Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв

Методологія наукового дослідження гендерної та демографічної сфери маркетингу образотворчого мистецтва: економічний експертний аналіз

2026-05-25T20:52:44+03:00

Мета статті – розробити та обґрунтувати методологію економіко-мистецтвознавчої експертизи гендерної та демографічної сфери артмаркетингу через впровадження емпіричного аналізу цінових розривів та верифікацію гендеру як економічної екстерналії. Методологія дослідження: Дослідження ґрунтується на застосуванні гедоністичних цінових моделей (Hedonic Pricing Models) та багатофакторного регресійного аналізу, що дозволяє ізолювати вплив статі митця від інших ціноутворюючих чинників (розмір, техніка, провенієнція). Використано статистичний ціновий метод для аналізу волатильності та емпіричний аналіз Gender Pay Gap для валідації сигнальної функції ринку. Наукова новизна статті полягає у впровадженні концепту «економічної екстерналії гендеру» в методологію артмаркетингу. Вперше доведено існування прямої кореляції між гендерною ідентичністю автора та ціновою еластичністю активу в періоди ринкової нестабільності. Запропоновано алгоритм верифікації гендерної упередженості через інструменти Data Science, що забезпечує перехід від суб’єктивного мистецтвознавства до об’єктивного економічного експертного аналізу. Висновки: Гендерна детермінанта в маркетингу образотворчого мистецтва виступає як значуща економічна екстерналія, що спричиняє девальвацію активів через механізм Gender Pay Gap. Застосування гедоністичних цінових моделей (HPM) та багатофакторного регресійного аналізу дозволило верифікувати сигнальну функцію ринку та виявити вищу цінову еластичність «жіночого мистецтва» в умовах волатильності. Об’єктивізація мистецтвознавчої експертизи через інструменти Data Science перетворює гендер із соціокультурної категорії на вимірюваний ринковий індикатор.

Орнамент модерну як інструмент національної репрезентації в декоративному мистецтві України початку ХХ ст.

2026-05-25T21:14:08+03:00

Мета дослідження полягає у виявленні особливостей використання орнаменту модерну як засобу національної репрезентації в українському декоративному мистецтві початку ХХ ст. та визначенні його художньо-стильових і символічних функцій. Методологія дослідження ґрунтується на комплексному застосуванні мистецтвознавчого, історико-культурологічного, компаративного та семіотичного методів, що дозволило простежити ґенезу орнаментальних форм, їхню стилістичну трансформацію та символічне навантаження в контексті національно-культурних процесів означеного періоду. Наукова новизна полягає у узагальненні та осмисленні орнаменту українського модерну як інструменту національної репрезентації, а також у виявленні його ролі у формуванні художньої ідентичності українського декоративного мистецтва початку ХХ ст. Висновки. У результаті проведеного дослідження встановлено, що орнамент модерну в українському декоративному мистецтві початку ХХ ст. виконував не лише естетичну, а й культурно-репрезентативну функцію. З’ясовано, що звернення митців (В.Кричевський, М.Бойчук, О.Саєнко, Г.Нарбут) до традиційних народних орнаментальних мотивів, їхня стилізація та переосмислення відповідно до художніх принципів модерну стали одним із ключових чинників формування національно орієнтованої мистецької мови. Доведено, що синтез європейських модерністських тенденцій із українськими мистецькими традиціями забезпечив появу самобутньої системи художніх образів, в межах якої орнамент набув символічного та «ідейно-репрезентативного» значення. Використання рослинних, геометричних і фольклорно-символічних мотивів у творах декоративного мистецтва відображало насамперед прагнення митців до формування українського національного стилю та культурного самовираження.

Українська зооморфна кераміка хх століття як художній феномен декоративного мистецтва

2026-05-25T21:20:01+03:00

Мета роботи полягає у дослідженні української зооморфної кераміки ХХ ст. як художнього феномену в царині декоративного мистецтва, визначенні її унікальності, естетичних та образних особливостей, а також аналізі еволюції художніх традицій притаманних українській мистецькій культурі. Окрім того у статті приділяється увага трактуванню образів тварин, визначенню формувальних та виражальних засобів і композиційних структур задіяних у процесі створення керамічних виробів та дефініції їхнього функціонального призначення в середовищі певного часу. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні мистецтвознавчого аналізу, порівняльно-стилістичного методу та історико-культурного підходу. Використано специфічні лабораторні й експериментальні методи дослідження виробів з кераміки, зокрема художньої пластики, проведено аналіз семантики образів та стилістичних особливостей, простежено еволюцію від народної до професійної авторської кераміки, проаналізовано матеріали музейних колекцій, архівних джерел і публікацій. Наукова новизна статті полягає у висвітленні української зооморфної кераміки ХХ ст. не лише як явища в контексті декоративного мистецтва, але й як самостійного мистецького феномену, що відображає стилістичні трансформації доби – від народних традицій до модерністських експериментів. Розглянуто основні стилістичні напрями та художні прийоми, проаналізовано вплив етнографічних традицій і модерністських тенденцій на розвиток жанру, а також окреслено його місце в українському декоративному мистецтві. Висновки. Українська зооморфна кераміка ХХ ст. виступає важливим мистецьким явищем, яке стало своєрідним зв’язком між традиційною культурою та новими художніми течіями. Вона не лише зберегла символіку та образність народного мистецтва, але й трансформувала їх, використовуючи сучасну художню мову, відкрила нові можливості для входження в модерний мистецький простір. Зооморфні керамічні твори означеного періоду виступають як носії культурної пам’яті та водночас як інструмент естетичних інноваційних пошуків, що підтверджує їхню значущість у контексті українського образотворчого та декоративного мистецтва.

Виставка «Український портрет ХVІІ–ХХ століть» (1925) у розвитку національного музейництва

2026-05-25T21:26:36+03:00

Мета статті – дослідити виставку з царини портретного жанру, яка відбулась в приміщенні Національного музею України у 1925 р. і заклала підвалини традицій експонування у галузі вітчизняного мистецтвознавства і музейництва. Методологія дослідження. Методологічні й методичні підходи, використані у статті, зумовлені потребою встановити низку важливих сутностей виставки як цілісного окремого проєкту з власною теорією і практикою. Вони формують об’єктивну модель концепту виставки, як наукової і культурної моделі, створеної на професійних підходах, що уникають недоречних випадковостей. Звідси у статті поєднано пошуковий, описовий, атрибуційний, історико-порівняльний підходи, а в остаточному наслідку – якісні, кількісні і змішані методи. Наукова новизна. Проведено практичне дослідження з елементами теорії понять. Досліджено виставку, як предмет аналізу. Дано точні характеристики якісно створеної мистецької виставки, її завдань і можливостей. Акцентовано на важливості існування вторинних даних. Висновки. Важливо відзначити, що вивчення окремої виставки у перспективі відкриває можливості для дослідження типів і варіантів виставкових експозицій, їх класифікації. Становлення теорії і практики створення виставкових проєктів в Україні розпочалося у 1920-і рр. Саме у той період виставка передбачала багатокомпонентний шлях підготовки від формулювання наукової ідеї до експозиційного втілення. Її каталог з погляду науково-дослідного, репрезентував першу фахову класифікацію у жанрі національного портрету і відкрив шлях до наступних публікацій по темі. При створенні виставкової експозиції було застосовано комбінацію наукових підходів, що відзначалися системністю і ґрунтувались на топографічній хронології.

Символіка і форма орнаменту в художній культурі українського модерну

2026-05-25T21:31:19+03:00

Метою статті є комплексний аналіз формальних і символічних особливостей орнаменту в художній культурі українського модерну, виявлення закономірностей його формотворення та функціонування як знакової системи, а також з’ясування ролі орнаменту як носія культурних смислів у структурі образотворчого мистецтва кінця ХІХ – початку ХХ століття. Методологія дослідження базується на поєднанні сучасних мистецтвознавчих підходів до аналізу орнаменту як художнього явища. Застосовано формально-стилістичний, семіотичний та іконологічний підходи, що дозволяють розглядати орнамент у єдності його пластичних і символічних характеристик. Наукова новизна дослідження полягає в комплексному розгляді орнаменту в українському модерні як синтетичного явища, у якому форма і символіка постають у нерозривній єдності, а також у виявленні специфіки його функціонування як інструменту репрезентації національної культурної самобутності. Висновки. Орнамент у художній культурі українського модерну є складним синтетичним явищем, у якому формальні та символічні параметри утворюють єдину систему образотворчого мислення. Він функціонує не як другорядний декоративний елемент, а як важливий структуроутворюючий компонент мистецької мови модерну. Аналіз теоретико-методологічних засад показав, що інтерпретація орнаменту в межах формально-стилістичного, семіотичного та іконологічного підходів дозволяє розглядати його як багаторівневу знакову систему, здатну передавати як естетичні, так і світоглядні смисли. Формування орнаментальної стилістики українського модерну зумовлене взаємодією трьох ключових джерел: народного декоративного мистецтва, візантійсько-давньоруської традиції та західноєвропейського модерну. Саме їхній синтез забезпечив як національну специфіку, так і стилістичну цілісність орнаментальної мови. Формальна організація орнаменту базується на домінуванні лінії, ритму, композиційної варіативності та принципі поєднання симетрії й асиметрії. Ці характеристики формують динамічну візуальну структуру, притаманну естетиці модерну. Символічний рівень орнаменту визначається функціонуванням архетипних і природних мотивів (дерево життя, сонце, вода, рослинні та геометричні знаки), які трансформуються у стилізовані художні образи та виконують роль носіїв культурної пам’яті. Орнамент у мистецтві українського модерну виступає як засіб художньої репрезентації культурної традиції та водночас як інструмент формування нової візуальної мови, у якій поєднуються національні та європейські художні тенденції.

Музейно-екскурсійна діяльність Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури як невід’ємна складова інноваційної художньої освіти

2026-05-25T21:36:33+03:00

Мета дослідження – проаналізувати музейно-екскурсійну діяльність Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури як невід’ємну складову інноваційної художньої освіти, визначити її роль у формуванні культурної ідентичності, розвитку творчого мислення студентів та впровадженні сучасних мистецьких практик у навчально-освітній процес. Методологічне підґрунтя дослідження становить комплекс загальнонаукових і спеціальних методів, зумовлений міждисциплінарним характером проблематики. Системний підхід дав змогу розглянути музейно-екскурсійну діяльність НАОМА як цілісне явище у взаємозв’язку освітніх, наукових і культурно-мистецьких процесів; соціокультурний – осмислити музейно-екскурсійну діяльність як чинник формування культурної пам’яті, світоглядних орієнтацій, вплив на художні процеси в Україні, та є конкретним сегментом у державній культурній політиці; інституційно-функціональний – визначити основні функції музейно-екскурсійної діяльності (освітньої, просвітницької, виховної, комунікативної, репрезентаційної) та її місце в інноваційній моделі художньої освіти. Наукова новизна дослідження полягає в осмисленні музейно-екскурсійної діяльності НАОМА як інтегративного феномена, що не лише сприяє збереженню й розвитку академічної художньої освіти, а й репрезентує культурно-мистецьке життя Академії, забезпечує синергію між навчально-освітнім процесом і культурною спадщиною, виступаючи підґрунтям для формування сучасних інноваційних мистецьких практик. Висновки. Музейно-екскурсійна діяльність посідає важливе місце в структурі НАОМА, забезпечуючи цілісний теоретико-практичний освітній процес. Вона сприяє підтримці творчих пошуків майбутніх митців, формуванню їхнього професійного мислення та акцентує увагу на цінності кожного мистецького твору як складової культурної спадщини. Художній музей НАОМА як історико-культурна та художньо-освітня інституція створює умови для творчої самореалізації, розвитку креативної індивідуальності та формування національної ідентичності студентів-митців, а також для вдосконалення мистецького освітнього процесу. Також масштабні культурно-мистецькі проєкти, реалізовані в стінах НАОМА, мають важливе суспільне і міжнародне значення, оскільки сприяють збереженню та популяризації українського мистецтва, репрезентують українську художню освіту та національне мистецтво у світовому культурному просторі.

Академічний рисунок як основа формування об’ємно-пластичного мислення в мистецькій освіті

2026-05-25T21:42:05+03:00

Мета статті полягає у визначенні ролі академічного рисунка як фундаментального засобу формування об’ємно-пластичного мислення у системі сучасної мистецької освіти, а також у виявленні дидактичних можливостей в процесі професійної підготовки майбутніх художників і скульпторів. Методологія дослідження базується на комплексному використанні історико-мистецтвознавчих, порівняльних та системних методів щодо осмислення ролі академічної традиції в умовах сучасних освітніх трансформацій та узагальнення педагогічного досвіду викладання рисунка у мистецьких закладах освіти. Наукова новизна дослідження полягає в аналізі формування об’ємно-пластичного мислення у процесі викладання академічного рисунка що виступає важливим засобом інтеграції теоретичних знань і практичних навичок, забезпечуючи формування цілісного художнього мислення студентів мистецьких закладів освіти. Висновки. Академічний рисунок залишається фундаментальною складовою художньої освіти, оскільки забезпечує розвиток об’ємно-пластичного мислення, необхідного для професійної діяльності художника та скульптора, його дидактичні принципи сприяють формуванню конструктивного сприйняття форми, просторової уяви та пластичної виразності у зображенні натури. В умовах сучасних освітніх трансформацій академічний рисунок зберігає своє методологічне значення і може ефективно поєднуватись з новітніми технологіями художнього навчання. Опанування штудії академічного рисунка виступає важливим засобом синтезу теоретичних знань і практичних навичок у процесі мистецької підготовки, сприяє розвитку професійної художньої культури та реалізації творчих ідей студентів у матеріальній формі.

Методологічні аспекти композиційного аналізу авангардного живопису

2026-05-25T21:49:50+03:00

Мета статті – теоретичне осмислення методологічних підходів до аналізу композиції в авангардному мистецтві, зокрема через впровадження системи параметричного опису (дескрипторів), яка забезпечує перехід від візуальної фіксації форми до розшифровки етико-філософського маніфесту твору. Перегляд аналітичного інструментарію виводить мистецтвознавство за межі лінійної описовості. Авангардне полотно функціонує в статусі багаторівневої інтелектуальної системи. Методологія дослідження вибудовується за принципом системної єдності формального, семіотичного та когнітивного вимірів аналізу. Через авторську модель візуальної логіки «Композиційна вертикаль» архітектоніка твору висвітлюється в нерозривному зв’язку з психологічними механізмами сприйняття. Наукову новизну статті визначає презентація п’ятирівневої дескриптивної системи. Вона уможливлює сприйняття авангардної композиції як процесуального акту, що програмує глядацький досвід. Послідовне розкодування структури (від її каркаса до етико-філософського підтексту) значно посилює точність фахової експертизи. «З тіні» виринають ті авторські прийоми, які зазвичай ігнорує традиційний опис композиції. Висновки. Авангардна композиція діє як відкрита система. Вона розкриває свій потенціал лише в акті сприйняття глядачем. Структура полотна перетворюється на активну силу, що структурує увагу глядача та веде його за логікою авторського задуму. Застосування матриці візуальної логіки не скасовує суб’єктивність дослідника, проте створює систему координат для верифікації висновків. Впровадження запропонованої моделі в мистецтвознавчу практику переводить аналіз композиції із поля суто інтуїтивних припущень у площину аргументованої інтерпретації. Перспективним авторка статті вважає вектор розробки процесуального виміру композиційного аналізу, який створює умови для напрацювання більш універсальних моделей для нефігуративних художніх систем.

Школа Юзефа Панькевича як джерело інспірації постімпресіонізму у творчості художників Західної України

2026-05-26T09:15:08+03:00

Мета статті – визначити парадигму мистецької школи викладача академії мистецтв у Кракові Ю. Панькевича як джерела інспірацій постімпресіонізму у творчості художників Західної України. Методологія роботи – у процесі дослідження використано комплексний підхід для всебічного висвітлення педагогічних засад школи Ю. Панькевича, також завдяки використаному архівно-історичному методу, було встановлено ряд важливих фактів пов’язаних із діяльністю академії мистецтв у Кракові загалом та школи зокрема, для окреслення художніх особливостей творів використано формально-стилістичний метод мистецтвознавчого аналізу. Наукова новизна статті полягає у тому, що вперше висвітлено діяльність школи Ю. Панькевича не лише через призму діяльності «Комітету Паризького», і безпосередніх його учасників, але й інших художників, які відвідували його класи у Кракові та Парижі. Окрім того, вперше актуалізовано документи з архіву Академії образотворчих мистецтв ім. Я. Матейки у Кракові. Висновки Значення школи Ю. Панькевича найвиразніше можна простежити через творчу генезу студентів мистця, зокрема Романа Сельського, Марґіт Сельську (Райх) та Северина Борачка, котрі стали послідовними ретрансляторами західноєвропейського досвіду. Окрім того, українські мистці «школи Панькевича» сформували інтелектуальне середовище, що функціонувало як відкрита система, котра забезпечувала постійний обмін ідеями між провідними мистецькими центрами Європи та регіональними осередками. Отож, фундаментальне значення педагогічної системи Ю. Панькевича для історії української візуальної культури полягає у забезпеченні органічної інтеграції західноукраїнського живопису у загальноєвропейську модерну епоху. Завдяки педагогічній методиці Ю. Панькевича, українське мистецтво ХХ століття отримало не лише «яскраву палітру», а й методологічне підґрунтя для професійної автономії. Таким чином, доробок Ю. Панькевича та його учнів став невіддільною частиною історії українського мистецтва, що й нині триває у традиції львівської живописної школи та її суголосність до європейських модерністичних цінностей.

Інтерпретація образу художника в сучасних екранно-сценічних практиках

2026-05-26T14:24:35+03:00

Мета статті – виявити художню специфіку та культурну зумовленість засобів екранної й театральної режисури в інтерпретації образу художника і скульптора в аудіовізуальному та сценічному дискурсі. Методологічну основу становить культурологічний підхід. Застосовано системний підхід, що інтегрує культурологічний і мистецтвознавчий аналіз для узагальнення емпіричного матеріалу щодо екранно-сценічних режисерських інтерпретацій образу митця в контексті сучасної духовної культури. Структурно-функціональний метод використано для аналізу екранних і сценічних засобів режисури та їх функціональної багатовимірності. Контент-аналіз залучено для дослідження колективного авторства в процесі репрезентації образу живописця й скульптора в екранно-сценічному просторі. Наукова новизна дослідження. Полягає в обґрунтуванні потенціалу міжмистецької взаємодії й трансдисциплінарного обміну між образотворчим, аудіовізуальним і сценічним мистецтвами у процесі переосмислення й екранно-сценічної репрезентації особистості та творчого доробку відомих художників і скульпторів із залученням новітніх режисерських засобів. Висновки. Доведено, що використання інноваційних режисерських стратегій у кінематографі та театрі розширює можливості як популяризації окремих аспектів життя і творчості видатних митців серед широкої аудиторії, так і актуалізації потенціалу сучасних екранних практик – зокрема відтворення, візуалізації та анімації – у репрезентації творчого процесу й художньої спадщини майстрів образотворчого мистецтва.

Розвиток побутового бального танцю в Україні, кінець ХХ - початку ХХІ століття

2026-05-26T14:37:00+03:00

Мета роботи – розглянути тенденції та особливості розвитку побутового бального танцю в Україні, кінця ХХ - початку ХХІ століття. Методологія дослідження. Для досягнення мети використані методи: проблемно-хронологічний – для дослідження розвитку побутового бального танцю в сучасній Україні; статистичний – дослідження діяльності численних історичних клубів бального танцю та організації проведення балів в сучасній Україні; соціологічний – для аналізування ролі і функції побутового бального танцю в українському суспільстві; систематизації – усвідомлення поєднання подій виникнення мережі клубів історичних танців та культурних подій; синтезу – для аналізування взаємозв’язків побутового бального танцю з іншими складовими бальної хореографії та формами мистецтва; включеного спостереження – для перегляду окремих теле-проєктів, балів, соціальних танцювальних вечорів і попереднього їх осмислення. Наукова новизна: вперше здійснено мистецтвознавчий аналіз розвитку побутового бального танцю в сучасній Україні, проаналізовано специфіку існування бальної хореографії на побутовому рівні через призму діяльності клубів історичних танців. Висновки: для подальшого розвитку бальної хореографії в Україні потрібне надання рівномірної уваги всім напрямкам цього мистецтва: сценічна хореографія, конкурсний бальний танець та побутовий напрямок, а саме - організація благодійних, корпоративних, шкільних, реконструкторських балів, вечірок, поширення бальної хореографії через медійні ресурси. Означені шляхи, на нашу думку, сприятимуть еволюції вітчизняної і світової бальної хореографії як складової системи культури та засобу всебічного гармонійного розвитку особистості.

Режисура музичного театру в контексті еволюції аматорського та професійного театрального мистецтва

2026-05-26T15:04:47+03:00

Мета роботи. Дослідити аматорський театр як соціокультурний феномен та визначити його роль у становленні професійного музичного театру, зокрема у взаємозв’язку з оперними студіями та розвитком театральної режисури. Методологія дослідження. Використано історико-генетичний метод для аналізу еволюції аматорського театру, системний підхід для розгляду його як відкритої соціокультурної системи, а також порівняльний аналіз для зіставлення аматорського театру, оперної студії та професійної сцени. Наукова новизна. Обґрунтовано аматорський театр як структурну основу формування професійного музичного театру та визначено оперну студію як проміжну ланку між аматорською творчістю і професійною сценою. Додатково розкрито роль аматорського театру в умовах креативної економіки та сучасних культурних трансформацій. Показано його значення як відкритої соціокультурної системи, що сприяє творчій самореалізації особистості та формуванню культурної ідентичності. Окремо проаналізовано економічні й організаційні аспекти діяльності аматорських театрів у контексті грантових практик і культурних індустрій. Висновки. Доведено, що аматорський театр, оперна студія та професійний театр утворюють цілісну систему розвитку театрального мистецтва, яка забезпечує поступовий перехід від самодіяльної творчості до професійної сцени та сприяє формуванню культурної ідентичності суспільства.

Музично-драматичний синкретизм у творчості Марії Заньковецької в контексті Театру корифеїв

2026-05-26T15:13:01+03:00

Мета статті – проаналізувати музично-драматичний синкретизм у творчості Марії Заньковецької в контексті естетичних засад і виконавської практики Театру корифеїв. Методологія дослідження базувалася на таких методах: історико-культурний і біографічний, які дали змогу з’ясувати умови формування творчості Марії Заньковецької; мистецтвознавчий – застосовано для розгляду специфіки акторської гри актриси; порівняльний – використано для зіставлення творчості Марії Заньковецької з творчістю інших акторів Театру корифеїв; герменевтичний – для тлумачення художніх образів і сценічних втілень. Наукова новизна статті полягає в тому, що в ній переосмислено діяльність Театру корифеїв як культурного середовища, де музично-драматичний синкретизм був не випадковим явищем, а фундаментальним принципом творчості, важливим механізмом культуротворення українського мистецтва кінця ХІХ – початку ХХ ст. Творчість Марії Заньковецької в межах Театру корифеїв розглянуто не лише як прояв її акторської майстерності, а як явище музично-драматичного синкретизму, тобто інтеграції мовлення, пластики й співу у втілення драматичних образів. Висновки. Музично-драматичний синкретизм у творчості Марії Заньковецької сформувався на основі поєднання народнопісенної традиції, церковного співу та професійної практики акторки й став визначальним принципом її сценічного методу. У контексті діяльності Театру корифеїв Марія Заньковецька постає як мистецька постать, у доробку якої органічно поєдналися драматичне та музичне начало, що дало змогу акторці репрезентувати на сцені цілісний емоційно-психологічний образ українського народу. Творчість Марії Заньковецької стала вищим проявом синкретизму українського театру, де музика, слово та жест утворили неподільну художню цілісність. Видатна акторка довела, що інтонація, тембр, ритм і пауза в драмі можуть бути дієвими засобами психологічного розкриття образу.

Пародія як інструмент комунікації та саморефлексії у структурі корпоративного свята

2026-05-26T15:21:58+03:00

Мета дослідження – розкрити специфіку пародії як інструменту комунікації та саморефлексії у структурі корпоративного свята, визначити її сценічні, соціально-психологічні та режисерські функції, а також окреслити принципи доцільного застосування в умовах корпоративного середовища. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні мистецтвознавчого, структурно-функціонального, комунікативного та соціокультурного підходів, що дає змогу розглядати пародію як форму комічного відтворення корпоративної реальності й спосіб осмислення внутрішніх процесів у колективі. Наукова новизна полягає в обґрунтуванні пародійного компонента у корпоративному святі як форми колективної самопрезентації та неформальної комунікації, що сприяє виявленню спільних цінностей, внутрішніх суперечностей, комунікативних моделей та механізмів групової взаємодії. Висновки. Пародія у корпоративному святі визначається як дієвий інструмент комунікації та саморефлексії колективу, що перетворює професійні ситуації, корпоративні ритуали, мовні шаблони й поведінкові моделі на впізнаваний сценічний матеріал. Встановлено, що її функції охоплюють активізацію спільного досвіду, підтримання неформального діалогу, регуляцію емоційного напруження, формування відчуття належності до колективу та осмислення внутрішніх механізмів корпоративної взаємодії. Обґрунтовано, що ефективність пародії залежить від впізнаваності об’єкта пародіювання, доброзичливості, етичної виваженості, драматургічної організованості, відповідності святковій ситуації та врахування психологічного клімату колективу. У сценарно-режисерській структурі корпоративного свята пародійний компонент забезпечує комічне переосмислення спільного досвіду й створює умови для внутрішнього діалогу колективу щодо власних цінностей, моделей поведінки та форм взаємодії.

Підтекст як елемент художнього дискурсу в праці Романа Черкашина «Художнє читання. Техніка та логіка мови»

2026-05-26T15:26:16+03:00

Мета роботи — проаналізувати концепцію підтексту в праці Романа Черкашина, з’ясувати його зміст і функції у художньому мовленні та сценічному виконанні, а також окреслити особливості виявлення і відтворення підтексту (зокрема подвійного змісту) як ключового чинника глибини, виразності й інтерпретаційної багатозначності художнього тексту. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні теоретико-аналітичного, герменевтичного, дискурс-аналізу, порівняльного, методів, що дозволяє комплексно розглянути підтекст як елемент художнього дискурсу. Наукова новизна роботи полягає у зосередженні на недостатньо досліджених різновидах змісту підтексту в художньому мовленні, зокрема на явищі підтексту подвійного та протилежного значення, що не отримало належного висвітлення у праці Романа Черкашина. У роботі уточнено та розширено трактування підтексту як багаторівневого мовленнєвого явища, систематизовано його функції в аспекті художнього виконання. Додатково обґрунтовано значення інтерпретаційної варіативності підтексту та виявлено її вплив на практику сценічного читання й акторської майстерності. Висновки. Концепція підтексту у праці Романа Черкашина постає як фундаментальний елемент художнього мовлення, що забезпечує глибину, багатозначність і психологічну виразність тексту. Підтекст функціонує як міст між словом і внутрішнім змістом, визначаючи якість сценічного виконання та інтерпретації. Його усвідомлення й майстерне відтворення є необхідною умовою повноцінного розкриття авторського задуму та формування естетично насиченого мовлення.

Специфіка імпровізації концертмейстера у хореографічних колективах: функціональні завдання та професійні умови реалізації

2026-05-26T15:30:06+03:00

Мета дослідження – визначити специфіку імпровізації концертмейстера у хореографічних колективах як професійної дії, що забезпечує організацію навчально-репетиційного процесу та художню цілісність рухово-музичної взаємодії. Методологія дослідження. Теоретичний аналіз фахових підходів до діяльності концертмейстера в хореографії, структурно-функціональний розгляд взаємодії «педагог-хореограф – концертмейстер – виконавці», узагальнення практичних моделей музичного супроводу в умовах змінної репетиційної ситуації. Наукова новизна полягає в уточненні імпровізації концертмейстера як нормативно керованого процесу, підпорядкованого руховій структурі заняття та вимогам педагогічної доцільності, а також у виокремленні ключових професійних параметрів імпровізації як засобу оперативної координації, формоутворення та стилістичної відповідності в роботі хореографічного колективу. Висновки. З’ясовано, що імпровізація концертмейстера в хореографічному колективі функціонує як керований музичний супровід, підпорядкований руховій організації заняття та педагогічному завданню, і водночас виступає засобом узгодження музичної форми з логікою вправ і комбінацій у реальному часі. Визначено, що її результативність забезпечують темпоритмічна точність, уміння вибудовувати музичну структуру відповідно до тривалості комбінацій і змін репетиційної ситуації, стилістична відповідність жанровим вимогам та здатність підтримувати синхронність групи й робочий емоційний режим заняття. Показано, що в сучасних умовах роботи українських колективів імпровізація набуває додаткового значення як інструмент оперативної адаптації до змінного режиму роботи, просторово-часових обмежень і поширення фонограм; подальші розвідки доцільно спрямувати на уточнення критеріїв ефективності та методики формування відповідних компетентностей.

Сучасна Риса Кліпового мислення як фактор впливу під час постановки та експлуатації вистав

2026-05-26T15:44:42+03:00

Мета статті – дослідити та проаналізувати теоретичний матеріал щодо кліпового мислення сучасного глядача; визначити особливості роботи з сучасним глядачем під час постановки; визначити практичні засоби для взаємодії в умовах цифрової інформації; виявити когнітивні та аналітичні особливості сучасного театрального глядача та роботи творчого колективу театру в умовах епохи Інтернету під час постановки вистав. Особливої підготовки вимагають усвідомлення феномену кліпового мислення, аналіз впливу кліпового мислення, ставлення до нього; обумовлюється необхідністю урахування тенденції поширення кліпового мислення серед сучасної глядацької авдиторії сучасного українського театру, новими умовами в розповсюдженні новітніх методик та вдосконалення вже існуючих; необхідністю своєчасно реагувати на оновлення сценічних засобів, особливо в епоху Інтернет ресурсів та Інтернет спілкування. Унікальність досвіду постановки на реальній сцені, а не на екрані, – також обумовлює актуальність обраної теми дослідження. Терористична країна, що веде з нашим народом війну, використовує пропагандистський вплив негативних рис кліпового мислення на власних громадян також зі сцени своїх театрів, що вимагає протидії сучасного українського театру. Методологія дослідження: метод спостереження; хронологічний метод – для дослідження етапів; компаративний – для здійснення порівняльного аналізу; типологічний – на виявлення чинників та визначення особливостей цього процесу; теоретичного узагальнення – для висновків і рекомендацій дослідження. Наукова новизна. Теоретично обґрунтовано та логічно підтверджено розгляд урахування феномену кліпового мислення Інтернет-покоління під час підготовки вистав у сучасному українському театрі. Висновки. Було виявлено особливості роботи над підготовкою вистав для сучасного українського глядача в епоху Інтернета і виникнення кліпового мислення. Пропонуються практичні засоби використання позитивних рис кліпового мислення для сприйняття театральних постановок. Зазначається особливість виконання артистами в умовах воєнного стану.

Танець у цирковому мистецтві як об’єкт наукової рефлексії

2026-05-26T15:52:10+03:00

Мета статті – виявити стан дослідженості у сучасному вітчизняному науковому дискурсі проблеми ролі танцю у цирковому мистецтві. Методологія дослідження. У дослідженні проаналізовано дисертації та наукові статті, проведено порівняння різних наукових джерел, систематизовано відомості про танець у цирку, застосовано узагальнення для підбиття підсумків. Наукова новизна полягає у тому, що вперше проаналізовано вітчизняний циркологічний науковий дискурс крізь призму ролі танцю у цирковому мистецтві. Висновки. До кола наукової рефлексії вітчизняних дослідників входять проблеми світового та українського циркового мистецтва різних історичних періодів, спорідненості процесів їх генезису та поступу, сучасних інтегративних та національно-ідентифікаційних ознак. Проаналізувавши сучасний український науковий дискурс циркології, доходимо висновку про відсутність комплексного дослідження, спеціально присвяченого танцю у цирковому мистецтві, а також важливість дослідження взаємодії цих феноменів. Окремі аспекти проблеми місця та ролі хореографії у цирку увійшли до контексту різнотематичних наукових студій, зокрема історичних, культурологічних, мистецтвознавчих, педагогічних тощо. Використані у наукових дослідженнях першоджерела засвідчують вагомість танцювального складника на різних етапах історичного поступу циркового мистецтва та у сучасності, доцільність уваги до танцю у цирку як вагомого мистецького феномену, що набуває провідних позицій у синтезованих циркових видовищах сьогодні. Констатовано наявність наукового осмислення методичного рівня створення циркового продукту, що впливає на усвідомлення ролі у ньому танцювального складника.

Сучасний танцювальний перформанс у музейному просторі: особливості хореографії К. Ле Руа та Т. Сегала

2026-05-26T15:55:47+03:00

Мета статті – виявити особливості авторських підходів до роботи з хореографічною лексикою провідних представників сучасних танцювальних перформативних практик у музейному просторі К. Ле Руа та Т. Сегала. Методологія дослідження. Застосовано теоретичний підхід, завдяки якому розглянуто передумови, контексти та поширення танцю модерн, його взаємозв’язок з іншими видами мистецтва та нові мистецькі форми, що народжуються у цій взаємодії; історико-культурний метод, що посприяв розгляду питання в історичній ретроспективі і на сучасному етапі; типологічний метод, метод порівняльного аналізу, метод мистецтвознавчого аналізу та ін. Наукова новизна. Розглянуто феномен поширення сучасного танцю за межі традиційного сценічного простору крізь призму міждисциплінарної практики танцювального перформансу та окреслено особливості його репрезентації в музейному просторі; досліджено специфіку впровадження і присутності сучасного танцю і музейному просторі; виявлено ключові характеристики сучасного танцювального перформансу К Ле Руа та Т. Сегала. Висновки. Незважаючи на активний процес розмивання кордонів між сучасним танцем і сучасним танцювальним перформансом, у першому головна увага приділяється руху, тоді як другий більше зосереджений на живій присутності та специфічному мисленню пластичними формами, новій тілесній репрезентації, побудованій на складній філософсько-метафоричній та концептуально-афективній взаємодії з глядачем. На основі мистецтвознавчого аналізу перформативних музейних практик К. Ле Руа та Т. Сегала виявлено, що основний акцент постановниками робиться на експериментах з деконструкції тілесності, що проявляється в тяжінні до конторсіоністської естетики, метаморфозах побутової, механічної та роботизованої пластики (К. Ле Руа), авторському реконструюванню канонічних рухів танцю модерн і постмодерн, акценті на уповільненій пластиці, синтезі танцювальної пластики зі звуками та інтерактивній хореографії (Т. Сегал). Сучасний танцювальний перформанс в музейному просторі заохочує дивитися далі того, що подається у вербалізованій та візуалізованій формі, ставити під сумнів те, що сприймалося як належне, спостерігати та переживати власні дії через багатовимірний аналіз – простір, час, енергію, переосмислювати та розширювати власні бачення, відкриваючи нові виміри людського досвіду.

Танцювальна культура полісся як джерело розвитку фольк-модерн танцю

2026-05-26T16:00:06+03:00

Мета статті – виявити особливості трансформації лексики автентичного танцю Полісся в процесі створення постановки сучасної хореографії. Методологія дослідження базується на синтезі загальнонаукових і спеціальнонаукових методів. Застосовано метод наукового аналізу, метод спостереження, типологічний метод, метод синтезу, метод компаративного аналізу, метод жанрово-стильового та мистецтвознавчого аналізу. Наукова новизна. Розглянуто проблематику трансформаційних процесів лексики народного танцю Полісся в процесі її використання балетмейстерами-постановниками сучасної хореографії; проаналізовано хореографічні постановки О. Маншиліна (Лабораторії сучасного танцю), Р. Поклітару та А. Шошина («Київ-модерн балет»), Н. Моторна (вистава «Піні Полісся», Малий театр) в контексті унікальних авторських підходів до роботи з танцювальним фольклорним першоджерелом в рамках напряму фольк-модерн. Висновки. Сучасна хореографія являє собою складний мультимедійний та транскультурний феномен, що вимагає від балетмейстера-постановника розробки авторського підходу, що базується на компіляції, поєднані хореографічних традицій та форм, розробки нових напрямів і стилів, сміливих експериментів в процесі власного прочитання і переосмислення танцювального досвіду. У творчості сучасних українських балетмейстерів підходи до синтезу технічних можливостей танцю модерн та пластичних мотивів і рухів автентичного танцю Полісся побудовані на репрезентації суто тілесного людського досвіду, створенні хореографічного малюнку засобами інтерпретації складного і багатоаспектного коду поліської танцювальної культури та посиленні його конотаційних зв’язків із елементами сучасної культури. Основний акцент робиться на дослідженні різноманітних аспектів танцю Полісся, використанні архівних матеріалів та тілесної пам’яті для створення нових прочитань минулого, відкриваючи широкий спектр можливостей, в яких міжтемпоральний діалог сприяє реконструюванню нових сценаріїв. Архаїчні пласти танцювальної культури Полісся репрезентовані засобами специфічних механізмів і процедур драматургічного часу і простору в постановках сучасної хореографії. Серед основних елементів поліського автентичного танцю, що зазнають авторської інтерпретації в постановках сучасної хореографії: унікальна ритмічна основа, типові лексичні елементи, елементи танцювальної обрядовості та ін.

Сучасне українське сценічне мистецтво: постколоніальні ракурси

2026-05-26T16:06:08+03:00

Мета статті – проаналізувати постколоніальні практики у різних видах сценічного мистецтва в сучасній Україні. Методологія дослідження поєднує методи аналізу та синтезу, порівняння, теоретичного узагальнення. Наукова новизна полягає у виявленні специфіки реалізування постколоніальної стратегії у сучасному українському сценічному мистецтві. Висновки. Постколоніальні процеси у сучасному українському сценічному мистецтві є закономірною реакцією на тривалий період культурної залежності від радянсько-російської імперської моделі. Особливої інтенсивності ці процеси набули після початку російсько-української війни 2014 року та стали одним із провідних векторів розвитку мистецького середовища після повномасштабного вторгнення росії в Україну 2022 року. Постколоніальні тенденції охоплюють різні види сценічного мистецтва – драматичний театр, музично-драматичний театр, оперу, балет тощо. Постколоніальні практики в українському сценічному мистецтві реалізуються на кількох рівнях: репертуарному, інституційному, мовному, естетичному та тілесному. Вони проявляються у відмові від російськомовного репертуару, вилученні творів, пов’язаних з російськими імперськими культурними наративами, перейменуванні театрів, переосмисленні національної мистецької спадщини, реалізуванні новітнього репертуару, зверненого до національно маркованих творів та актуальної проблематики війни, травми, пам’яті, втрати, внутрішнього спротиву й національної самоідентифікації. Постколоніальні практики у сценічному мистецтві сучасної України є не лише способом культурного дистанціювання від російського імперського впливу, а й важливим механізмом формування національної ідентичності, утвердження самодостатності української культури та інтеграції у європейський культурний простір. Серед перспективних напрямів подальших досліджень – порівняння постколоніальних мистецьких практик в Україні та в інших країнах, виявлення специфіки прояву постколоніальних та деколоніальних тенденцій у сценічних мистецтвах, аналіз націоцентричної політики як прояву постколоніалізму та деколоніалізму у сучасних перформативних мистецтвах тощо.

Постдраматичний танець: концептуалізація поняття

2026-05-26T16:21:08+03:00

Мета статті – обґрунтувати доцільність уживання поняття «постдраматичний танець» у сучасній хореографії. Методологія дослідження полягає в екстраполюванні поняття «постдраматичний театр» Г.-Т. Лемана у площину сучасного танцю, аналізі сучасних танцювальних практик крізь призму теорії постдрами. Наукова новизна полягає у тому, що концептуалізовано поняття «постдраматичний танець» як самостійний феномен та обґрунтовано необхідність його комплексного дослідження. Висновки. Постдрама (постдраматичний театр) є адаптацією постмодерністських принципів до театру, визначається конкретними художніми прийомами, що формуються безпосередньо у театральному, та ширше – сценічному та позасценічному мистецтві, куди відносимо танець. Принципи постдраматичного театру у сучасному танці втілюють концепцію відходу від драматургічного, наративоцентричного підходу та акцентують увагу на процесі створення, досвіді, що набувається, тілесності, нелінійності розгортання подій. У постдраматичному танці рух втрачає ілюстративні якості, набуває рис універсальної мови передавання фізичних, психічних, соціальних, культурних станів. Перформанс у сучасному танці реалізує принципи постдраматичного театру: він руйнує межі між сценою і глядачем, мистецтвом і повсякденністю, роблячи глядача активним співучасником. Принципи постдрами розвинули у власній творчості Піна Бауш, Вільям Форсайт, Фізичний театр DV8, руйнуючи лінійний наратив, створюючи театр руху. Перспективи дослідження вбачаємо у відтворенні цілісної панорами розвитку постдраматичного танцю як феномену світового та вітчизняного культурно-мистецького простору, з’ясуванні спільних та відмінних рис з постдраматичним театром, виявленні специфічних проявів постдрами у творчості сучасних українських хореографів.

Танець крізь призму категорій «культурні індустрії» та «креативні індустрії»

2026-05-26T16:27:15+03:00

Мета статті – проаналізувати танець як індустріальний феномен крізь призму категорій «культурні індустрії» та «креативні індустрії». Методологія дослідження базована на методах аналізу, порівняння, систематизації, узагальнення. Наукова новизна полягає у доведенні, що танець як культурно-мистецькому феномен можна позиціонувати як складник культурних індустрій та креативних індустрій. Висновки. Поняття «креативні індустрії» історично постало як переосмислення концепції «культурних індустрій». Продукти культурного виробництва є не лише матеріальними або комерційними об’єктами, а насамперед культурними текстами, які функціонують у системі знаків і значень та породжують множинні інтерпретації. У цьому контексті танець постає як специфічний текст культури, що через рух, пластичну мову та сценічну форму продукує культурні смисли та залучається до процесів культурного виробництва. Застосування концепції культурного виробництва С. Безклубенка до сфери хореографічної культури дало змогу виявити різні організаційні форми танцювальної діяльності — від індивідуальної творчості артиста чи балетмейстера до функціонування великих інституцій та цифрових платформ виробництва танцювального контенту. Це свідчить про включеність танцювальної культури у сучасну систему культурних і креативних індустрій. Виявлено, що танцювальні практики мають подвійний характер: з одного боку, вони створюють культурну цінність як мистецький продукт, а з іншого — функціонують як елемент сучасної креативної економіки, формуючи ринок культурних послуг, медіаконтенту та освітніх практик. Саме тому танцювальна індустрія може розглядатися як важливий сегмент креативних індустрій, у якому поєднуються художнє вираження, комунікація, економічна діяльність і технологічні інновації.

Цифрове мистецтво і трансформація творчих індустрій: від концепції до інституційної практики

2026-05-26T09:18:39+03:00

Метою статті є аналіз трансформації творчих індустрій під впливом цифрового мистецтва в компаративній перспективі на матеріалі п'яти національних кейсів: України, Австрії, Індонезії, Китаю та Швеції. Методологічну основу становлять компаративний інституційний аналіз, концепція творчих індустрій, підходи до врядування у вищій мистецькій освіті, а також теорія платформного капіталізму. Наукова новизна статті полягає в розробці компаративної інституційної DACI-моделі (Digital Arts Creative Integration), що дає змогу аналізувати процеси цифрової трансформації творчих індустрій у різних національних контекстах. Висновки. Цифрове мистецтво є системним чинником реструктуризації творчих індустрій у глобальному масштабі, що змінює не лише технологічні формати виробництва і дистрибуції культурного продукту, а й фундаментальні категорії мистецтвознавчого дискурсу: авторство, оригінальність, цінність, інституційну ідентичність. Компаративний аналіз п'яти національних кейсів засвідчує відсутність єдиної універсальної моделі інституційної відповіді: кожна модель визначається специфічним поєднанням культурної політики, освітніх традицій та управлінської культури. Водночас успішні кейси демонструють спільні характеристики: стратегічне бачення, управлінську гнучкість і відкритість до міжнародного партнерства. Запропонована DACI-модель є практичним інструментом інституційної діагностики та стратегічного планування. Чотири рівні моделі утворюють взаємозалежну систему, у якій слабкість будь-якого рівня гальмує розвиток усієї інституції. Інтеграція генеративного ШІ в освітній процес створює напруження між інституційною логікою адаптації і правомірною тривогою митців за майбутнє авторської праці в умовах автоматизації творчості. Цифрове мистецтво – це не заперечення культурної традиції. Це нова мова, якою культурні інституції мають навчитися говорити, зберігаючи власну ідентичність, відстоюючи права митця і не залишаючи творця наодинці з алгоритмом.

Образи природи в хоровій мініатюрі західноєвропейських композиторів епохи романтизму: семантичний аспект

2026-05-26T09:30:45+03:00

Мета статті виявити художню своєрідність семантичного наповнення образів природи в західноєвропейській хоровій мініатюрі епохи романтизму. Методологія дослідження базується на поєднанні семантичного аналізу (для дешифрування музичної символіки), герменевтичного підходу (для трактування філософського змісту пейзажної лірики в контексті романтичного світовідчуття), типологічного методу (для виявлення підходів різних композиторів до відображення схожих природних явищ). Наукова новизна статті визначається цілісним підходом до вивчення образів природи як структуротворчого та смислового центру хорової мініатюри романтизму. У статті вперше систематизовано семантичне поле «природних» символів у хоровому письмі (ліс, ніч, стихія), а також запропоновано диференційований підхід до засобів хорової фоніки та агогіки як ключових інструментів створення звукового пейзажу в умовах акапельного співу. Висновки. Природа в хоровій мініатюрі романтизму еволюціонувала від фонової декорації до основного смислового центру. Вона виступає сакральним простором для самопізнання, де концепт Waldeinsamkeit (лісової самотності) стає еталоном цілющого усамітнення, а нічна містика ‑ медіумом для філософської рефлексії. Семантика цих образів нерозривно пов’язана зі специфічними музичними формулами (гармонічні фарби, імітація природних звуків, хорова фактура). Музична мова західноєвропейських композиторів-романтиків у втіленні образів природи базується на глибокому психологізмі. З’ясовано, що використання низхідних хроматизмів (passus duriusculus) та раптових тональних «світлотіней» (терцієві співвідношення) слугує для передачі «емоційного резонансу» героя. Звукозображальність у хорових мініатюрах західноєвропейських композиторів епохи романтизму має інтелектуальний підтекст, де імітація природних звуків (дзвони, роги, хвилі) є символом пам’яті або невідворотності фатуму.

Станіслав Людкевич про особливості музичного шкільництва

2026-05-26T09:40:46+03:00

Мета статті – розкрити ідеї С. Людкевича щодо організації музичного виховання, висловлені ним на Першому педагогічному конгресі у Львові 1935 року. Методологія дослідження. Для розкриття теми використано такі методи: аналітичний – для виокремлення сутності думок композитора, їх значущості для піднесення музичного виховання та навчання; історичний – для вивчення стану музичного виховання в польському заборі та передбачення перспективи використання ідей С. Людкевича в умовах сучасного музично-освітнього процесу. Наукова новизна. Вперше проаналізовано виступ С. Людкевича на Першому педагогічному конгресі (1935), виокремлено головні тези, які є вельми актуальними у сьогоднішній ситуації, передусім у навчальному процесі закладів загальної середньої та музичної освіти. Висновки. Перший український педагогічний конгрес – важлива подія в історії української педагогіки, що відбувся в непростих умовах перебування Східної Галичини під владою Польщі й цілеспрямованого ополячення українців. Конгрес зібрав прогресивних діячів української науки і культури, яким небайдужою була справа українського шкільництва, зокрема й музичного, національного виховання учнівської молоді та широкого загалу. До секції мистецького виховання на чолі з Ф. Колессою ввійшли Б. Кудрик, І. Гриневецький і Г. Терлецький. Доповіді виголосили В. Січинський («Ужиткове мистецтво в системі мистецького виховання») та С. Людкевич («Організація музичного виховання»). У рефераті С. Людкевич висунув низку цікавих ідей, які є актуальними у наш час, коли шкільна музична освіта в Україні опинилася на маргінесі. Ключовим лейтмотивом виступу митця була калокагатія – ідея виховання в людині досконалого, ідеал особистості, що гармонійно поєднує красу і добро. Наявність гармонійного компонента перетворює калокагатію в одвічну культурну форму і сприяє її трансформації у часі, тому може вписуватися і в контекст сучасної епохи.

Саунд-дизайн у музичному продюсуванні в цифрову добу

2026-05-26T09:46:19+03:00

Мета дослідження – теоретично обґрунтувати саунд-дизайн як складову музичного продюсування в цифрову добу та визначити його художньо-естетичні, соціально-професійні й культурологічні функції в умовах цифрового виробництва, платформного поширення музики та зміни фахових ролей у студійній практиці. Методологія роботи ґрунтується на поєднанні культурологічного, мистецтвознавчого, соціологічного та аналітичного підходів. Застосовано метод теоретичного узагальнення для уточнення поняття саунд-дизайну в системі музичного продюсування; порівняльний метод – для зіставлення зарубіжних і українських досліджень цифрового музичного виробництва; структурно-функціональний аналіз – для розкриття співвідношення саунд-дизайну, звукорежисури, мікшування, мастерінгу й музичного програмування; елементи соціології професій – для характеристики трансформації поділу праці між продюсером, композитором, виконавцем, бітмейкером і звукорежисером. Наукова новизна дослідження полягає у розгляді саунд-дизайну як цілеспрямовану організацію звукової ідентичності музичного твору, що охоплює відбір, створення, трансформацію, темброво-фактурне впорядкування та просторово-динамічне моделювання звукового матеріалу. Доведено, що цифрові аудіоробочі станції, бібліотеки семплів, плагіни, стримінгові платформи й інструменти генеративного штучного інтелекту змінюють критерії професійної компетентності, форми колективної творчої праці та способи аудиторної рецепції музичного продукту. Висновки. Саунд-дизайн у цифрову добу виконує інтегративну функцію в музичному продюсуванні, оскільки забезпечує зв’язок між художнім задумом, студійною технологією, соціальною організацією праці й платформним функціонуванням фонограми. Для українського фахового середовища особливо важливими є поняттєве розмежування саунд-дизайну із суміжними видами музично-виробничої діяльності, уточнення освітніх компетентностей і вироблення критеріїв аналізу звукової форми, авторства та якості в сучасній музичній культурі.

Стилістичні стратегії та музична драматургія опери Алли Загайкевич «Вишиваний. Король України».

2026-05-26T09:51:12+03:00

Мета роботи полягає в аналізі музичної драматургії, композиційної архітектоніки та темброво-фактурної організації опери A. Загайкевич «Вишиваний. Король України» на лібрето С. Жадана. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні загальнонаукових та спеціальних музикознавчих методів. Використано методи структурно-аналітичного, стилістичного та драматургічного аналізу, що дозволяють дослідити композиційну архітектоніку, музичну драматургію та темброво-фактурну організацію опери. Застосовано культурологічний та інтерпретаційний підходи для виявлення стилістичних стратегій композиторського письма, особливостей взаємодії оркестрових, вокально-хорових та електроакустичних звукових пластів, а також принципів монтажної драматургії та сучасних композиційних технік. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному музикознавчому аналізі опери А. Загайкевич «Вишиваний. Король України», у межах якого вперше здійснено системне осмислення її музично-драматургічної моделі та стилістичних стратегій композиторського письма. Висновки. Особливу увагу приділено специфіці взаємодії симфонічно-оркестрового, вокально-хорового та електроакустичного звукових пластів, що формують складну багаторівневу структуру акустичного середовища твору. Простежено принципи монтажної драматургії та кінематографічного мислення, що визначають фрагментарну організацію музичного часу та нелінійну структуру оповідності твору. Виявлено специфіку використання сонористики та інструментальної імітації, які генерують багатошарові темброво-фактурні пласти музичної тканини. Проаналізовано роль атональності та додекафонних принципів організації музичного матеріалу як засобу передачі психологічної напруги та екзистенційної драматургії. Окремо розглянуто застосування алеаторичних прийомів у масових сценах, що сприяли моделюванню колективної дії та передачі ефекту керованого звукового хаосу. Визначено значення електроакустичного синтезу та розширення звукового простору, завдяки якому у творі формується інтегрований акустичний простір, де поєднуються оркестрові, вокальні та електронні звукові пласти. Узагальнення зазначених параметрів дозволило окреслити індивідуальну композиторську стратегію та визначити місце опери у контексті сучасного українського музичного театру.

Йоганн Адольф Хассе: традиція епохи Бароко аrias di baule

2026-05-26T09:55:46+03:00

Мета дослідження: проаналізувати творчість Й. А. Гассе, яка відповідає феномену італійської барокової традиції aria di baule XVIII століття, є невід'ємною частиною культури оперного pasticcio в європейському оперному мистецтві. Методологія дослідження базується на комплексному підході, що включає джерелознавство, порівняльний аналіз, аналітичний метод, що застосовується для висвітлення історії, традиції та значення популярного репертуару arias di baule для співаків та оперного мистецтва епохи бароко. Застосовані методи розкривають науковий, практичний навчальний та виконавський аспект дослідження, що об'єднує теоретичний аналіз із безпосередньою художньою практикою. Наукова новизна вперше в українському музикознавстві комплексно розглянуто феномен arie di baule як складову оперної практики XVIII–XIX століть; визначено вплив aries di baule на вокально-виконавську традицію bel canto та окреслено перспективи використання цього досвіду в сучасному музичному театрі. В українському музикознавстві феномен arie di baule досліджено обмежено, наукових досліджень присвячених цієї темі не виявлено у відкритих джерелах, саме тому вона є актуальною, перспективною як для подальшого дослідження, так і для застосування результатів у сучасної вокальної педагогіці та виконавстві. Висновки. В результаті проведеного дослідження можна зробити висновки, що сучасна наукова література трактує arie di baule не як випадкову театральну практику, а як важливий механізм функціонування опери XVIII–XIX століть. Через ці дослідження переосмислюється поняття авторства, виконавської свободи та історичної автентичності. Оперні вистави того часу були колективною творчістю, залучення видатних солістів до виконання партій в операх з репертуаром arias di baule, створювало баланс між авторським баченням композитора і жорсткими вимогами ринку, де співак-соліст набув нової ролі – співавтора в історії оперного мистецтва. Звернення до цього феномену сучасних виконавців сприяє формуванню нового типу музичного мислення, у якому поєднуються наукова реконструкція, творча інтерпретація та жива виконавська традиція.

Темпоральність і феномен очікування в опусі 27 «Trois Lieder» Е. Шоссона: виконавський аспект

2026-05-26T10:00:57+03:00

Мета дослідження – розкрити як темпоральність і стан очікування реалізуються в оp. 27 Е. Шоссона через поезію К. Моклера та виконавську інтерпретацію. Методи дослідження: Дослідження темпоральності та феномену очікування в ор. 27 Е. Шоссона реалізується через комплексний підхід, що поєднує, музикознавчі, літературні, виконавські та герменевтичні методи: музикознавчий аналіз надає змогу вивчити єдність темпорального задуму твору; літературний аналіз поетичних текстів К. Моклера виявляє образи очікування та часу, що формують основу інтерпретаційних рішень; виконавський метод дозволяє з’ясувати як відтворюється психологічний та емоцій стан очікування; герменевтичний метод використовується для розкриття символістського змісту твору; синтетичний метод інтегрує музикознавчий, літературний, виконавський та герменевтичний підходи. Наукова новизна полягає у комплексному аналізі темпоральності та феномену очікування в опусі Е. Шоссона «Trois Lieder» через призму виконавської практики, поєднуючи музикознавчий аналіз із психологією музичного сприйняття та підкреслюючи специфіку передачі часу в інтерпретації виконавця. Висновки: Опус 27 «Trois Lieder» є прикладом синтезу мистецтв, де поезія формує символічний зміст, музика розкриває його психологічну глибину, а виконавська інтерпретація Б. Баллей (мецо-сопрано)-Б. Ейді (фортепіано) актуалізує та конкретизує цей зміст у звучанні. Усі три твори об’єднує тема часу як простору очікування, де час стає символом внутрішнього стану людини. Очікування перетворюється на головну емоційну домінанту опусу, а музика підкреслює його через гармонічну нестійкість, темпову пластичність і тонку динамічну градацію. Час у циклі виступає як екзистенційна категорія, що виявляє самотність, надію, внутрішню напругу й духовний пошук людини. Очікування – це не лише сюжетний мотив, а метафора людського буття. Тема часу в оp. 27 реалізується насамперед через інтерпретаційні засоби, тобто стає категорією живого звучання (темпова гнучкість, паузи, дихання та нюансована динаміка). Саме виконавець надає часові психологічної глибини, перетворюючи його на внутрішній простір переживання. Очікування матеріалізується у звучанні як стан напруженої тиші та емоційної зосередженості, що визначає цілісну драматургію оp. 27 «Trois Lieder».

Оперний код і концепт «смерті автора» у фільмі Френсіса Форда Копполи «Тетро»

2026-05-26T10:24:49+03:00

Мета роботи – розкрити інтертекстуальні звʼязки крізь призму оперного коду та виявити метатекстовий шар фільму Ф. Копполи «Тетро» в контексті концепту «смерть автора» Р. Барта. Методологія дослідження передбачає поєднання семіотичного аналізу та теорії інтертекстуальності із залученням постструктуралістських ідей Р. Барта. Наукова новизна полягає у інтерпретації міжтекстових взаємин і оперного коду, спрямованої на виявлення прихованого наративу фільму. Висновки. У фільмі Ф. Копполи «Тетро» (2009) крім «фронтальної» напівавтобіографічної оповіді виокремлюється значний інтертекстуальний шар, а також метанаратив, що акцентує проблематику постструктуралізму (взаємостосунки автора, тексту, мови, письма) і постає як втілення бартівського концепту «смерті автора», розіграного «в особах». Така інтерпретація стає можливою завдяки суміщенню модусів «кінематографічної правди» та «оперної умовності», введеному кінематографічному символу інтертекстуальності, а також широким міжтекстовим зв’язкам, що реалізуються в тому числі за допомогою оперного коду. Оперний код виступає генетичним прототипом інтертекстуальності та актуалізує інтертекстуальні звʼязки, які послаблюють наратив про колізії родини Тетрочіні та виявляють паралельний метадискурс. У контексті семіотичного підходу специфічна напруга, що усвідомлюється глядачем, виникає при спробі кінематографічними засобами описати феномени тексту, письма, автора, мови, роботу механізмів інтертекстуальності, ґенезу тексту. При цьому спільними для родини й літератури постають проблеми генезису, історії, спадкоємності, які розкривають тему «мук творчості» сучасного автора в тотальному полі інтертекстуальності. Передбачається подальше дослідження оперного коду кінематографічного тексту, втіленого різними засобами: згадка в діалогах, візуальний маркер, музична цитата, кіноцитата.

Музичний вимір і природа світла: аналогія архітектонік (фізичний і філософський погляд)

2026-05-26T10:50:02+03:00

Мета роботи – виявити структурні аналогії між музичним виміром, зокрема тембрами музичних інструментів, та спектрами світла. Водночас стаття може слугувати прикладом переосмислення принципів інструментування музичного твору для інструментів із різними тембровими характеристиками на основі закономірностей використання та змішування фарб у живописі. Методологію дослідження складають аналітичний метод, метод систематизації та узагальнення, музично-теоретичний метод та метод порівняльного аналізу. Наукова новизна статті полягає у виявленні структурних аналогій між принципами оркестрування музичних творів та мистецтвом живопису, зокрема спектрами світла. Отримані результати можна також розглядати у філософському контексті, де музичний вимір і природа світла можуть мати спільне трансцендентне джерело походження. Висновки. У публікації проаналізовано структурні особливості виміру музичного мистецтва, зокрема тембрального забарвлення звуку. Розглянуто фундаментальну роль трьох функціональних у музиці акордів – тоніки, субдомінанти та домінанти. Зазначені гармонічні функції у науковому дослідженні розглядаються як такі, що є співмірними з трьома основними кольорами у традиційній художній (RYB) моделі – синім, червоним та жовтим. Зазначено, що дослідження законів живопису, зокрема поєднання фарб, може бути використане композиторами та аранжувальниками у процесі інструментування музичних творів шляхом комбінування тембрів оркестрових інструментів. Водночас, розуміння особливостей поєднання музичних тембрів представниками образотворчого мистецтва розширить їх кругозір у сфері гармонійного використання кольорової гами. Паралелі між архітектоніками музичного та образотворчого мистецтв можуть розглядатися як доказ існування єдиного трансцендентного джерела їхнього походження.

Етюди Ф. Шопена в композиторському переосмисленні циклу Л. Годовського «Studies on Chopin’s Etudes»

2026-05-26T11:27:08+03:00

Мета статті полягає у комплексному осмисленні творчості Л. Годовського через призму циклу «Етюди на етюди Шопена» («Studies on Chopin’s Еtudes») як прикладу переосмислення жанру етюду та трансформації шопенівської художньо-естетичної моделі у новий інтелектуально-виконавський феномен фортепіанного мистецтва. Методологічна основа дослідження спирається на історико-музикознавчий, аналітико-структурний, герменевтичний та компаративний методи. У роботі враховано підходи сучасних дослідників, а також положення, викладені у праці Ю. Кіма, що дозволяє розглянути спадщину Л. Годовського у ширшому контексті розвитку транскрипцій та виконавської культури. Наукова новизна дослідження полягає в осмисленні етюдів Л. Годовського як самостійного художнього явища, що виходить за межі традиційного трактування транскрипції. У роботі узагальнено комплекс композиторських трансформацій, застосованих у циклі, зокрема перерозподіл фактури між руками, ущільнення музичного матеріалу, політекстурне нашарування та структурну реконструкцію тематизму. Доведено, що ці прийоми мають концептуально-художній характер і засвідчують новий тип піаністичного мислення, у якому інтерпретація постає як самостійний композиторський акт, а жанр етюду набуває розширеного художнього й виконавського потенціалу. Висновки. Творчість Л. Годовського демонструє принципово новий етап розвитку піаністичної культури, у якому техніка перестає бути суто механічною категорією і переходить у сферу інтелектуального та художнього осмислення. Його етюди відкривають нові можливості, розширюючи межі жанру варіації та транскрипції. Попри суперечливу рецепцію з боку сучасників, зумовлену естетикою «уртексту» та ідеєю недоторканності авторського тексту, сьогодні ці твори сприймаються як важливий внесок у розвиток фактурної складності, поліфонічного мислення та виконавської свободи. Узагальнюючи, можна стверджувати, що спадщина Годовського є унікальним прикладом синтезу традиції та сучасності, який суттєво вплинув на подальший розвиток фортепіанного мистецтва.

Вокальна парадигма Олександра Дяченка у вимірі української тенорової традиції

2026-05-26T11:47:26+03:00

Мета роботи полягає у теоретичному обґрунтуванні вокальної парадигми професора Олександра Дяченка в контексті еволюції національної тенорової традиції. Автор розкриває логіку переосмислення канонів bel canto, за якої сувора технологічна база перетворюється на пластичну систему для втілення складних психологічних образів. У статті деталізовано виконавський архетип О. Дяченко – «тенора-мислителя», який розглядає вокалізацію як акт інтелектуального та духовного самовираження. Методологія дослідження поєднує системний підхід із музично-виконавським аналізом для експлікації технологічної специфіки творчості митця. Герменевтична інтерпретація змістових рівнів виконаних ним партій у синергії з історико-компаративним зіставленням італійських та українських моделей чітко окреслює риси індивідуального стилю співака. Особливу наукову вагу має бесіда з О. Дяченком (28.03.2026): зафіксовані «з перших вуст» настанови трансформують суб’єктивний досвід виконавця на легітимний об’єкт наукового узагальнення. Наукова новизна дослідження визначається впровадженням в науковий обіг цілісного аналізу вокальної системи О. Дяченка. Зміст поняття «акустична установка» уточнено через впровадження авторської метафори «храм у гортані», що розкриває специфіку координації дихання та фонації. Стаття розширює уявлення про механізми адаптації італійської манери до психологічних домінант української тенорової традиції, пропонуючи нову візію «тенора-мислителя» в оперному театрі. Висновки. Вокальна парадигма О. Дяченка є динамічною структурою, де техніка як гнучкий інструмент відкриває простір для інтелектуальної інтерпретації. Провідний фактор стабільності вокального апарату за О. Дяченком – специфічна затримка фази вдиху («продих»), що забезпечує еталонне legato та тембральну мобільність у творах різних стилів. Педагогічна стратегія митця, побудована на ієрархії інструментального, інтелектуального та психофізичного рівнів, переміщує вектор відповідальності на самосвідомість студента. Перехід від зовнішньої технічної ефектності до внутрішньої змістовної глибини встановлює пріоритет індивідуальності як мірила виконавського рівня.

Постмодерністська трансформація наративних концептів творчості сучасних українських композиторів

2026-05-26T11:52:17+03:00

Мета статті - визначити зумовленість переходу в музиці сучасних українських композиторів першої чверті ХХI століття до постмодерністської естетики, коли кардинальні перетворення в соціальному середовищі призвели до сприйняття світу як абсурдного та непередбачуваного, що вплинуло й на принципи побудови художньо-творчого процесу руйнуванням всіх усталених правил і закономірностей, трактування виражальних музичних засобів як комбінацій різних рівнів художнього сприйняття. Методологію дослідження становлять погляди Дільтея (2) на постмодернізм як епоху розвитку соціальної реальності на рівні зміни свідомості й висновок Вельша (1) про перехід наративної спрямованості в соціумі до стану радикальної плюральності. Наукова новизна полягає у розкритті в контексті постмодернізму особливостей концептуальності творчих наративів музики сучасних українських композиторів як висловлення візуальних, сенсорних, мовних, асоціативно-багатозначних, абстрактних і т. ін. відчуттів та переосмислення багатьох класичних понять: духовність, містика, поетика, художній образ, символ тощо. Висновки. Наративна концептуальність композиторської творчості першої чверті ХХI століття висловлюється за допомогою специфічних стилістичних прийомів, використання алюзій до певних епохальних стилів, запозичення інтонацій і звукових форм кінематографу, незвичного використання фольклору або популярної пісенної творчості. Таким чином, штучно організований звуковий хаос руйнує загально-прийняту логіку розвитку музичного матеріалу й утворює нову наративну сутність авторської позиції, пов’язану зі сприйняттям світу в постмодерністській естетиці як абсурдного та непередбачуваного.

Формування національного стилю камерно-інструментальної виконавської культури: сучасний науковий дискурс

2026-05-26T12:03:08+03:00

Мета роботи – розкрити особливості формування національного стилю сучасної камерно-інструментальної виконавської культури крізь призму наукових здобутків українських мистецтвознавців. Методологія дослідження ґрунтується на комплексному підході, що поєднує історично-генетичний метод (для простеження еволюції виконавських традицій стилю), компаративний аналіз (для зіставлення національних та світових стильових тенденцій), системний аналіз для виявлення складових стилю української музичної культури, мистецтвознавчий аналіз (для аналізу творчої спадщини видатного українського композитора Мирослава Скорика, яка є знаковою в культурно-мистецькому середовищі сучасної України), герменевтичний метод для осмислення інтерпретації засобів виразності, що формують національну специфіку камерно-інструментального виконавського стилю та системно-культурологічний підхід для осмислення виконавської культури як цілісного феномену в межах сучасного наукового дискурсу. Наукова новизна. Вперше окреслено етапи формування національного стилю у вітчизняному камерно-інструментальному виконавстві крізь призму сучасних наукових студій. Висновки. Виконавську культуру визначено як поліфункціональне явище, що дає змогу розглядати камерно-інструментальну сферу не лише як результат опанування технічних навичок, а й як складний комплекс взаємодії когнітивно-творчих здібностей музиканта та художньо-образної сфери музичного матеріалу.

Особливості музичного мінімалізму Філіпа Гласса: принципи адитивної структури

2026-05-26T12:07:05+03:00

Мета статті – виявити особливості техніки адитивного процесу Ф. Гласса в контексті музичного мінімалізму. Методологія дослідження. Застосовано метод аналізу та синтезу, метод теоретичного аналізу, біографічний метод, типологічний метод, метод порівняльного аналізу, метод жанрово-стильового аналізу та ін. Наукова новизна. Розглянуто творчість американського композитора Ф. Гласса в контексті становлення музичного мінімалізму та виявлено особливості техніки адитивного процесу як однієї з типових творчих технік в американському мінімалістичному музичному стилі. Висновки. Творчість Ф. Гласса надзвичайно різноманітна, охоплюючи опери, симфонії, концерти, камерну, театральну, танцювальну музику, саундтреки, фортепіанні твори та ін. В його музиці поєднано індійський мелос, мінімалізм та унікальний авторський стиль, а також простежуються такі характерні для постмодернізму прийоми, як перевідкриття етнічного, інокультурного, еклектизм або гібридність, домінування цитат та ін. Ф. Гласс виявляє інтерес до акустичного звуку, що виникає в результаті повторення нот, а також до звуку, що утворюється шляхом поєднання нот, що граються двома інструментами. Активно звертається до використання таких технік, як адитивний процес, повторювана конструкція, рух безперервного тремоло, пульсація, стабільна гармонія частин та раптові модуляції. «Техніка адитивного процесу» Ф. Гласса походить від «адитивної структури» індійської музики. Вона стосується простої мелодії або ритму як основи. У процесі повторення використовується візерунок, який постійно збільшується або зменшується за допомогою мінорних одиниць для формування музичної фрази.

Пісенна творчість Володимира Івасюка в контексті академічного та естрадного вокального виконавства

2026-05-26T12:14:24+03:00

Мета роботи – представлення пісенних композицій видатного українського автора Володимира Івасюка як навчального та концертного репертуару вокалістів-виконавців академічного, естрадного спрямувань. Йдеться про відомі композиції «Тільки раз цвіте любов» та «Запроси мене у сни» на слова Богдана Стельмаха. Увагу зосереджено на можливості універсального застосування й інтерпретування. Відомо, що академічне й естрадне виконавство різниться комплексом технічних прийомів, завдяки яким вокаліст може здійснити творчий задум. Також слід відзначити вагому роль інструментального аранжування в процесі роботи над пропонованими творами. Методологія дослідження базується на застосуванні таких підходів: аналітичного – у процесі вивчення джерел та ілюстративного матеріалу; культурно-історичного – в осмисленні сьогоденного стану освітньої, виконавської сфер, окресленні мистецького середовища періоду створення предʼявлених у статті композицій; порівняльно-типологічного – у виявленні особливостей академічної та естрадної манер співу і сфери їх застосування; емпіричного – у вивченні відеоматеріалів, а також особистого трактування зазначеного музичного матеріалу авторкою статті. Наукова новизна. Уперше запропоновано практику використання відомих творів Володимира Івасюка «Тільки раз цвіте любов», «Запроси мене у сни» на слова Богдана Стельмаха, у навчальному та концертному репертуарах і академічного, й естрадного спрямування. Висновки. Представлено твори композитора: «Тільки раз цвіте любов», «Запроси мене у сни» (сл. Б. Стельмаха); окреслено специфіку звукоінтерпретації академічної й естрадної співацьких манер, значення аранжування у контексті зазначеного музичного матеріалу; підтверджено актуальність даних композицій у педагогічній та виконавській практиці вокалістів академічного та естрадного спрямування.

Сценічна репрезентація української інструментальної традиції: стилістичні та художньо-комунікативні аспекти діяльності народних ансамблів

2026-05-26T12:19:56+03:00

Мета роботи полягає у дослідженні особливостей сценічної репрезентації української інструментальної традиції та визначенні стилістичних і художньо-комунікативних аспектів діяльності народних інструментальних ансамблів у сучасному культурно-мистецькому просторі. Увагу зосереджено на процесах трансформації традиційного інструментального музикування в умовах концертної практики та на особливостях художньої інтерпретації фольклорного музичного матеріалу. Методологія дослідження ґрунтується на використанні комплексу загальнонаукових і спеціальних методів, зокрема історико-культурного, який дозволив простежити розвиток українського народно-інструментального музикування; музикознавчого аналізу - для виявлення стилістичних особливостей ансамблевого виконавства; а також системного та культурологічного підходів, що дали змогу розглянути сценічну діяльність народних ансамблів як форму сучасної репрезентації традиційної музичної культури. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному розгляді сценічної діяльності народних інструментальних ансамблів крізь призму поєднання традиційних виконавських принципів із сучасними формами концертного мистецтва. У роботі узагальнено стилістичні особливості ансамблевого виконання, визначено специфіку сценічної адаптації народної музики та окреслено художньо-комунікативні чинники, що впливають на формування цілісного сценічного образу народно-інструментального мистецтва. Висновки. У результаті дослідження встановлено, що сценічна репрезентація української інструментальної традиції є важливим чинником її збереження та розвитку в сучасному культурному середовищі. Діяльність народних інструментальних ансамблів поєднує елементи традиційного музикування з принципами професійного виконавства, що сприяє формуванню нових художніх форм інтерпретації фольклорного матеріалу. Водночас сценічне виконання виступає ефективним засобом мистецької комунікації, у якому поєднуються звукові, візуальні та емоційно-виразові компоненти. Це забезпечує популяризацію української музичної спадщини та актуалізацію традиційної інструментальної культури у сучасному мистецькому просторі.

Еволюція суспільної місії диригента духового оркестру в умовах воєнного стану: порівняльний аналіз досвіду 1939–1945 та 2022–2026 років

2026-05-26T12:24:06+03:00

Метою статті є встановлення на основі порівняльного аналізу трансформації ролі диригента від суто музичного керівника до модератора суспільних емоцій та волонтерського лідера. Методологічну основу дослідження склали: порівняльно-історичний метод (зіставлення функцій диригента у двох часових площинах); екзистенційно-комунікативний метод (характеристика диригента як громадського лідера, координатора ціннісного діалогу та волонтера); контент-аналіз цифрового середовища (вивчення медіаприсутності духових оркестрів у соціальних мережах); аксіологічний аналіз музичного контенту (дослідження репертуару з точки зору цінностей (патріотизм, стійкість). Наукова новизна. У роботі вперше здійснено компаративну реконструкцію професійної діяльності капельмейстерів середини ХХ століття та сучасних військових і муніципальних диригентів України. Це дало змогу проаналізувати адаптацію диригентських стратегій до безпрецедентних викликів повномасштабної війни через призму історичних подій. Вперше досліджено феномен цифрової трансформації військової музичної культури, де диригент виступає не лише як керівник колективу, а як медіаменеджер та контент-мейкер, що масштабує дух спротиву через глобальні цифрові платформи. Висновки. Сьогодні місія диригента трансформувалася з ретранслятора державної ідеології (як у 1939–1945 рр.) у роль активного медіаменеджера та культурного дипломата. Завдяки цифровізації та соцмережам, оркестр перестав бути лише лінійним інструментом агітації, перетворившись на джерело вірального контенту, що формує світовий імідж спротиву. Це перетворює оркестр із механізму агітації на живий інструмент культурної дипломатії та прямого залучення міжнародної підтримки.

Симфонія-пасіон Поля де Маленгро в річищі взаємодії поетики органної симфонії та мистецьких традицій Північного Відродження

2026-05-26T12:29:51+03:00

Мета дослідження – виявлення поетико-інтонаційної специфіки Симфонії-пасіону Поля де Маленгро в контексті духовних шукань французької музичної культури кінця XIX – початку ХХ століть. Методологія роботи має комплексний характер та спирається на міждисциплінарний, жанрово-стильовий, історико-культурологічний підходи. Наукова новизна статті визначена тим, що в ній вперше в українському музикознавстві представлено аналітичні узагальнення щодо Симфонії-пасіону Поля де Маленгро, поетика якої була сформована на перетині духовно-етичних шукань культури французького модерну та відродження богослужбово-співацьких традицій середньовічної Європи. Висновки. Симфонія-пасіон Поля де Маленгро, орієнтована на риторико-типологічні та образно-смислові показники «Страстей Христових», водночас є програмною симфонією. При зовнішній певній схожості з традиційним 4-частинним симфонічним циклом, цей твір разом з тим демонструє й принципово відмінні якості, що зближують його швидше з «духовним» типом симфонії, найбільш повно представленим саме у жанрі французької органної симфонії кінця XIX – початку XX століть. Проповідницький пафос цього твору багато в чому визначений орієнтацією автора на цитований хоральний мелос («Christus factus est», «Oblatus est», «Vexilla regis»), що домінує і стверджує головну ідею циклу, яка апелює до образу смирення як джерела високої святості. Сказане зближує цю Симфонію-пасіон і з творчістю майстрів Північного Відродження, зокрема, Рогіра ван дер Вейдена, для якого проповідництво у фарбах виступало однією з показових якостей. Відзначимо також і характерний для цього твору синкретизм музичної мови, що базується на єднанні вокального та інструментального начал через інтерпретацію хоралу засобами органної тембральності.

Фестивалі як простір культурної комунікації та генерації нових музичних стилів

2026-05-26T12:33:48+03:00

Мета роботи – дослідити музичні фестивалі як багатофункціональний культурний простір, що забезпечує взаємодію учасників музичного процесу та формує нові стилі та художні практики. Методологія дослідження базується на системному підході, структурно-функціональному аналізі (виконавці, аудиторія, організатори, інституції), міждисциплінарності (культурологія, музикознавство, соціальна комунікація) та дискурс-аналіз глобалізаційних трансформацій. Наукова новизна – обґрунтування фестивалю як відкритої комунікативної системі на перетині локальних традицій і глобальних трендів. Доведено, що фестивальне середовище синтезує жанри, стилі та практики, породжуючи гібридні форми. Особливу увагу приділено ролі фестивалів в інтеграції української музичної культури у світовий простір. У статті встановлено, що сучасні музичні фестивалі виконують функцію інноваційних майданчиків, де відбувається апробація нових художніх рішень, технологічних форматів та сценічних практик. Також підкреслюється вплив цифровізації на трансформацію фестивального простору, зокрема через онлайн-трансляції, інтерактивні платформи та розширення глобальної доступності контенту. Висновки. Музичні фестивалі трансформувалися з традиційних розважальних заходів у складні культурні екосистеми, які виконують роль центрів генерації нових музичних смислів та стилів. Вони є елементами креативних індустрій, що забезпечують розвиток музичного мистецтва, сприяють міжкультурному діалогу та інтеграції національних культур у глобальний культурний простір. Фестивальний рух в Україні демонструє зростаючу тенденцію до професіоналізації, експериментальності та розширення жанрових меж, що підсилює його значення як платформи культурних інновацій.

Вокальна інтерпретація як модель музичної комунікації: порівняльний аналіз української та арабської пісенних традицій

2026-05-26T12:52:27+03:00

Мета роботи статті полягає в аналізі вокальної інтерпретації як моделі музичної комунікації на матеріалі української пісні «Ніч яка місячна» та арабської «Lamma Bada Yatathanna«, а також у виявленні спільних та відмінних механізмів смислотворення в межах різних музичних традицій. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні музикознавчого, інтерпретаційного та порівняльного підходів. Використано методи структурно-функціонального аналізу музичного тексту, компаративного аналізу української та арабської вокальних традицій, а також елементів герменевтичного підходу, що дозволяє розглядати музичний твір як відкриту систему смислів, які актуалізуються у виконавській практиці. Додатково застосовано культурно-стильовий аналіз для виявлення специфіки музичної мови, ладових систем і виконавських практик. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному порівнянні української та арабської пісенних традицій саме з позиції вокальної інтерпретації як моделі музичної комунікації. У роботі розкрито механізми взаємодії універсальних інтерпретаційних принципів із культурно зумовленими виконавськими практиками, а також уточнено роль виконавця як активного посередника у процесі смислотворення. Особливу увагу приділено міжкультурному аспекту музичної інтерпретації, що дозволяє розглядати вокальні твори як відкриті системи діалогу між різними традиціями. У висновках встановлено, що обидва твори мають спільні риси – ліричну любовну спрямованість, домінування інтимного переживання та вокальну виразність. Водночас виявлено відмінності у музичній мові, ладових системах і виконавських техніках: українська пісня спирається на європейську гармонічну традицію з кантиленною мелодикою, арабська – на модальну систему макам із орнаментальністю та імпровізаційністю. Показано, що інтерпретація є ключовим механізмом комунікації, який забезпечує варіативність смислу, а музика постає як простір міжкультурного діалогу через виконавську взаємодію.

Музичне оформлення фільму в умовах технологічної трансформації кінозвуку: український та зарубіжний досвід

2026-05-26T12:56:39+03:00

Метою статті є визначення особливостей музичного оформлення фільму в умовах технологічної трансформації кінозвуку на основі зіставлення українського та зарубіжного досвіду. Методологія роботи. Методологічну основу становить поєднання історико-музикознавчого, мистецтвознавчого, культурологічного, компаративного, функціонального та джерелознавчого аналізу. Історико-музикознавчий метод використано для з’ясування змін у функціонуванні кіномузики; компаративний метод – для зіставлення українського матеріалу, пов’язаного з фольклорно-інтонаційними джерелами, національною пам’яттю й народно-інструментальною традицією, із зарубіжними дослідженнями інтегрованого саундтреку, просторового звуку, цифрової синхронізації та аудіовізуального сприйняття. Функціональний аналіз дав змогу охарактеризувати емоційно-психологічну, композиційно-структурну, жанрово-стильову, характеристичну, символічну, меморативну, етнокультурну, ритмоформувальну, монтажно-організаційну та рецептивну дію музики у фільмі. Наукова новизна полягає в обґрунтуванні музичного оформлення фільму як художньо, технологічно й комунікативно опосередкованого компонента сучасного аудіовізуального мистецтва. Запропоновано зіставлення українського та зарубіжного наукового досвіду, що виявляє відмінності між фольклорно-інтонаційним, меморативним, жанрово-стильовим, технологічним і рецептивним підходами до аналізу кіномузики. Висновки. Технологічна трансформація кінозвуку змінює не лише способи запису, монтажу й відтворення музики, а й характер її участі в художній організації аудіовізуального твору. Український досвід актуалізує інтонаційну спадковість, пісенну традицію, народно-інструментальну тембровість і культурну пам’ять, тоді як зарубіжний досвід поглиблює аналіз інтегрованого саундтреку, просторового звучання, цифрового монтажу та взаємодії музики з шумом, мовленням і паузою.

Музична творчість Івана Небесного в контексті балетного театру

2026-05-26T14:09:20+03:00

Мета статті полягає у вивченні окремих аспектів професійної діяльності І. Небесного, спрямованої на розвиток вітчизняного музичного театру, зокрема у царині дитячого та підліткового репертуару. У методології роботи використано загальнонаукові методи дослідження. Серед них: методи системного, мистецтвознавчого, культурологічного та історичного аналізу. Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній вперше на прикладі балетів І. Небесного проведено паралелі між сучасною музичною культурою України, спрямованою на розвиток новаторських тенденцій у мистецтві та усталеними академічними зразками світової, вітчизняної класики. Висновки. У музичній творчості Івана Небесного, пов’язаній з балетним театром, гармонійно переплелися академічна стилістика, аудіо-експеримент і новаторство. Останнє проявилося у поєднанні акустичних симфонічних та електронних інструментів, активному залученні хорових фрагментів, а також у використанні нових тембральних рішень за рахунок введення автентичних музичних інструментів, вокальних партій речитативного характеру та ексцентричних звуків. Саме цей жанрово-стилістичний синтез вирізняє творчість І. Небесного у царині сучасної балетної музики та формує оновлену художню альтернативу академічним редакціям балетів В. Кирейка («Тіні забутих предків») та П. Чайковського («Лускунчик»).

Семантика тембру труби в оркестрових творах Є. Станковича як рефлексія національної трагедії

2026-05-26T14:15:06+03:00

Мета роботи – аналіз тембрової драматургії партитур Є. Станковича, зокрема трубних партій, для виявлення їхнього семантичного потенціалу в рефлексії національної трагедії. Методологія роботи базується на комплексному мистецтвознавчому підході, що поєднує: джерелознавчий аналіз – для систематизації наукових публікацій за темою статті; інтонаційний та стильовий аналіз – для виявлення функціональної специфіки трубних партій оркестрових творів Є. Станковича із програмним змістом, що рефлексують тему національної трагедії; інтерпретаційний та семантичний підхід – для розкриття символічного змісту тембру труби в контексті філософського осмислення національної трагедії. В статті проаналізовано твори: «Чорна елегія», «Панахида за померлими з голоду» та «Реквієм» – в яких тембр труби набуває стійких семантичних значень та функціонує як елемент звукової символіки. Наукова новизна. Вперше виокремлено систему семантичних амплуа труби в оркестрових творах Є. Станковича, які відображають різні грані трагічного досвіду. Доведено, що «метафізичний біль» у його партитурах матеріалізується через «застиглі» інтонаційні структури, а образ «трансцендентного свідка» виникає завдяки відстороненому звучанню труби у високому регістрі. Композитор тембральними прийомами чітко демаркує сфери буття та небуття, на межі яких яскраво змальовано образ дегуманізованого зла через агресивну штрихову артикуляцію та темброве протиставлення. Обґрунтовано, що така полісемантичність перетворює партію труби на елемент оркестрової семантики, який забезпечує цілісність звукового образу національної катастрофи та історичної пам’яті. Висновки. Аналіз творів «Чорна елегія», «Панахида за померлими з голоду» та «Реквієм» Є. Станковича дає підстави стверджувати, що композитор вибудовує приховану систему інтонаційних знаків для фіксації травматичного досвіду нації. Шляхом синтезу тембрових та просторових прийомів, композитор створює масштабні музичні меморіали. В них – труба стає одним із головних носіїв філософського узагальнення, поєднуючи емоційну гостроту із семантичною глибиною художніх образів.

Культурні детермінанти формування мистецько-освітнього простору України в умовах війни

2026-05-25T12:09:08+03:00

Мета роботи полягає у виявленні та обґрунтуванні сутності культурних детермінант як визначальних чинників формування мистецько-освітнього простору України в умовах війни. Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні поліпарадигмального підходу для визначення культурних детермінант з позицій різних наукових парадигм та парадигмальних зрушень в сучасному соціокультурному просторі. Компаративний метод застосовано для зіставлення наукових підходів, стратегій, концепцій, теорій щодо становлення системи мистецької освіти та формування мистецько-освітнього простору; типологічний метод – для виявлення особливостей та типологізації культурних детермінант; метод семіотичного аналізу – для інтерпретації сутності культурних детермінант як символічних систем у мистецько-освітньому просторі; метод теоретичного узагальнення – для узагальнення результатів дослідження. Наукова новизна статті полягає в концептуалізації феномену мистецько-освітнього простору, чинниками формування якого виступають культурні детермінанти. Доведено, що провідними серед них є: гуманітарна, культур-інтеграційна, інформаційно-комунікаційна та діяльнісно-творча. Кожна з них відображає сутність сучасних глобальних гуманітарних, соціокультурних, комунікаційних трансформацій та сприяє оновленню застарілих соціокультурних систем, у тому числі, освітніх. Висновки. Формування мистецько-освітнього простору України в умовах війни відбувається під впливом складних соціокультурних, суспільно-політичних та соціально-економічних викликів, спричинених російською агресією. Під їх впливом з’являються нові культурні феномени, зокрема мистецько-освітній простір України. Виразними ознаками якого є відкритість, інтегративність, комунікативність, динамічність, адаптивність до соціокультурних реалій, здатність до самоорганізації та саморозвитку.

Національно-культурна ідентичність у горизонті цінностей: інститути громадянського суспільства як простір її смислового оформлення

2026-05-25T12:37:02+03:00

Метою статті є теоретичне обґрунтування національно-культурної ідентичності як процесу смислового формлення належності в умовах аксіологічної нестабільності та визначення ролі інститутів громадянського суспільства як середовища відновлення символічної зв’язності суспільства в ситуації руйнування традиційних механізмів культурної інтеграції. Методологічною основою дослідження є поєднання феноменологічного, герменевтичного та соціально-конструктивістського підходів, що дозволяє розглядати ідентичність як процес смислотворення, а не як статичну сукупність ознак; аналізувати цінності як пережиті структури досвіду, що визначають горизонти можливого та допустимого; розкрити механізми інтерпретації та переінтерпретації цінностей у межах інституційних практик. Соціально-конструктивістська рамка забезпечила розуміння інститутів як процесуальних утворень, що виникають і відтворюються через повторювані практики та взаємне підтвердження значень У роботі використовувався аксіологічний аналіз, що дозволив розглядати цінності не як абстрактні нормативні декларації, а як регулятивні структури, які набувають сили через їх переживання, соціальне підтвердження та інституційну легітимацію. Додатково було застосовано елементи критичної теорії для аналізу напруг між різними рівнями ціннісної організації, що проявляються в інституційних практиках. Наукова новизна полягає в обґрунтуванні процесуального розуміння національно-культурної ідентичності як результату смислового оформлення належності в умовах аксіологічної напруги. Інститути громадянського суспільства концептуалізовано не як механізми трансляції цінностей, а як простори їх інтерсуб’єктивного узгодження, де відбувається їхня конкуренція, ієрархізація та символічна стабілізація. Уточнено поняття цінностей як регулятивних структур, що набувають сили через переживання та практики, а не лише через декларації. Розширено уявлення про роль інститутів як структур, що не усувають аксіологічні напруги, а організовують їх, роблячи можливим функціонування ідентичності в умовах нестабільності. Висновки. Національно-культурна ідентичність не може бути адекватно описана як стабільна система цінностей. Вона формується в полі аксіологічної напруги, де різні ціннісні орієнтації взаємодіють, конфліктують і переозначуються. Інститути громадянського суспільства відіграють у цьому процесі ключову роль, але не як прямі конструктори ідентичності, а як умови її формування. Ідентичність виникає через механізми видимості, повторюваності та соціального підтвердження цінностей, які забезпечуються інституційними структурами. Аксіологічна напруга не є перешкодою для формування ідентичності, а становить її внутрішній ресурс, що забезпечує динамічність і відкритість до трансформацій. Інститути громадянського суспільства виконують символічну, нормативно-регулятивну та медіативну функції, які дозволяють структурувати цю напругу. Вони створюють простір, у якому можливе узгодження суперечностей і формування спільних смислів без їх остаточного закриття. Отже, національно-культурна ідентичність не конструюється інституціями безпосередньо, а формується в полі аксіологічної напруги, яку інститути громадянського суспільства роблять видимою, структурованою та соціально легітимною.

Перформативність як принцип сучасної видовищної культури: трансформації сценічних мистецтв

2026-05-25T12:51:05+03:00

Мета дослідження – з’ясувати роль перформативності як принципу організації сучасної видовищної культури та простежити її прояви у трансформаціях сценічних мистецтв. Методологія дослідження: застосовано міждисциплінарний підхід, що поєднує культурологічний, мистецтвознавчий і соціокультурний аналіз. Використано методи: теоретичний аналіз наукових джерел і літератури з проблематики перформативності; історико-типологічний метод для відстеження трансформацій форм і жанрів; порівняльний аналіз традиційних і сучасних сценічних практик; системний підхід для розгляду різних видів сценічного мистецтва як взаємопов’язаних складників перформативної культури. Наукова новизна полягає в інтерпретації перформативності як принципу, що структурує сучасну видовищну культуру та зумовлює трансформації різних форм сценічного мистецтва. Запропоновано узагальнений підхід до розгляду театру, танцю, естради, цирку і перформансу як взаємопов’язаних проявів перформативної культури. Висновки. Перформативність у сучасній видовищній культурі постає як визначальний принцип організації художньої дії, що зміщує акцент із репрезентації на подієвість, процесуальність і взаємодію. Сценічні мистецтва демонструють тенденцію до гібридизації, медіатизації та розширення комунікації з глядачем, що формує нові моделі художнього досвіду. Театр, танець, естрада, цирк і перформанс функціонують у спільному культурному полі, де перформативність забезпечує їхню динаміку, відкритість і здатність продукувати нові культурні смисли.

Культурна пам’ять і цінності як чинники консолідації громадянського суспільства

2026-05-25T12:59:56+03:00

Мета дослідження полягає у виявленні ролі культурної пам’яті та цінностей як чинників консолідації громадянського суспільства, а також у визначенні їхнього впливу на формування колективної ідентичності й суспільної згуртованості. Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні міждисциплінарного та системного підходів, а також сукупності методів: культурологічного, соціокультурного, аксіологічного та історичного, що дозволило цілісно розглянути функціонування культурної пам’яті й цінностей у процесах консолідації громадянського суспільства. Наукова новизна полягає у систематизації та узагальненні наукового знання щодо культурної пам’яті та ціннісних орієнтацій як ключових чинників розвитку громадянського суспільства, а також у визначенні їхньої ролі у формуванні суспільної єдності, національної ідентичності та культурної стійкості, особливо в умовах війни та воєнного стану українського суспільства. Висновки. Доведено, що культурна пам’ять і система суспільних цінностей є важливими чинниками консолідації громадянського суспільства, оскільки забезпечують збереження історичної спадкоємності, формування колективної ідентичності та зміцнення соціальної солідарності, особливо в кризову періоди, як-от воєнний стан і т.д. Встановлено, що спільні культурні наративи, історичні символи та ціннісні орієнтації сприяють інтеграції суспільства, розвитку громадянської активності та утвердженню демократичних принципів. Водночас актуалізація культурної пам’яті в умовах сучасних викликів, особливо війни, виступає важливим інструментом підтримки національної єдності та соціокультурної стійкості. Обґрунтовано, що в умовах глобалізації, інформаційних трансформацій та кризових процесів збереження культурної пам’яті набуває стратегічного значення для підтримки культурної безпеки й національної стійкості. Культурна пам’ять і цінності сприяють формуванню спільного символічного простору, який забезпечує консолідацію громадянського суспільства та утвердження культурної суб’єктності держави. Таким чином, вони постають важливими чинниками не лише соціальної інтеграції, а й розвитку демократичної культури та стабільності суспільства.

Масова культура як інструмент соціальної регуляції

2026-05-25T14:30:16+03:00

Мета дослідження полягає у всебічному осмисленні масової культури як чинника соціальної регуляції та інструменту соціального виключення. Методологія. Дослідження має теоретико-аналітичний характер і ґрунтується на міждисциплінарному підході, що поєднує соціально-філософський та культурологічний аналіз. У роботі застосовано системно-аналітичний, дискурсивний, герменевтичний та порівняльний методи, що дозволяють розкрити масову культуру як інструмент соціальної регуляції та механізм продукування соціального виключення. Додатково використано принципи критичного аналізу соціокультурних процесів, що дало змогу виявити амбівалентний характер масової культури, в тому числі й в умовах цифровізації. Наукова новизна дослідження полягає у виявленні амбівалентної природи масової культури як інструменту соціальної регуляції, що, з одного боку, продукує образи та практики інклюзії, розширюючи доступ до соціокультурних ресурсів, а з іншого – відтворює латентні форми соціального виключення. Висновки. Встановлено, що масова культура функціонує як важливий інструмент соціальної регуляції, який не лише формує норми та практики соціальної взаємодії, але й бере участь у відтворенні соціального порядку через механізми символічного виключення та маргіналізації. Показано, що в умовах постмодерної гіперреальності соціальне виключення набуває прихованого вигляду та проявляється у спробі привласнити «інакшість» через процеси естетизації та музеєфікації, тим самим позбавляючи маргіналів можливості на супротив. Підкреслено трансформацію функцій масової культури в процесі цифровізації, яка, розширюючи формальні можливості репрезентації різних форм досвіду, створила передумови для появи нових форм прихованого виключення. Доведено, що цифрове середовище сприяє ускладненню механізмів соціального виключення, які набувають латентних форм і часто маскуються під практики інклюзії та визнання множинності ідентичностей.

Розвиток бальної культури в комунікативному просторі України ХV – початку ХХ століть: культурологічний та мистецтвознавчий вимір

2026-05-25T14:49:19+03:00

Мета дослідження полягає у виявлені основних етапів еволюції бальної культури в комунікативному просторі України та становлення бальної традиції, аналізі соціокультурного життя українського суспільства в контексті розвитку вітчизняної культури та мистецтва, у період від XV до початку ХХ століття. Методологічну основу дослідження становлять культурологічній та мистецтвознавчий підходи, а також застосування генетичного, історіографічного, ретроспективного, аналітичного, методів порівняння та узагальнення. Наукова новизна полягає в тому, що вперше було системно проаналізовано та визначено вплив розвитку бальної культури та традицій на зміни форм проведення культурного дозвілля різних верст українського суспільства, а також на формування нових звичок, еволюцію ментально-поведінкових установок, розвиток мистецьких проявів, моди на організацію та відвідування відповідних заходів. Ця робота дозволяє частково заповнити прогалину в культурологічних та мистецтвознавчих дослідженнях становлення як бальної культури, так й історії розвитку вітчизняного соціокультурного простору. Висновки. Встановлено, що протягом багатьох століть, аж до початку 1920-х років, в українських (як народних, так й елітарних) традиціях було проведення балів, що супроводжувались урочистостями, святкуваннями, масовими гульнями тощо А це, в свою чергу сприяло виникненню та розвитку нових звичок, ментальних установок, культурних явищ та мистецьких проявів які охоплювали все більші верстви населення та привертали увагу як місцевих мешканців, так й подорожуючих з інших регіонів, що надавало цим явищах загальнонаціональної соціокультурної значимості та масштабу.

Цифрова пам’ять і регенеративна трансформація культурної спадщини: екранна комеморація в українському контексті

2026-05-25T14:56:30+03:00

Мета статті концептуалізувати взаємозв’язок цифрової пам’яті та регенеративної трансформації культурної спадщини України крізь призму екранної комеморації. У роботі здійснено аналіз процесів цифрової трансформації у сфері управління спадщиною України та визначено стратегії збереження національної пам’яті в умовах війни. Методологія роботи ґрунтується на застосуванні низки взаємопов’язаних підходів: філософсько-антропологічного та культурологічного – для осмислення впливу цифрових технологій на процеси соціалізації, формування ідентичності та збереження національної пам’яті; системно-аналітичного підходу та методу критичного дискурс-аналізу – для оцінювання міжнародних і національних стратегій, політик ЮНЕСКО та нормативних актів ЄС; порівняльного методу – для зіставлення українського та зарубіжного досвіду впровадження інновацій у практику збереження спадщини; структурно-функціонального аналізу – для визначення ролі штучного інтелекту, 3D-моделювання та систем управління інформацією (HBIM) у трансформації компетенцій менеджерів культури. Наукова новизна полягає в тому, що в статті вперше в національній гуманітаристиці здійснено багатовимірну концептуалізацію феномену екранної комеморації як фундаментального механізму збереження культурної пам’яті України в умовах екзистенційної кризи (2024–2026). Уперше в межах єдиного дослідження синтезовано аналіз руйнівних наслідків військової агресії з інноваційними стратегіями технологічного опору (віртуальними музеями вкраденого мистецтва, мобільними сканувальними комплексами). Обґрунтовано тезу, що переведення спадщини у цифровий вимір в українських реаліях трансформувалося з інструменту архівації в акт деколонізації, соціокультурного спротиву та політичного утвердження ідентичності. На основі огляду найновіших методологій розкрито роль 3D-моделювання та генеративного штучного інтелекту не просто як технічних інструментів, а як активних інтерфейсів у відтворенні та трансляції перерваних культурних наративів. Запропоновано розглядати цифрові компетентності фахівців культури (через призму «фіджитал»-парадигми та стандартів DigComp 2.2) як необхідну умову для проєктування сучасних практик пам’ятання. Крім того, вперше введено в український галузевий дискурс проблематику «регенеративної цифрової трансформації», що розширює горизонт відповідальності інституцій пам’яті до рівня глобальної екологічної стійкості. Висновки. У дослідженні доведено твердження про те, що цифровізація культурної сфери України в умовах війни набула безпрецедентного екзистенційного значення, перетворившись на ключовий механізм протидії знищенню та асиміляції ідентичності. Систематизовано феномен «подвійної загрози» (фізичного та нематеріального руйнування) та проаналізовано відповідні антикризові логістичні інновації. Виявлено, що інтеграція генеративного штучного інтелекту та просторового моделювання формує нову інституційну реальність. Водночас ідентифіковано критичні перешкоди: інституційну фрагментарність, фінансовий дефіцит і потребу в екологізації цифрових інфраструктур. Підсумовуючи, зазначимо, що екранна комеморація демократизує процес збереження пам’яті, усуваючи залежність від фізичної присутності в музейному просторі та забезпечуючи постійну доступність культурного досвіду через цифрові пристрої. Це і є виявом «регенеративної трансформації» пам’яті: вона не зникає разом із руйнуванням фізичного об’єкта, а продовжує повноцінно транслюватися та функціонувати у цифровому просторі, забезпечуючи неперервність національного культурного коду для майбутніх поколінь.

Інституційна роль бієнале у формуванні статусу сучасного мистецтва

2026-05-25T15:03:46+03:00

Мета статті – проаналізувати бієнале як інституцію легітимації сучасного мистецтва у культурі ХХІ століття. Методологічну основу статті становить культурологічний аналіз, що дає змогу розглядати бієнале як інституцію, подію та механізм виробництва художньої значущості в глобальному культурному полі. Для уточнення процесів легітимації застосовуються інституційний і дискурсивний підходи: через них аналізуються кураторський відбір, виставкова рамка, публічна видимість, символічний капітал і способи інтерпретації сучасного мистецтва. Наукова новизна. У статті показано, що легітимаційна функція бієнале реалізується через інституційний відбір, кураторську інтерпретацію, виставкову рамку, нагороди, медійне висвітлення, національну репрезентацію та включення художників у глобальний мистецький дискурс. Висновки. У ХХІ столітті бієнале стали однією з провідних форм глобальної презентації сучасного мистецтва, однак їхня роль не обмежується функцією періодичної виставки. Вони беруть участь у формуванні художнього статусу, міжнародної видимості, символічного капіталу та уявлень про те, яке мистецтво вважається актуальним і репрезентативним для сучасної культури. Бієнале легітимують не лише твори чи митців, а й окремі теми, регіони, ідентичності та моделі кураторської практики. Бієнале постають як культурні механізми виробництва статусу, смислу і символічного визнання сучасного мистецтва. Їхня дія амбівалентна: вони розширюють межі художнього канону, але водночас відтворюють ієрархії глобального мистецького простору.

Мистецтво ілюзіонізму як феномен видовищної культури в межах психоемоційної підтримки суспільства в кризових соціальних умовах

2026-05-25T19:14:52+03:00

Мета роботи – полягає в дослідженні практик мистецтва ілюзіонізму в рамках універсального соціокультурного інструменту психоемоційного відновлення суспільства під час кризових потрясінь. Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні аналітичного, інтерпретаційного та порівняльного методів, а також методу теоретичного узагальнення під час вивчення мистецтва ілюзіонізму як феномену видовищної культури в якості інструменту емоційно-психологічної підтримки та культурної взаємодії у сучасно-критичних соціокультурних трансформаціях суспільства. Наукова новизна полягає у розгляді мистецтва ілюзіонізму, не лише як різновиду видовищно-сценічної культури, але і як практики, що здатна виконувати функцію психоемоційної підтримки у складних соціокультурних умовах. Окреслено особливості впливу ілюзіоністичних виступів на емоційний стан глядачів та звернено увагу на їх значення у формуванні позитивного емоційного досвіду. На прикладі України, підкреслюється роль подібних мистецьких практик у контексті кризових ситуацій, де вони набувають додаткового й надважливого змісту. Висновки. Мистецтво ілюзіонізму є специфічним різновидом видовищної культури, яке поєднує у собі елементи театралізованої дії, пластично-технічного перформансу та естетико-інтерактивної взаємодії з глядачем. У сучасному соціокультурному просторі зазначене мистецтво не обмежується виключно розважальною функцією, а набуває здатності впливати на емоційний стан аудиторії, формуючи досвід позитивного сприйняття та тимчасового відсторонення від напружених зовнішньо-критичних обставин. Крізь динаміку перформативної діяльності, видовища ілюзіонізму демонструють унікальну здатність адаптуватися до різних соціальних умов, зберігаючи свою актуальність і запит серед глядацького середовища. У цьому контексті виявлене мистецтво може розглядатися як одна з форм культурної взаємодії, що відповідає зростаючим запитам суспільства на емоційне відновлення та психологічну підтримку, зокрема в умовах кризових ситуацій.

Аксіологічний потенціал хореографічного мистецтва в утвердженні національно-культурної ідентичності

2026-05-25T19:17:53+03:00

Мета статті – розкрити аксіологічний потенціал хореографічного мистецтва в утвердженні національно-культурної ідентичності. Методологія дослідження базується на міждисциплінарному підході, який дозволяє звертатись наукового аналізу з точки зору філософської, культурологічної наук, мистецтвознавства та соціології культури. У статті було застосовано загально-наукові (аналіз, порівняння та узагальнення) та спеціальні метод герменевтики для розкриття символізму та семантичних образів у хореографії та метод контент-аналізу у висвітленні основних груп цінностей та їх інтерпретації хореографічному мистецтві від його класичного виміру до народного. Наукова новизна. Наукова новизна полягає у розкритті аксіологічного потенціалу хореографічного мистецтва в утвердженні національно-культурної ідентичності на прикладі України та світових хореографічних практик. Висновки. Таким чином, хореографічне мистецтво, завдяки симбіозу своєї універсальної природи, візуалістиці та пластиці, виступає ефективним медіумом у транслюванні художніх образів, смислів, сенсів та цінностей. Останні представлені декількома групами, які висвітлюють різні вектори їх впливу на габітус суспільства та національну ідентичність, а саме: соцієтальні, етичні, гносеологічні та культурні. Перші фокусуються на наративах солідарності, боротьби, єдності, свободи (національні танці «Гопак» та «Агир ава ве Кайтарма») та рефлексії травматичного досвіду («Трамвай бажань», «Елегія воєнного часу»); другі на моральному виборі людини – совість, справедливість, любов (танго, «Дощ», «LISOVA», «Тіні забутих предків»); гносеологічні акцентують на екзистенції людського буття та пошуків сенсу життя («Безмежний океан», «Пізнай себе»); культурні репрезентують хореографічне мистецтво як елемент світової культурної спадщини та його автентику та унікальність як національної культури. Отже, аксіологічна синтетичність хореографічного мистецтва підкреслює його вплив на презентацію національно-культурної ідентичності у соціокультурних процесах на локальному та глобальному рівнях.

Мистецька періодика як форма дискурсивного виміру ринкового обігу мистецтва

2026-05-25T19:31:16+03:00

Мета статті – обґрунтувати роль мистецької періодики як форми дискурсивного виміру ринкового обігу мистецтва. Методологічне підґрунтя дослідження становлять культурологічний, інституційний і дискурсивний підходи до аналізу мистецтва та артринку. Їхнє поєднання дає підстави розглядати мистецьку періодику як дискурсивний простір формування художніх значень, візуальних репрезентацій, культурної пам’яті та символічного капіталу художніх явищ. Наукова новизна. Попри значну кількість праць, присвячених історії, типології та видавничим особливостям журналів про мистецтво, недостатньо розробленим залишається їхнє осмислення як форми дискурсивного виміру ринкового обігу мистецтва. Художня цінність у сучасній культурі формується через входження твору, імені митця або артподії в простір публічного опису, інтерпретації, репрезентації та інституційного визнання. Одним з просторів такого входження є мистецька періодика, адже в ній артефакти, постаті митців та події (виставки, артярмарки, музейні проєкти, аукціони) задають стратегії артикуляції мистецтва. Висновки. Мистецька періодика забезпечує входження художньої події, твору або авторської художньої практики до ширшого простору інституційного обігу. На прикладах «Арткурсив», [esthète], «Verve» та «Антиквар» показано, що періодика формує дискурсивний інструментарій опису мистецтва, оприявнює митців, фіксує виставкові і ринкові події, тиражує візуальні образи, акумулює культурну пам’ять і накопичує свідчення професійного визнання, які важливі для подальшого інституційного та ринкового закріплення художньої значущості.

Концепція часу в контексті проблематики міжкультурної комунікації: пунктуальність як тренд ділового спілкування

2026-05-25T19:44:10+03:00

Мета дослідження – розглянути концепцію часу крізь призму проблематики пунктуальності як важливої складової міжкультурної комунікації та виявити її варіативність відповідно до специфіки монохромних і поліхромних культур. Методологія дослідження. Застосовано метод типологічного аналізу, системний метод, метод культурно-історичного та компаративного аналізу, метод теоретичного узагальнення та ін. Наукова новизна. Досліджено проблематику пунктуальності як ділової міжкультурної компетентності крізь призму специфіки сприйняття часу представниками монохромних та поліхромних культур (за Е. Голлом); розглянуто сприйняття та осмислення часу в західних та східних культурах в контексті культури ділового спілкування. Висновки. Культура поведінки ділової людини є запорукою успішної взаємодії з партнерами. Пунктуальність є глобальним стандартом і одним із найважливіших аспектів культури поведінки в діловому середовищі, показників ефективності ділового спілкування, міра здатності виконати певні домовленості вчасно. Як один із основоположних принципів ділового етикету, пунктуальність – це не лише дотримання розкладу, а демонстрація поваги, рівня професіоналізму та надійності відносно інших. Визнана глобальним стандартом ділового спілкування, пунктуальність все ж варіюється відповідно до специфіки домінуючої темпоральної тенденції, які проявляються: у схильності планувати, акцентувати увагу на вирішені одного питання протягом визначеного періоду часу, дотримуватися домовленостей (монохромна культура) та наданні переваги ставленню, вмінню виконувати кілька завдань одночасно і адаптуватися до обставин (поліхромна культура). Ефективна міжкультурна комунікація представників різних культур в єдиному ритмі передбачає наявність спільних уявлень про пунктуальність, зокрема час очікування, попередній час та ін., іншими словами – сформовану ділова міжкультурна компетентність, що надає можливість нівелізувати конфліктні ситуацій, пов’язані з різним сприйняттям часу.

Роль візуальної комунікації у впровадженні принципів безбар’єрності та інклюзивності в українських музеях

2026-05-25T19:50:43+03:00

Мета дослідження – визначити особливості використання в українських музеях візуальної комунікації як інструменту підтримки національної ідентичності через цифрові технології у контексті взаємодії принципів безбар’єрності та інклюзивності і збереження культурної спадщини. Методологія дослідження. Використовуючи міждисциплінарний підхід і базуючись на принципах культурології та музеєзнавства для визначення ролі візуальної комунікації у впровадженні принципів безбар’єрності та інклюзивності в українських музеях у статті застосовано аналітичний і культурологічний методи дослідження. Наукова новизна полягає у визначенні потенціалу візуальної комунікації як інструменту для створення безбар’єрного та інклюзивного середовища і збереження культурної спадщини в українських музеях, що є важливим чинником у формуванні і збереженні національної ідентичності. Висновки. Для реалізації принципів інклюзії та безбар’єрності в українських музеях необхідно розробляти проєкти, що враховуватимуть потреби різних груп людей. Безпосередньо для музейного простору важливим є створення сучасних експозицій та організація спеціалізованих просторів. Вдосконалення потребує й інформаційна складова, зокрема, розробка цифрових ресурсів (вебсайтів, мобільних додатків, медіа платформ), що мають забезпечити рівний доступ до культурних цінностей всім відвідувачам. Із залученням цифрових технологій візуальна комунікація стає водночас як інструментом для розвитку музеїв у плані доступності, так і складовою соціальної інтеграції та побудови інклюзивного суспільства, де люди з особливими потребами отримують рівні можливості участі у культурних процесах. Інклюзивні практики у візуальній комунікації в українських музеях дозволять подолати бар’єри і забезпечити всім рівний доступ до культурних цінностей, які формують нашу національну ідентичність.

Епістолярний дискурс Пантелеймона Куліша як відображення культурної місії та націєтворчого потенціалу перекладу Біблії

2026-05-25T19:54:32+03:00

Мета роботи полягає у дослідженні епістолярної спадщини Пантелеймона Куліша, яка є важливим джерелом для розуміння його світоглядних позицій, культурницької діяльності та націєтворчих ідей. Листи письменника становлять не лише приватну комунікацію, а й особливий дискурсивний простір, у якому формуються та артикулюються концепції національної ідентичності, мови та культури. Особливе місце в цьому контексті займає переклад Біблії українською мовою, що постає як один із ключових аспектів (що базується на перекладознавчій діяльності) формування української культури зокрема та загалом в єврпейському середовищі. Методологія дослідження базується на загальнонаукових методах аналізу та синтезу, де були залучені культурологічний, історичний, системний, типологічний та естетичний, а також методи архівної та джерелознавчої евристики, джерелознавчої критики джерел, їх текстуального аналізу та реконструкції інформації. Наукова новизна дослідження. Переклад Біблії П.Кулішем, на матеріалі архівних джерел, вказує на культуротворчу місію письменника, що виходить далеко за межі суто філологічної чи релігійної діяльності і постає як цілеспрямований акт національного самоствердження. У кореспонденцііях П. Куліша виразно простежується його прагнення утвердити українську мову як повноцінний інструмент передання сакральних текстів, які на підсвідомому рівні, за традицією, вважалися авторитетними джерелами. Висновки. Переклад Біблії виступає інструментом для формування національної свідомості, адже залучення широкого кола читачів до тексту Святого Письма на рідній мові сприяло глибшому розумінню духовної єдності та культурної самобутності українського народу. У цьому розумінні перекладацька діяльність П. Куліша є невід'ємним складником широкого процесу націєтворення, в якому мова виступає не лише засобом комунікації, а й носієм історичної памяті. Таким чином, аналіз архівних джерел дозволяє інтерпретувати переклад Біблії П. Кулішем як складний культуротворчий феномен, що формує та утверджує націєтворчі погляди та ідеї для українського народу.

Особливості функціонування креативних індустрій у контексті міжінституційної взаємодії

2026-05-25T19:59:08+03:00

Мета статті – виявити й теоретично обґрунтувати особливості функціонування креативних індустрій у контексті міжінституційної взаємодії державних і недержавних інституцій. Методологія дослідження. Застосовано комплекс загальнонаукових і спеціальних методів: аналіз і синтез (для узагальнення теоретичних підходів до трактування креативних індустрій у зарубіжних і вітчизняних дослідженнях); системний підхід (для розгляду креативних індустрій як складної багаторівневої системи); інституційний аналіз (для визначення ролі державних і недержавних інституцій у формуванні середовища їх функціонування); структурно-функціональний метод (для виявлення особливостей міжінституційної взаємодії). Наукова новизна статті полягає в тому, що на основі комплексного теоретико-методологічного аналізу розроблено типологію інституційних зв’язків між державними та недержавними інституціями у сфері креативних індустрій, яка включає підпорядкування, взаємозалежність, співпраця та взаємодоповнюваність. Запропонована типологія дозволяє ідентифікувати структурно-функціональні параметри міжінституційної взаємодії та оцінити її вплив на функціонування креативних індустрій. Висновки. Інституційний розвиток креативних індустрій детермінується багаторівневою системою взаємодії державних і недержавних інституцій. Запропонована типологія дозволяє концептуалізувати механізми координації креативного сектору як цілісної системи, що поєднує регуляторні, ресурсні та партнерські компоненти. Збалансованість типів взаємодії забезпечує стійкість і адаптивність креативних індустрій та створює передумови їх інноваційного розвитку. Інституційна взаємодія є системоутворювальним чинником формування ефективної екосистеми креативних індустрій.

Роль мистецьких інституцій у формуванні культурного порядку денного в умовах цифрових трансформацій

2026-05-25T20:23:04+03:00

Мета дослідження полягає в аналізі ролі мистецьких інституцій у формуванні культурного порядку денного в умовах цифрових трансформацій та виявленні механізмів їхнього впливу на культурну комунікацію і вироблення суспільних смислів у цифровому середовищі. Методологія дослідження реалізується через міждисциплінарний підхід із залученням культурологічного, соціокультурного та медіа-комунікаційного аналізу. Використано системний, структурно-функціональний, компаративний методи та дискурс-аналіз для дослідження трансформації мистецьких інституцій і формування культурного порядку денного в умовах цифровізації. Теоретичну основу становлять концепції цифрової культури, платформізації та алгоритмічної медіації. Наукова новизна полягає у теоретичному осмисленні трансформації культурного порядку денного в умовах цифрових змін та визначенні мистецьких інституцій як ключових посередників у взаємодії між алгоритмічно керованими цифровими платформами та мережевими аудиторіями. Уточнено роль цифрових платформ як інфраструктур культурної медіації, що впливають на механізми видимості, ієрархізації та циркуляції культурного контенту. Висновки. Культурний порядок денний у цифрову епоху формується як результат взаємодії мистецьких інституцій, цифрових платформ і мережевих аудиторій та набуває багаторівневого характеру. Під впливом цифровізації зростає роль алгоритмічних механізмів і економіки уваги, що змінює традиційні моделі культурної репрезентації. Мистецькі інституції трансформують свої функції, поєднуючи збереження культурної спадщини з активною участю у виробленні культурних смислів і публічного дискурсу. Цифрові платформи виступають ключовими механізмами культурної медіації, а аудиторія набуває статусу активного учасника культурної комунікації.

Трансформація ідентичності в українському культурному просторі: від радянської моделі до етносимволічного націєтворення

2026-05-25T20:29:07+03:00

Мета статті – дослідити трансформацію ідентичності українського культурного простору від концепту ідентичності радянської людини, що був надбудовою національної ідентичності у радянський період, до етносимволізму, що утворюється у теперішній час на основі синтезу примордіалізму та конструктивізму. Методологічну основу дослідження становить комплексний міждисциплінарний підхід до вивчення еволюції української ідентичності в культурному просторі. Використано культурологічний, теоретико-філософський та історико-порівняльний методи для аналізу змін української ідентичності від радянської наднаціональної моделі до сучасних форм національної та громадянської самоідентифікації. Методи аналізу і синтезу застосовано для узагальнення основних теоретичних концепцій примордіалізму, конструктивізму й етносимволізму, а також порявняльний метод для зіставлення модерних і постмодерних підходів до розуміння ідентичності. Враховано такі дослідницькі підходи до студіювання проблеми формування ідентичності культурного простору України: постколоніальні студії, деконструктивізм, мультикультуралізм і методологічно невизначений апологетизм, що дало змогу розглянути український культурний простір як динамічну систему, у межах якої відбувається переосмислення історичної спадщини, національної пам’яті та культурних практик. Наукова новизна статті полягає у виявленні особливостей трансформації української ідентичності в умовах сучасних воєнних і глобалізаційних викликів та обґрунтуванні етносимволізму як методологічної основи формування сучасного українського культурного простору, що поєднує етнокультурну спадковість і громадянсько-політичну свідомість. Висновки. Сучасний академічний дискурс демонструє поступовий перехід від етноцентричного до громадянсько-політичного розуміння української ідентичності, що особливо посилився після подій 2014 року та повномасштабного вторгнення росії у 2022 році. У зв’язку із цим в українському науковому дискурсі засвідчено формування інклюзивної моделі нації, у якій вирішальну роль відіграють громадянська позиція, культурна пам'ять і свідомий вибір. У культурологічному контексті ідентичність постає як динамічний і багатовимірний феномен, осмислення якого ґрунтується на поєднанні уявлень про її відносну стабільність, мінливість і залежність від соціокультурних трансформацій. У результаті синтез примордіалузму та конструктивізму постає методологічною основою етносимволізму як сучасної моделі формування української ідентичності. Водночас повномасштабна війна стала каталізатором консолідації суспільства, зміцнення громадянської ідентичності та переосмислення культурних і мовних маркерів національної єдності.

Практика використання елементів української культури в сучасних рекламних кампаніях

2026-05-25T20:33:01+03:00

Метою роботи є теоретичне обґрунтування та практичне окреслення стратегій інтеграції елементів української культури у рекламні кампанії як інструменту формування національної ідентичності та культурного опору. Методологія дослідження базується на міждисциплінарному підході, що поєднує культурологічний аналіз, компаративний метод (порівняння радянських та сучасних моделей) та типологізацію візуальних і вербальних символів. Наукова новизна роботи полягає с систематизації практик використання українських культурних кодів у період 2014–2026 рр. Уточнено функції сучасної реклами, зокрема її націєтворчу, деколонізаційну та мобілізаційну ролі. Запропоновано авторську класифікацію української символіки в маркетингу, що охоплює державну атрибутику, етнокультурні артефакти, символи звитяги та архетипні образи (жінки-матері, родини). Вперше розглянуто аспект використання штучного інтелекту для візуалізації традиційних фольклорних мотивів у високотехнологічному секторі. Висновки. Сучасна вітчизняна реклама вийшла за межі комерції, ставши засобом деколонізації соціокультурного простору та витіснення російських наративів. Констатовано радикальний перехід до україномовної комунікації на всіх рівнях (неймінг, слогани), що стало маркером автентичності. Встановлено, що інтеграція фольклорних елементів (пісень, обрядів) створює глибокий емоційний зв'язок зі споживачем через апеляцію до позасвідомого. Водночас акцентовано увагу на етичних викликах: необхідності професійної відповідальності при використанні теми війни, аби уникнути спекуляцій на чутливих суспільних темах. Доведено, що реклама сьогодні не лише віддзеркалює культуру, а й бере активну участь у її творенні, продукуючи нові форми сучасного фольклору.

Організація спеціальних сценічних подій: культуротоворчий контекст

2026-05-25T20:38:08+03:00

Мета роботи – розкриття сутності спеціальних сценічних подій, їх організаційних засад в контексті культуротворчого буття. Методологія роботи полягає в застосуванні культурологічної парадигми для вивчення явища подієвості в культурі; аксіологічного підходу для виявлення ціннісного спрямування культурних практик; феноменологічного – для усвідомлення спеціальної сценічної події в культуротворчому контексті; системного – як базису до розуміння організаційних засад сценічного івенту; принципу подієвості в культурологічному дискурсі. Наукова новизна статті полягає у визначенні аксіологічного, креативного, комунікативного компонентів процесу культуротворчості; обґрунтуванні специфіки спеціальних сценічних подій у єдності їх компонентів: просторовості, перформативності, темпоральності; узагальненні організаційних засад спеціальних сценічних подій, зокрема врахування міжнародної і державної культурної політики, інтеграції різних видів менеджменту під час планування і реалізації івенту, застосуванні проєктної діяльності для підвищення культуротворчої ефективності сценічного заходу. Висновки. У публікації було розглянуто проблему організації сучасних спеціальних сценічних подій у контексті культуротворчості. Відзначено, що цьому явищу притаманне відтворення і розвиток надбіологічної сутності людини, що актуалізує сенси культури, їх трансформацію та усталення на певному етапі розвитку людства. Обгрунтовані аксіологічний, креативний, комунікативний виміри культуротворчості, які характеризують її процесуальність, та втілюються в спеціальних сценічних івентах як сучасних факторах культуротворчого буття. Організаційними характеристиками таких подій є врахування трендів глобального соціокультурного простору; реалізація засобами сценічного мистецтва, сценічного простору, сценарності культурної практики; інтеграція в систему управління подією глобального міжнародного контексту, забезпечення реалізації спеціальної сценічної події засобами івент-проєктування.

Культурно-аксіологічні проєкції жанру колискової в сучасних культурно-мистецьких проєктах

2026-05-25T20:41:09+03:00

Метою дослідження є виявити функціонально-аксіологічні особливості жанру колискової пісні в контексті його історико-культурної еволюції та проаналізувати трансформацію традиційних функцій колискової в сучасних культурно-мистецьких практиках. Методологічну основу дослідження становить комплексний міждисциплінарний підхід, що поєднує методи культурологічного, музикознавчого та аксіологічного аналізу. Історико-культурний метод застосовано для вивчення еволюції жанру колискової, функціональний - для визначення його соціокультурних і психоемоційних функцій, а аксіологічний - для осмислення ціннісних аспектів феномену сну та колискової пісні. Метод культурологічної інтерпретації використано для аналізу сучасних мистецьких практик, пов’язаних із трансформацією функцій колискової у сучасному культурному просторі. Наукова новизна дослідження полягає в комплексному осмисленні колискової пісні як функціонально-аксіологічного феномена, що формується на перетині культурного, біологічного, психологічного вимірів. У роботі вперше проаналізовано взаємозв’язок між жанровою природою колискової та феноменом сна в аспекті її культуротворчого потенціалу й механізмів формування емоційно-комунікативного середовища. Доведено, що колискова репрезентує ритуалізовану модель переходу від стану активності до стану спокою, що має аксіологічне підґрунтя та пов’язане з категоріями турботи, безпеки й гармонізації психоемоційного стану. Уперше простежено трансформацію функцій колискової у сучасних культурно-мистецьких практиках, яка інтегрується у нові формати музичного досвіду та художньої комунікації. Це дозволило розглядати колискову актуальну модель культурної взаємодії у сучасному мистецькому просторі. Висновки. У результаті дослідження доведено, що жанр колискової пісні формується на перетині біологічного, психологічного та культурного вимірів, виконуючи функцію ритуалізованого переходу від активності до спокою і створюючи простір емоційної безпеки та психоемоційної гармонізації. Встановлено, що функціональна структура колискової має комплексний характер, поєднуючи оніричні, апотропеїчні, комунікативні, когнітивні та естетичні функції, що в сукупності розкривають аксіологічну природу жанру - його орієнтованість на цінності турботи, любові та культурної спадкоємності. Виявлено, що в умовах сучасної культури традиційні функції колискової зазнають трансформації: феномен сну інтегрується у нові мистецькі практики, де музика слугує засобом медитативного досвіду та подолання психоемоційного перенапруження. Проєкти М. Ріхтера «Sleep» і «сонні концерти» Р. Річа засвідчують переосмислення жанрової моделі колискової відповідно до потреб сучасної людини. Доведено, що колискова пісня трансформується з традиційної форми дитячого заколисування у багатовимірний культурно-мистецький феномен, що зберігає свою культурну актуальність і продовжує втілювати цінності спокою, внутрішньої гармонії та людської взаємодії в сучасному соціокультурному просторі.

Тенденції розвитку інклюзивних культурних практик у країнах Європейського Союзу та Україні

2026-05-25T20:45:20+03:00

Мета статті – виявити особливості і тенденції розвитку інклюзивних культурних практик в країнах ЄС на прикладі сучасних музеїв та бібліотек. Методологія дослідження. Застосовано метод теоретичного аналізу, типологічний метод, метод аналізу та синтезу, метод порівняльного аналізу та теоретичного узагальнення. Наукова новизна. Розглянуто проблематику впровадження інклюзивної культури в практиках музейних установ та бібліотечних закладів країн Європейського союзу; окреслено основні проблеми та перспективи розвитку інклюзивних культурних практик. Висновки. Культурні практики формують уявлення про світ та суспільство. На сучасному етапі актуальним питанням є рівень їх відповідності принципам інклюзивності. Серед основних аспектів інклюзивних музейних практик – посилення різноманітності та захопливості музейних експозицій; проведення екскурсій з обговоренням та критикою доступною мовою; забезпечення всебічної доступності для відвідувачів у кріслах колісних (шляхом розміщення експозиції на рівні очей), людей із порушеннями зору (аудіогіди, описи шрифтом Брайля, можливість тактильного сприйняття) та ін. Важливим є практика залучення людей з інвалідністю в розробку виставок та експозицій, що в цілому позитивно впливає на якість музейних пропозицій. У бібліотечних практиках інклюзивність передбачає модернізацію інфраструктури (встановлення пандусів, ліфтів, автоматичних дверей та розширення дверних отворів для забезпечення доступних входів/виходів), надання доступних технологій (забезпечення адаптивного програмного забезпечення, допоміжних пристроїв для прослуховування, систем дисплеїв шрифтом Брайля або тактильних дисплеїв, а також засобів збільшення для підтримки користувачів з інвалідністю), навчання персоналу (для допомоги користувачам з інвалідністю, включаючи переклад жестовою мовою), інклюзивні ресурси (пропонування книг шрифтом Брайля разом із матеріалами з великим шрифтом та доступними цифровими ресурсами для задоволення різноманітних потреб користувачів), спеціально відведені місця (бібліотеки повинні створити спеціальні зони для користувачів з інвалідністю, забезпечуючи легкий доступ до послуг та ресурсів), інформаційно-просвітницькі послуги (мобільні або інформаційно-просвітницькі послуги для користувачів, які стикаються з труднощами у фізичному доступі до бібліотечних приміщень) та ін.

Хореографія як аксіологічна та тілесно втілена культурна практика: теоретичні основи розуміння танцю поза межами естетичної репрезентації

2026-05-25T20:48:56+03:00

Мета роботи полягає у теоретичному обґрунтуванні культурологічного розуміння хореографії як аксіологічної та тілесно втіленої практики, що функціонує не лише як естетична форма, а і як механізм культурної пам’яті, формування ідентичності, соціальної комунікації та символічного опрацювання колективного досвіду. Особливу увагу приділено аналізу хореографії в умовах сучасного українського воєнного контексту, де танцювальні практики набувають значення інструменту підтримання культурної безперервності та спільнотної згуртованості. Методологія статті ґрунтується на міждисциплінарному поєднанні культурологічного, аксіологічного, семіотичного, герменевтичного, феноменологічного та культурно-антропологічного підходів. У статті також залучено концепції культурної пам’яті, соціальної хореографії та культурно опосередкованих форм тілесного переживання травматичного досвіду. Наукова новизна полягає у запропонованій 6-рівневій культурологічній моделі хореографії як тілесно втіленої та аксіологічної практики. Модель виокремлює семіотико-герменевтичний, аксіологічний, феноменологічно-тілесний, ритуально-лімінальний, соціально-ідеологічний та терапевтично релевантний рівні аналізу, які розглядаються як взаємопов’язані виміри єдиної культурної практики. Висновки. Хореографія не може бути редукована виключно до сценічної естетики або фізичної активності, оскільки вона функціонує як багаторівнева культурна практика, у якій поєднуються символічні, тілесні, ціннісні та соціальні виміри. Українська хореографічна культура в умовах війни постає важливим механізмом підтримання культурної пам’яті та ідентичності, особливо через регіональні танцювальні традиції. Перспективи подальших досліджень пов’язані з емпіричним вивченням культурно адаптованих моделей хореографічних практик у процесах реабілітації, освіти та роботи з культурною травмою.