+02:00

Мета статті – дослідити феномен злиття позицій автора та наратора-свідка у фільмах травматичної пам’яті сучасного українського документального кіно, зокрема на прикладі стрічок «20 днів у Маріуполі» (реж. М. Чернов, 2024), «Реал» (реж. О. Сенцов, 2025) та «Порцелянова війна» (реж. Б. Белломо, С. Леонтьєв, 2024). Методологічну основу дослідження становлять методи аналізу і синтезу, герменевтичний підхід, наратологічний та дискурс-аналіз, що уможливило розкриття багаторівневої структури документального аудіовізуального наративу. Відповідно до комунікативної схеми аудіовізуального наративу С. Четмена, у статті розрізнено рівні реального автора, імпліцитного (прихованого) автора, наратора та наратора-персонажа, що дає змогу простежити механізми «розщеплення» авторської суб’єктивності в сучасному документальному дискурсі. Наукова новизна статті полягає у визначенні авторської присутності як специфічної наративної стратегії в ролі наратора-свідка або наратора-агента та виявленні тенденції до використання означеної стратегії в документальних фільмах про повномасштабне вторгнення РФ в Україну. Висновки. Авторська присутність у фільмах травматичної пам’яті сучасного українського документального кіно є не лише формою суб’єктивного коментаря, а й механізмом осмислення травматичного досвіду, що поєднує фактичну достовірність та емоційну автентичність. Вона трансформує документальне свідчення у простір особистісного переживання і колективної пам’яті. Отже, авторська присутність постає наративною стратегією свідчення, що поєднує документальну «об’єктивність» з емпатійною та етичною позицією автора. Це засвідчує перехід українського документального кіно від нейтрального спостереження до рефлексивної та емоційно залученої оповіді, у якій автор виступає медіатором між особистим досвідом і колективною пам’яттю війни.

Народна пісенність Черкащини як простір культурної пам’яті українців

2026-02-08T06:41:54+02:00

Мета роботи полягає у виявленні та аналізі історичних чинників, які зумовили формування народної пісенності Черкащини як простору культурної пам’яті українців, а також у визначенні її ролі в збереженні історичної тяглості, духовних цінностей і національної ідентичності. Методологія роботи ґрунтується на поєднанні історико-культурного, культурологічного, компаративного та музикознавчого підходів. Використано методи історико-джерелознавчого аналізу, контекстуальної інтерпретації та систематизації матеріалів, що дало змогу відтворити еволюцію народної пісенності Черкаського регіону в контексті загальноукраїнських культурних процесів. Особливу увагу приділено локальним осередкам народного співу – хоровим колективам, ансамблям і носіям фольклорних традицій, які зберігають регіональну специфіку. Наукова новизна статті полягає в комплексному розгляді народної пісенності Черкащини як простору культурної пам’яті, що репрезентує тяглість історичних і духовних смислів від архаїчних епох до сучасності. Уперше народну пісенну традицію Черкаського регіону осмислено як цілісну систему, у якій поєднано археокультурні джерела, фольклорні шари Києворуської, козацької, гайдамацької, шевченківської доби, а також феномени радянського і сучасного періодів. Показано роль місцевих співочих спільнот, зокрема Великоканівецького народного хору під керівництвом М. І. Савченка, у збереженні та трансляції регіональної пісенної спадщини. Висновки. Народна пісенність Черкащини постає як динамічна форма культурної пам’яті, у якій відображено історичний досвід, духовні орієнтири та ментальні коди українців. Її розвиток визначався історичними подіями, суспільними трансформаціями та локальними традиціями, що забезпечили спадкоємність фольклорних пластів. Від трипільських і давньоруських джерел до сучасних форм сценічного і автентичного виконання народна пісня Черкащини залишається чинником національної самоідентифікації і духовної стійкості. Вона репрезентує культурний код регіону, у якому взаємодіють історична пам’ять, художнє мислення та емоційно-ціннісна сфера українського народу.