Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв

Режисура музичних заходів у створенні емоційного впливу в правових кампаніях із захисту прав людини

2026-03-31T18:33:03+03:00

Мета роботи – теоретично осмислити специфіку режисури музичних заходів у контексті правових кампаній із захисту прав людини та визначити механізми формування емоційного впливу на аудиторію засобами музично-сценічної драматургії. Методологія роботи ґрунтується на застосуванні міждисциплінарного підходу, що поєднує положення мистецтвознавства, соціальної комунікації, психології емоцій та теорії масових комунікацій. У дослідженні використано загальнонаукові методи аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення та систематизації, а також елементи структурно-функціонального та культурологічного аналізу, що дозволило комплексно розглянути роль музики як інструменту емоційної та смислової модифікації правових повідомлень. Наукова новизна полягає у вперше здійсненому в українському мистецтвознавчому та міждисциплінарному дискурсі комплексному аналізі режисури музичних заходів як складової комунікаційної стратегії правозахисних кампаній, а також у визначенні принципів інтеграції музично-сценічних засобів у структуру юридичних заходів з метою посилення їх емоційного та переконливого потенціалу. Запропоновано авторське бачення функціональних ролей музики у правових кампаніях, зокрема у формуванні первинного враження, підсиленні ключових меседжів, створенні емоційної драматургії події та стимулюванні громадянської залученості. Висновки. Доведено, що цілеспрямоване використання режисерських і музично-драматургічних засобів у правових кампаніях сприяє підвищенню ефективності комунікації, глибшому емоційному залученню аудиторії та посиленню соціального резонансу правозахисних ініціатив. Музика постає як важливий емоційно-смисловий інструмент, що дозволяє трансформувати абстрактні юридичні положення у доступні для сприйняття художні образи, формуючи активну громадянську позицію та підтримку правозахисних процесів.

Персонажі інфернального світу в західній кіноіндустрії та особливості їх втілення засобами каскадерського мистецтва

2026-03-31T18:36:35+03:00

Мета статті – виявити особливості каскадерського мистецтва у створенні персонажів інфернального світу в сучасній кінопродукції. Методологія дослідження. Застосовано метод теоретичного аналізу, метод аналізу та синтезу, метод історико-культурологічного аналізу, метод компаративного аналізу, типологічний метод, системний метод тощо. Наукова новизна. Досліджено проблематику звернення до персонажів інфернального світу в західній кіноіндустрії; проаналізовано особливості каскадерського мистецтва у трюкових сценах з інфернальними персонажами на прикладі вампірів та мумій у фільмах жанру хорор та екшн-хорор; на основі компаративного аналізу виявлено трансформацію підходів до постановок трюкових сцен у малобюджетних хорорах категорії В та легендарних екшн-франшизах, а також основні тенденції каскадерського мистецтва у фільмах з інфернальними персонажами в історичній ретроспективі і на сучасному етапі. Висновки. Дослідження виявило, що серед основних каскадерських технік у фільмах жанрів хорор та екшн-хорор з персонажами інфернального світу використовується: робота на тросах, яку зазвичай поєднують з практичною акробатикою; бойові мистецтва, зокрема поєднання володіння вогнепальною зброєю та китайськими бойовими мистецтвами ушу (відоме як ґун-фу), складний синтез акробатики та бойової хореографії; класична боротьба та фехтування (ця техніка надає можливість зробити акцент на віці інфернального персонажу, який зазвичай перевищує кілька століть); заміщення комп’ютерної графіки трюками у виконанні професійних конторсіоністів; використання монтажу та практичних ефектів для створення ефекту надшвидкості; піротехнічні трюки із використанням тендітних декорацій, що надає можливість продемонструвати силу удару інфернального персонажу. Основні тенденції розвитку каскадерського мистецтва досліджуваних жанрів тяжіють до: максимальної фізичної автентичності та екстремального реалізму, звернення до аніматроніки, що посилює комунікацію акторів з цифровими моделями; посилення емпатичного впливу на глядача засобами акторської майстерності (через фізичну напругу); використання інноваційних систем страхування (забезпечує необхідні умови для постановки карколомних трюків і виконання трюків актором без дублера) тощо.

Концепція сучасної театральної режисури: переосмислення традиційних підходів в епоху цифрових медіа

2026-03-31T18:40:03+03:00

Мета статті – виявити особливості театральної режисури першої чверті ХХІ ст. крізь призму проблематики використання цифрових медіа в сценічних постановках. Методологія дослідження. Застосовано теоретичний метод, метод аналізу та синтезу, що посприяли опрацюванню та узагальненню матеріалів, що аналізуються в статті; метод системно-структурного аналізу, метод когнітивного аналізу та метод порівняльного аналізу, завдяки яким виявлено варіативність підходів до використання цифрових технологій у сценічних постановках; метод мистецтвознавчого аналізу, використання якого дозволило проаналізувати особливості режисерської методології М. Рау, Г. Кассьє, Р. Кастеллуччі, Дж. Джезуруна, М. Вімс, І. ван Гове, П. Дельбоно, Г. Геббельса та інших режисерів європейського театру ХХІ ст. Наукова новизна. Розглянуто особливості використання цифрових технологій у сучасній театральній режисурі крізь призму трансформації концептуальних підходів до сценічної постановки; проаналізовано характерні підходи (ілюстративний, перформативний та генеративний), що використовуються провідними європейськими театральними режисерами першої чверті ХХІ ст. у процесі інтегрування інноваційних технологій у візуальний ряд театрального твору. Висновки. Постмедійний технологічний контекст, що характеризує першу чверть ХХІ ст., широке використання інтернету та комп’ютеризовані процеси виробництва вплинули на формування нових естетичних парадигм у галузі театральної режисури. Концептуальні підходи театральної режисури ХХІ ст. базуються на осмисленні сценічної постановки як складного процесу створення для глядача нового імерсивного досвіду «тут і зараз», у якому цифрові технології є не стільки засобами посилення видовищності постановки, скільки потужним інструментарієм конструювання та втілення її задуму. Протягом першої чверті ХХІ ст. в театральній режисурі відбувається складний процес формування новаторської екосистеми взаємодії між актором, п’єсою та глядачем, ключовими векторами якого є: перехід від режисерської інтерпретації драматургічного першоджерела до створення авторського візуально-сенсорного сценічного тексту; осмислення цифрових технологій як нової органіки (використання відеомапінгу, медіаарту, технологій віртуальної та доповненої реальності, генеративного штучного інтелекту та ін.); активізація гібридизації театрального та аудіовізуального; акцент на акторській медіачутливості.

Документальний театр в Україні: травматичний досвід війни

2026-03-31T18:44:00+03:00

Мета статті – дослідити терапевтичну функцію документального театру в Україні в умовах російсько-української війни. Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні сукупності методів: ретроспективного аналізу, структурно-функційного, порівняльно-історичного та ін. Важливим для дослідження є мистецтвознавчий підхід до аналізу театральних вистав. Наукова новизна отриманих результатів полягає у здійсненні комплексного аналізу терапевтичної функції документального театру України в умовах війни. Висновки. У результаті проведеного дослідження встановлено, що в умовах російсько-української війни документальний театр став одним із найефективніших та найактуальніших, що швидко реагує на зміни в суспільстві. До різних функцій документального театру під час війни додалася терапевтична функція. З 2014 року документальні вистави почали ставити Театр «Переселенця», PostPlay Театр, «Дикий театр», Театр «Лютий» та ін. Звернено увагу, що з початку повномасштабної війни документальні вистави набули особливого значення, зокрема, це вистави «Попіл мрій», «Озимі», «Зелені коридори», «Лишатися (не) можна», «Всупереч», «Обличчя кольору війни», «Я норм», «Скалічені і Сильні» та багато інших. Підсумовано, що наведені приклади вистав свідчать, що сучасний документальний театр транслює наратив травми, виступаючи як колективна терапія. Документальні вистави відіграють роль психологічної підтримки, нового способу взаємодії з глядачем, переосмислення колективної пам’яті, стаючи простором для виживання, допомагаючи краще усвідомити і прожити травматичне минуле, водночас слугуючи платформою міжнародної культурної дипломатії, доносячи правду про війну в Україні до світової спільноти.

Театр імпровізації як явище світового сучасного мистецтва

2026-03-31T18:47:31+03:00

Мета роботи полягає в комплексному теоретичному осмисленні феномену театру імпровізації як одного з провідних напрямів світового сучасного мистецтва, що визначає нові моделі сценічної взаємодії, педагогічні підходи та принципи акторської творчості. Робота спрямована на виявлення ролі імпровізації у формуванні сценічної правди, органічності акторської дії, розвитку ансамблевої взаємодії та творчої свободи виконавця. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні культурологічного, історико-генетичного, порівняльного та системного підходів, які дозволяють простежити становлення різних національних шкіл імпровізації, а також на методах театрознавчого аналізу, що дають змогу співставити специфіку американської, канадської, італійської, французької та британської традицій. У роботі використано структурно-функціональний аналіз для визначення імпровізації як педагогічного інструменту, що сприяє розвитку уяви, спонтанності, партнерської взаємодії та здатності актора діяти в реальному часі без опори на фіксований драматургічний текст. Наукова новизна статті полягає в обґрунтуванні театру імпровізації як самостійного художнього явища, що не лише спирається на історичні практики комедії дель арте, але й формує нові сучасні моделі сценічної комунікації, зокрема long-form, short-form, Theatresports, імпровізаційні батли, інтегровані форми перформансу. Уперше узагальнено теоретичні засади, за якими імпровізація розглядається як універсальний метод розвитку акторської майстерності, що виходить за межі сценічного мистецтва і застосовується у галузях освіти, арт-терапії, менеджменту та комунікації. Висновок. Театр імпровізації у світовому мистецькому контексті виступає інструментом розширення творчих можливостей актора, каталізатором для народження нових форм сценічного існування та середовищем для формування психологічної гнучкості, адаптивності та інноваційного мислення. Його вплив на розвиток сценічного мистецтва XXI століття засвідчує зростаючу потребу в живій, непередбачуваній та автентичній сценічній дії, що базується на довірі, партнерстві й відкритій комунікації між актором і глядачем.

Особливості звукового оформлення сценічного твору в контексті проблематики гібридизації театрального та аудіовізуального мистецтва

2026-03-31T18:56:50+03:00

Мета статті – виявити особливості сучасного підходу до звукового оформлення вистави крізь призму проблематики гібридизації театрального та аудіовізуального мистецтва. Методологія дослідження. Застосовано комплексний, системний та типологічний методи (для вивчення особливостей розвитку звукорежисури на сучасному етапі розвитку суспільства), культурологічний, структурно-функціональний метод, порівняльно-типологічний метод, що посприяли узагальненню теоретико-методологічних основ дослідження гібридизації театрального та аудіовізуального в контексті проблематики звукового оформлення сценічної постановки та виявленню особливостей звукорежисерського інструментарію в процесі створення мультимедійних вистав. Наукова новизна. Розглянуто проблематику звукового оформлення театральної вистави в контексті посилення інтегрування в сценічні твори елементів аудіовізуального мистецтва; проаналізовано особливості створення імерсивного середовища мультимедійних вистав засобами звукорежисури; виявлено ефективний інструментарій та поширені підходи до звукового оформлення вистав сучасного театру, що відповідають запитам інформаційно-комунікаційної культури першої чверті ХХІ ст. Висновки. Під впливом інтеграційних процесів, що поєднують (технологічно та інформаційно) різноманітні засоби інформації і комунікації, сучасний театр продовжує пошук нових постановочних форм, в яких звук відіграє важливу роль. Це безпосередньо пов’язано з розвитком специфічної культури створення і репрезентації вистави глядачу, який долучений до високої якості подачі звуку в інформаційно-комунікаційному просторі першої чверті ХХІ ст. Серед найбільш показових прикладів сучасного підходу до звуку в гібридному сценічному просторі: первинне походження наративу з музики; створення унікального звукового стилю та звукового світу постановки, який не просто присутній на сцені, а радше формує багатовимірний простір навколо сценічної дії; дослідження взаємозв’язку між звуком і зображенням, а також меж і можливостей самого класичного кінематографічного звуку в умовах сценічного майданчика. Створення звукового оформлення мультимедійних вистав є складним процесом конструювання, читання, інтерпретації та реконструкції. З цієї точки зору, корисним вбачається звернення до семіотичного погляду на ці типи процесів, що відкриває перспективи подальших наукових досліджень.

Сучасне кіномистецтво в процесах медіатизації культури та виробництві символічних ідентичностей

2026-03-29T16:18:11+03:00

Мета роботи полягає в комплексному аналізі сучасного кіномистецтва як одного з ключових агентів медіатизації культури та виявленні його ролі в процесах конструювання і трансформації символічних ідентичностей у глобалізованому соціокультурному просторі. Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні сукупності методів культурологічного та мистецтвознавчого аналізу, а також семіотичного й аналітичного методів. Компаративний метод застосовано для зіставлення різних кінематографічних практик у контексті масової культури та авторського кіно, а також структурно-функціональний підхід для осмислення механізмів виробництва й трансляції символічних образів ідентичності в умовах цифрового медіасередовища. Наукова новизна статті полягає в обґрунтуванні концептуального бачення сучасного кіномистецтва як активного чинника медіатизації культури, що не лише відображає соціальні процеси, а й безпосередньо бере участь у формуванні символічних ідентичностей. Запропоновано інтерпретацію кінематографу як простору перетину художніх, медійних і соціокультурних практик, у межах яких відбувається переосмислення ідентифікаційних моделей (національних, політичних, гендерних та ін.). Висновки. Сучасне кіномистецтво в умовах медіатизації культури виконує функцію вагомого механізму символічного виробництва, здатного конструювати нові форми колективної та індивідуальної ідентичності. При цьому кіно постає як динамічний комунікативний простір, у якому поєднуються естетичні інновації та медійні стратегії впливу, що актуалізує його значення в сучасних культурних процесах.

Книжкова культура та барокова проповідь: формування інтелектуального поля українського козацтва

2026-03-30T22:54:16+03:00

Метою статті є визначення ролі книжкової культури та барокової проповіді у формуванні інтелектуального поля українського козацтва XVII–XVIII ст., а також аналіз механізмів впливу книжкових та релігійних текстів на світогляд, освітній рівень і духовні цінності козацької спільноти. Методологічну основу становить комплексний історико-культурний, джерелознавчий і літературознавчий аналіз. Використано порівняльний та системний підходи для дослідження книжкових джерел, друкарень, освітніх осередків та проповідницьких текстів. Наукова новизна дослідження полягає в комплексному аналізі взаємодії книжкової культури та барокової проповіді в козацькому середовищі як єдиної системи культурної та освітньої комунікації. Вперше проповіді розглянуто не лише як релігійні твори, а як джерела документальної спадщини, що фіксують соціокультурні процеси, формування історичної пам’яті, моральних і національно-культурних орієнтирів козацтва. Висновки. У XVII–XVIII ст. книжкова та проповідницька традиції тісно взаємодіяли, створюючи єдину систему передачі знань, моральних орієнтирів і культурних цінностей у козацькому середовищі. Книги виконували роль інтелектуальної основи, надаючи тексти для навчання, морального виховання та духовного наставництва, тоді як барокова проповідь виступала інтерпретатором цих знань, адаптуючи їх до потреб конкретної аудиторії, включно з менш освіченими членами козацької спільноти. Через цитування біблійних і богословських творів, житійні сюжети та морально-настановні тексти поширювалися цінності релігійної ідентичності, патріотизму, соціальної дисципліни та відповідальності перед громадою. Така взаємодія сприяла формуванню історичної пам’яті козацтва, закріплювала традиції, моральні орієнтири та уявлення про минуле, а також стимулювала розвиток національної свідомості та культурної ідентичності. Таким чином, книжкова культура і барокова проповідь разом утворювали цілісне інтелектуальне поле козацького суспільства, об’єднуючи релігійні, освітні та політичні практики в єдину систему знань і цінностей.

Вплив популярної культури на соціалізацію особистості: аналіз теорій

2026-03-31T12:23:57+03:00

Метою статті є аналіз культурологічних теорій щодо впливу популярної культури на соціалізацію особистості. Методологія дослідження ґрунтується на філософсько-антропологічному підході та системно-аналітичному аналізі, що дозволило не тільки проаналізувати наявні теорії щодо впливу популярної культури на формування ідентичності та соціалізацію особистості, а й визначити позитивні та негативні наслідки її впливу. Наукова новизна статті полягає в концептуалізації проблеми впливу популярної культури на соціалізацію особистості. Висновки. Одним з найважливіших способів впливу популярної культури на суспільство є її здатність формувати переконання та погляди своєї аудиторії. Популярна культура відіграє подвійну роль: з одного боку, вона об'єднує суспільство, пропонуючи спільну мову та розваги, а з іншого – соціалізує, впливаючи на світогляд і цінності споживачів. Рівень впливу популярної культури на особистість залежить від самої особистості, її зрілості, цінностей та здатності до критичного мислення. Популярна культура діє як фільтр, який впливає на те, як люди сприймають себе і світ. Ця взаємодія є двосторонньою, а сила впливу залежить від індивідуального сприйняття.

Похвали та панегірики князям Острозьким як форма культурної репрезентації влади в ранньомодерному суспільстві

2026-03-31T12:28:12+03:00

Мета роботи – дослідити панегіричні твори, присвячені князям Острозьким як форму культурної репрезентації еліти та інструмент формування символічного простору ранньомодерного суспільства, а також запропонувати їх джерелознавчу типологію. Методологія дослідження полягає в спробі поєднання історико-джерелознавчого та філологічно-джерелознавчого підходів при використанні для проведення типологізації як літературознавчої, так і в загалом культурологічному підходах до наративної частини структури джерельної бази дослідження місця та ролі кн. Острозьких в історії Східної Європи на основі застосування методів історичного, історіографічного та філологічного – як значною мірою культурологічної парадигми вивчення питань української минувшини. Наукова новизна статті полягає в тому, що робиться спроба структурувати сукупність (джерелознавчу базу) присвячених кн. Острозьким панегіричних пам’яток, а також вводиться до відповідного проблемного блоку невикористовуваного анонімного панегіричного твору; а також у трактування панегіричних пам’яток, присвячених князям Острозьким, не лише як історичних чи літературних джерел, а як складника культурного дискурсу епохи. Висновки. У статті показано відмінності у використанні творів панегіричного характеру окремими гуманітарними науками, перш за все, історичною та філологічною. У публікації доведені впливи не тільки західних, але й із білоруських (хоча опосередковано через польські) зразків на розвиток українських панегіричних творів. Показано, що навряд чи є правильним відносити до однозначно до літератур, та й взагалі культур, білоруських ту українських діячів, представників, які є носіями культури одночасно «руської» та окремо української та білоруської. Наприклад, А. Римша при його заленні до Острозької академії та творення панегіричних творів кн. Острозьким, залишається перш за все діячем культури білоруської; в свою чергу М. Смотрицький однозначно, не зважаючи на його діяльність на білоруських землях та вплив на розвиток білоруської культури, залишиться, перш за все, діячем культури українським. Як художні твори поетичні тексти вимагають зосередження до них дослідницької уваги та їх археографічного освоєння. Подано типологію джерел панегіричного характеру, які стосуються представників роду кн. Острозьких. Таким чином, панегірична традиція постає як важливий механізм культурної комунікації та конструювання образу влади у ранньомодерному суспільстві. Показано, що культурна ідентичність діячів цього періоду має транзитивний характер і не вкладається в жорсткі національні межі, а панегіричні тексти розглядаються як значущий елемент культурної пам’яті та символічного простору, що потребує подальшого інтерпретаційного опрацювання.

Глобальні тренди сучасної популярної культури: український контекст (2022–2025)

2026-03-31T12:33:15+03:00

Мета роботи. Дослідження спрямоване на комплексний аналіз трансформації глобальних трендів популярної культури в українському інформаційному просторі в умовах повномасштабного російського вторгнення (2022-2025 рр.). Основною метою є експлікація механізмів, за допомогою яких розважальні цифрові формати (меми, вірусні відео, музичні тренди) набувають онтологічно нових функцій – інструментів культурного опору, документування війни та конструювання резильєнтної національної ідентичності. Методологія роботи. Дослідження спирається на міждисциплінарний підхід, що синтезує інструментарій культурології, медіатеорії та цифрової етнографії. Теоретичним фундаментом виступають концепції партисипативної культури Г. Дженкінса, теорії «текстового браконьєрства» М. де Серто та алгоритмічної культури Л. Мановича. Емпіричний аналіз здійснено із застосуванням методу мультимодального критичного дискурс-аналізу (MCDA), що дозволив інтерпретувати взаємодію візуальних, аудіальних і текстових шарів контенту на платформах TikTok, X (Twitter) та Instagram. Застосовано компаративний метод для порівняння функціонування глобальних трендів у світовому (мирному) та українському (воєнному) контекстах. Наукова новизна. У статті здійснено концептуалізацію української цифрової культури періоду війни не як «масової» (системи пасивного споживання), а як «популярної» (системи активного смислотворення «знизу»). Обґрунтовано нову роль популярної культури як медіатора, що забезпечує «ремедіацію» високої культури та історичної спадщини (зокрема, творів Розстріляного відродження) через сучасні цифрові формати, роблячи їх релевантними для молодіжної аудиторії. Показано, що цифрова творчість в умовах війни є формою «вернакулярної герменевтики», дозволяючи суспільству інтерпретувати екзистенційні загрози через зрозумілі культурні коди. Висновки. Встановлено, що глобалізація культурних кодів в українському контексті не призводить до втрати ідентичності, а навпаки – стає інструментом її утвердження через механізми глокалізації. Виявлено вагому терапевтичну функцію популярної культури: гумор (карнавалізація), візуалізація вітальності та агресивна музична естетика (апропріація жанру Phonk) формують специфічні «емоційні режими», які трансформують колективну травму та страх у дієву лють і соціальну солідарність. Зроблено висновок про формування в Україні унікальної моделі культури співучасті, яка інтегрує глобальні технологічні інструменти з національними наративами, діючи як децентралізована система інформаційної та психологічної безпеки.

Мистецькі проєкти в сховищах: нові культурні простори в умовах війни

2026-03-31T12:39:43+03:00

Мета роботи – дослідити та висвітлити мистецькі проєкти в сховищах як нових культурних просторах в умовах війни. Методологія дослідження у своїй основі становила міждисциплінарний підхід, що увібрав у себе загальнонаукові методи аналізу мистецьких проєктів часу російсько-української війни в нових культурних просторах, просторовий підхід – для вивчення перетворення підземних локацій на культурні майданчики, метод кейс-стаді – для демонстрації прикладів конкретних мистецьких ініціатив. Наукова новизна. Вивчення теми війни та мистецтва, що міждисциплінарно поєднує культурологію, мистецтвознавство, психологію, соціологію, урбаністику та інші науки, є вкрай затребуваним сьогодні. Стаття є спробою заповнити прогалину в наявних дослідженнях щодо феномену сховищ, укриттів, метро, підвалів як нових культурних просторів як вимушеної тимчасової заміни галерей, концертних залів, творчих майстерень для мистецьких проєктів в умовах російсько-української війни. Висновки. Після 24 лютого 2022 року вітчизняні науковці та практики порушують низку болючих питань систематичного винищення України та всього українського в контексті геноциду, екоциду, урбоциду, лінгвоциту, культуроциду. У відповідь на останній українська спільнота відшуковує нові форми збереження та відтворення художніх практик, аби не втратити право на власну культуру й ідентичність. Нові культурні простори – підземні сховища, метро, укриття та підвали стають місцем реалізації та проведення мистецьких проєктів, котрі слугують збереженню ідентичності, є інструментом опору, стійкості та солідарності, сприяють психологічній підтримці, документуючи події війни та її переживання спільнотою. Це концерти академічних колективів і популярних музикантів, виставки й творчі лабораторії на станціях метрополітену Києва, Харкова, графіті та розписи стін сховищ, презентації, вистави, творчі зустрічі та артпрактики в підвалах та укриттях різних інституцій Дніпра, Херсона, Чернівців, Івано-Франківська, Рівного. Феномен мистецьких проєктів у сховищах як нових культурних просторах в умовах війни ще дочекається наукової рефлексії та, безперечно, посяде своє місце в підручниках історії і культури. А нині ми є свідками історичних подій, що відбуваються в нас на очах і за нашої участі, отож разом це проживаємо і можемо в реальному часі фіксувати такий унікальний культурний і мистецький досвід.

Українське хореографічне мистецтво в системі культурної дипломатії та розвитку культурних ініціатив громадянського суспільства 2024–2026 років

2026-03-31T12:44:55+03:00

Метою статті є розкриття основних векторів діяльності громадських об’єднань у репрезентації українського хореографічного мистецтва на міжнародній арені у період 2024-2026 років. Методологія. У статті застосовано декілька загальнонаукових методів, зокрема, метод аналізу у виокремленні основних напрямів діяльності українських громадських об’єднань у репрезентації національного хореографічного мистецтва на міжнародній арені; порівняльний метод при розгляді основних благодійних ініціатив різних мистецьких об’єднань у 2024-2026 роках. Наукова новизна полягає розкритті основних векторів діяльності громадських об’єднань у репрезентації українського хореографічного мистецтва на міжнародній арені у період 2024-2026 років як форми культурної дипломатії на недержавному рівні. Висновки. Таким чином, у сучасних складних соціально-економічних умовах важливу роль відіграє підтримка іміджу держави та формування її позитивного бренду у світовому просторі, одним з інструментів цього виступає культурна дипломатія. Незважаючи на формалізованість цього домену та акцентування у науковій думці на урядові структури або державні установи (театри, бібліотеки, національні колективи), одним з важливих чинників відіграє громадянське суспільство у формі діяльності мистецьких колективів, ансамблів, громадських організацій, які репрезентую зразки національної культури шляхом артпрактик у нашому дослідженні розглянуто хореографічні об’єднання, зокрема, культурні практики колективів «Барвінок», «Сонечко», «Пролісок», громадської організації «Global Social Impact Creative Hub» та міжнародної асоціаоції «Ukrainian Dance World». На прикладі, цих діяльності цих об’єднань, можна виділити чотири напрями їх практик – просування національних інтересів, побудова стосунків, співробітництво та синтез культурно-мистецьких практик з волонтерськими та благодійними ініціативами.

Культурні стратегії роду Острозьких в європейському контексті раннього Нового часу

2026-03-31T13:34:38+03:00

Мета статті полягає у дослідженні змісту та особливостей культурних стратегій роду Острозьких в контексті європейських інтелектуальних та патрональних практик раннього Нового часу. Методологія ґрунтується на поєднанні історико-ретроспективного, компаративного, структурно-логічного та культурно-історичного підходів, що дозволило простежити локальні особливості меценатства та його відповідність європейським тенденціям. Наукова новизна полягає у спробі розглянути меценатство Острозьких крізь призму європейської моделі культурної політики, в якій патронат виступає інструментом формування символічного капіталу, інтелектуального середовища та репрезентації влади; водночас було актуалізовано питання про власні стратегії української еліти, які спрямовувались на утвердження культурної суб’єктності українських земель. Висновки. У роботі зазначено, що створення Острозької академії та друкарні було не випадковою ініціативою, а частиною продуманої культурної стратегії Василя-Костянтина Острозького, яка орієнтувалася на формування православної інтелектуальної еліти, модернізацію національної освітньої традиції та розширення комунікативних можливостей української культури. Доведено, що освітній проєкт спирався на університетські моделі європейських країн, які були адаптовано до потреб православного середовища, що дозволило поєднати латинську інтелектуальну традицію з візантійською богословською спадщиною. Наголошено, що друкарська діяльність виступала не лише в якості технічної бази видавничої справи, а як ключовий інструмент ідейного впливу. Обґрунтовано, що меценатство роду Острозьких сприяло становленню українського освітнього і книжкового простору, а також формуванню мережі інтелектуальних контактів.

Архетипи козацької доби як основа української ментальності

2026-03-31T13:40:14+03:00

Мета статті – дослідити вплив архетипів Козацької доби на формування української ментальності. Методологія дослідження передбачає застосування міждисциплінарного підходу та комплексного принципу. Завдяки методу аналізу та синтезу було досліджено ментальність та її складові; метод систематизації застосовувався для формування цілісного уявлення про архетипи; метод культурологічного аналізу дозволив розглянути символічні образи; метод узагальнення використовувався під час підведення підсумків дослідження. Наукова новизна полягає в осмисленні значення Козацької доби як засадничого чинника утворення базових національних архетипів (воїна-захисника, вільної особистості, Козака Мамая), що стали основою сучасної національної ідентичності та спротиву. Висновки. Козацька доба стала фундаментальним етапом у формуванні української ментальності, трансформувавши традиційний мирний архетип землероба в динамічний ідеал воїна-захисника та вільної особистості. Завдяки поєднанню індивідуалізму, лицарської етики та здатності до самоорганізації, козацький період заклав основу української ментальності, як глибокого консервативного коду нації. Козацтво виступило не лише військовою силою, але і унікальним культурним простором, де релігійність, кордоцентризм та правосвідомість синтезувалися в систему цінностей, перетворивши українців на активних носіїв вільного духу.

Мистецькі практики як чинник публічної культурної політики в умовах сучасних соціокультурних трансформацій

2026-03-31T13:45:04+03:00

Мета статті – визначити роль мистецьких практик як чинника публічної культурної політики в умовах сучасних соціокультурних трансформацій та проаналізувати їхній вплив на формування публічного простору та культурної ідентичності. Методологію дослідження ґрунтується на культурологічному, системному та комунікативному підходах. Застосовано комплексний підхід, який включає аналіз наукових публікацій, порівняльний аналіз українського та міжнародного досвіду цифрових мистецьких практик, системну класифікацію цифрових платформ, а також оцінку впливу мистецьких практик на публічну культурну політику та процеси глокалізації. Наукова новизна дослідження полягає у визначенні механізмів впливу цифрових мистецьких практик на публічний простір, культурну ідентичність та моделі участі; проведено систематизацію цифрових практик в Україні та порівняльний аналіз українського й міжнародного досвіду цифрових музеїв, що підкреслює їхню роль як активного інструменту реалізації державних і локальних культурних стратегій. Висновки. доведено, що цифрові мистецькі практики є дієвим чинником публічної культурної політики, сприяють конструюванню публічного простору, зміцненню культурної ідентичності та формуванню нових моделей культурної участі. Виявлено, що українські цифрові практики забезпечують інтеграцію локальних культурних традицій із глобальними тенденціями глокалізації, водночас відповідаючи на специфічні соціокультурні виклики. Результати дослідження підтверджують їхню функцію як стратегічного інструменту реалізації державних і локальних культурних ініціатив та інноваційних моделей взаємодії між митцями, інституціями та аудиторією.

Трансформація туристичної подорожі в контексті цифрової медіакультури та глобальних викликів

2026-03-31T13:49:57+03:00

Мета роботи – проаналізувати трансформацію туристичної подорожі під впливом цифрової медіакультури та глобальних кризових явищ, виділити основні тенденції та запропонувати науково обгрунтовані рекомендації для розвитку туристичної сфери. Методологія дослідження грунтується на методах соціокультурної аналітики, зокрема на комплексному аналізі даних: наукових публікацій, звітів туристичних агенцій, статистичних даних міжнародних організацій та кейс-досліджень. Методологічно використано індуктивно-каузальний підхід для виявлення впливу цифрових технологій та глобальних викликів на соціокультурну суть туристичної подорожі. Наукова новизна статті полягає у концептуалізації туристичної подорожі як медіаопосередкованого гібридного процесу, що формується в умовах цифрової медіакультури та глобальних викликів. Запропоновано авторське трактування етапів трансформації туристичної подорожі з урахуванням взаємодії соціокультурних і технологічних чинників. Висновки. Туристична подорож у сучасному світі трансформується під впливом цифрової медіакультури та глобальних викликів, набуваючи рис гібридного соціокультурного феномену. Цифрові медіа інтегруються в усі етапи подорожі, змінюючи її структуру, зміст і форми репрезентації. Глобальні кризові процеси стимулюють розвиток альтернативних форматів туризму, зокрема віртуальних і медіаопосередкованих практик, що забезпечують адаптацію туристичної сфери до нових умов. У результаті туристична подорож постає як багатовимірний досвід, у якому поєднуються фізична мобільність, цифрова комунікація та культурна рефлексія. З врахуванням отриманих результатів сформульовані практичні рекомендації для туристичної сфери: інтеграція цифрових медіатехнологій у туристичний продукт; розвиток гібридних та віртуальних форматів подорожей; формування медіаграмотності туристів і працівників галузі; орієнтація на принципи сталого та відповідального туризму; адаптація до безпекових і кризових викликів.

Вплив культурного середовища на феміністичні погляди Марії Башкірцевої

2026-03-31T13:54:48+03:00

Мета дослідження. Стаття присвячена аналізу впливу культурного середовища на формування феміністичних поглядів Марії Башкірцевої, видатної культурної діячки ХІХ ст. Методологія. У статті використовувались історичний метод, що дозволив простежити еволюцію суджень мисткині протягом ведення щоденника з приводу ролей, призначення та прав жінки; культурологічний метод дав змогу встановити взаємозв’язок між культурним середовищем та розвитком феміністичних ідей мисткині. Наукова новизна. Вперше досліджено вплив соціокультурного середовища М. Башкірцевої на формування її феміністичних поглядів, зокрема мистецькі практики родини на Полтавщині у дитячі роки, освітні можливості Франції та паризький інтелектуальний простір. Висновки. Авторка дійшла висновків, що культурне середовище відіграло важливу роль у формуванні особистості Марії Башкірцевої та її феміністичного світогляду. Значний вплив здійснило родинне середовище Полтавщини у ранньому дитинстві, що забезпечило з одного боку потужний ґрунт для інтелектуального розвитку, а з іншого спонукало до переосмислення на досвіді родини стереотипних уявлень про призначення жінки та її ролі. Подальший розвиток феміністичних ідей Башкірцевої зумовили освітні можливості Франції, зокрема, навчання в приватній академії Р. Жуліана. Розвиток французького феміністичного руху 70–80-х. років в Парижі сприяв активній залученості художниці до середовища об’єднань задля просування принципів гендерної рівності в контексті професійної самореалізації жінок-художниць. Результатом такої взаємодії соціокультурних факторів став значний внесок М. Башкірцевої у світовий феміністичний дискурс.

Роль еволюції гендерних ролей жінки у формуванні національної ідентичності і розвитку української культури (друга половина ХІХ – початок ХХ століття)

2026-03-31T13:58:53+03:00

Метою статті є окреслення значення гендерної еволюції ролей української жінки в другій половині ХІХ і на початку ХХ століття для подальшого формування національної ідентичності та розвитку української культури. Методологія дослідження базується на міждисциплінарному підході, оскільки поєднує положення культурології, історії і психології, з використанням історико-культурного й компаративного методів, а також методу культурологічного аналізу для з’ясування та зіставлення основних гендерних ролей української жінки. Наукова новизна статті полягає у висвітленні гендерної еволюції ролей української жінки періоду становлення української нації в культурологічній площині в контексті формування національної ідентичності та розвитку української культури. Висновки. Щодо еволюції гендерних ролей українських жінок у другій половині ХІХ і на початку ХХ століття відзначено, що вони традиційно виконували роль матерів та дружин. Та в другій половини ХІХ століття з’являється ще декілька гендерних жіночих ролей, що стали визначальними для соціального та культурного життя у ХХ столітті. Еволюція гендерних ролей у досліджуваному періоді була неоднорідною, адже більшість змін відбувалося на рівні міського населення та інтелігенції, сільські жінки залишалися обмежені традиційними уявленнями про їх ролі. Збіг часу поширення ідей українського національного відродження і демократизації суспільства з часом розвитку феміністичних поглядів сприяв подальшому розвитку української культури, зокрема літератури й освіти, де жінки отримали можливість для самовираження, що посприяло зародженню нового українського жіночого архетипу та формуванню української національної ідентичності.

Методологія науково-дослідної роботи у сфері дослідження маркетингу образотворчого мистецтва. Ч. 2. Гендерні та демографічні детермінанти

2026-03-31T14:08:46+03:00

Метою статті є комплексний аналіз гендерних і демографічних аспектів споживацької мотивації (ефекти Веблена та Сноба) на артринку та обґрунтування методологічних підходів до ідентифікації гендерної нерівності в процесах експертної оцінки та маркетингового просування; продовження вивчення та розробки нових алгоритмів методології науково-дослідної діяльності, що має на меті інтеграцію різногалузевих підходів для забезпечення глибинного та об'єктивного аналізу маркетингу образотворчого мистецтва. Методологія дослідження. Основу дослідження становить інтегративний підхід, що поєднує: компаративний мистецтвознавчий аналіз – порівняння творчих траєкторій та ринкового успіху парних кейсів (Лі Краснер та Джексон Поллок) для виявлення «інституційної тіні»; біографічно-історичний метод – дослідження кар'єрного шляху Артемізії Джентілескі як прикладу подолання гейткіпінгу XVII століття; економетричний підхід – аналіз цінових розривів (gender gap) у сегментах абстрактного експресіонізму та старого майстерства; психографічне сегментування – аналіз мотивації колекціонерів-вебленістів та колекціонерів-снобів щодо вибору творів художниць. Дослідження базується на принципах системного підходу та міждисциплінарного синтезу, використано комплекс методів, адаптованих до специфіки артринку: порівняльно-історичний метод, економетричне моделювання, соціологічний контент-аналіз, комплекс технічної експертизи, метод нетнографії. Наукова новизна дослідження полягає в таких аспектах: 1. Вперше досліджено на міждисциплінарному, синергійному рівні методологічні інструменти маркетингу образотворчого мистецтва у сфері компетенції експертів-мистецтвознавців, соціологів та психологів мистецтва. 2. Вперше проведено когнітивну диференціацію ефектів Веблена та Сноба крізь призму гендерної ідентичності художника, доведено, що «вебленівське» споживання частіше орієнтоване на канонізовані «чоловічі» імена, тоді як «снобське» споживання може слугувати драйвером для перевідкриття жіночих імен. 3. Запропоновано модель «гендерного провенансу», яка розглядає стать митця не як біологічну ознаку, а як соціально-маркетингову змінну, що впливає на ліквідність активу. 4. Обґрунтовано кейс-стаді Лі Краснер як приклад тривалої інституційної невидимості, що була подолана лише після зміни демографічних і ціннісних пріоритетів покупців (на прикладі Gen Y та Gen Z). Висновки. Проведене дослідження дало змогу сформулювати такі узагальнення: 1. З позиції експерта-мистецтвознавця: гендерні аспекти часто стають перешкодою для об'єктивної атрибуції та оцінки. Кейс Артемізії Джентілескі доводить, що лише через відновлення наукового провенансу та активну експертну роботу можлива конвертація «забутого» жіночого імені у високовартісний артактив. 2. З позиції соціолога мистецтва: ефект Веблена на артринку значною мірою підтримує патріархальні структури. Висока ціна на твори Джексона Поллока слугує соціальним сигналом приналежності до «історичного канону», з якого Лі Краснер була штучно виключена десятиліттями через механізми інституційного гейткіпінгу. 3. З позиції психолога-мистецтвознавця: сприйняття «генія» залишається демографічно та гендерно упередженим. Психологічний дисконт щодо жіночої творчості долається лише в сегменті ефекту Сноба, де колекціонери шукають унікальність та інтелектуальну автономію, що стимулює інтерес до «недооцінених» жінок-митців. 4. Маркетинговий вимір: для подолання гендерної нерівності необхідне застосування стратегій кураторського маркетингу та соціального сигналювання, спрямованого на молоде покоління інвесторів (демографічний зсув), для яких інклюзивність є невід'ємною частиною цінності об'єкта. Загалом результати дослідження доводять, що маркетинг у сфері образотворчого мистецтва має враховувати гендерні детермінанти як критичний фактор ризику та потенціал зростання вартості артактивів.

Фотографія як інструмент репрезентації культурної пам’яті: фотопроєкт «Вилкове. Простір води як форма пам’яті»

2026-03-31T14:13:32+03:00

Мета статті – виявити змістові та художні можливості фотографії як інструменту репрезентації культурної пам’яті на прикладі авторського фотомистецького проєкту «Вилкове. Простір води як форма пам’яті». Методологія дослідження. Застосовано візуально-аналітичний метод і методи інтерпретації візуальних матеріалів, інструменти візуальної етнографії, а також метод фотоеліситації як способу пов’язати зображення із соціальним наративом. Наукова новизна статті полягає в авторському представленні фотомистецького проєкту як візуального наративу про здатність фотографії фіксувати нематеріальну спадщину через візуалізацію символічних місць пам’яті на прикладі Вилкового – української Венеції, що постає як культурно сформована система практик і сенсів. Висновки. Авторський фотопроєкт «Вилкове. Простір води як форма пам’яті» демонструє, що фотографія здатна репрезентувати культурну пам’ять не лише через зйомку артефактів, а й через візуалізацію повсякденних практик, у яких пам’ять функціонує як «жива» форма досвіду. Вода в серії світлин постає багатофункціональним культурним медіумом: природним середовищем, інфраструктурою комунікації, ресурсом і символічним носієм колективних смислів. Поєднання документальної точності та художньої організації кадру дозволяє зберегти ефект «свідчення» і сформувати цілісний візуальний наратив.

Засоби досягнення ефекту трансцендентного сприйняття в пейзажній фотографії

2026-03-31T14:38:24+03:00

Мета роботи – осмислити специфіку образності пейзажної фотографії та виявити характерні засоби досягнення ефекту її трансцендентного сприйняття. Методологія дослідження полягає у застосуванні низки підходів: аналітичного – для осмислення літературних джерел за темою статті; міждисциплінарного, що дало змогу всебічно розглянути існуючі в межах споріднених гуманітарних галузей визначення поняття трансцендентності, прослідкувати вплив розвитку сучасної цифрової фотографії на еволюцію пейзажного жанру, віднайти характерні саме для цього жанру засоби досягнення художньої виразності та отримати обґрунтовані висновки; системного з використанням цілого спектру методів (мистецтвознавчого аналізу, проблемного, теоретичного узагальнення) – з метою комплексного аналізу за темою дослідження. Наукова новизна статті полягає в комплексному осмисленні специфічних художніх засобів та прийомів їх застосування у пейзажній фотографії для досягнення художньої виразності твору з ефектом трансцендентності його сприйняття. Висновки. У процесі дослідження було встановлено, що трансцендентний ефект у пейзажній фотографії є складним синтетичним явищем, яке формується на перетині: естетичних категорій (піднесене, прекрасне, мінімалістичне); композиційних рішень (масштаб, простір, ритм, симетрія); візуальних параметрів (світло, тональність, фактура); перцептивних механізмів. Доведено, що досягнення трансцендентного сприйняття не є випадковим, а реалізується через цілеспрямоване використання художніх засобів, які можуть бути класифіковані та описані у межах наукового підходу, а пейзажна фотографія постає не лише як репрезентація реальності, а як інструмент формування досвіду виходу за межі безпосереднього чуттєвого сприйняття, що визначає її значущість у сучасному мистецькому та науковому дискурсі.

Архітектурний пейзаж в акварельній спадщині Юрія Химича: документальність і художня інтерпретація

2026-03-31T14:43:28+03:00

Мета статті – виявити особливості архітектурного пейзажу в акварельній спадщині Юрія Химича шляхом аналізу традиційних джерел жанру, рівня документальності зображень та специфіки художньої інтерпретації міського простору. Методологія дослідження. Використано комплекс мистецтвознавчих методів, зокрема: формально-стилістичний аналіз – для вивчення композиції та колористики акварелей; іконографічний підхід – для інтерпретації архітектурних мотивів; історико-культурний метод – для розгляду творів у контексті розвитку українського мистецтва. Наукова новизна статті полягає в комплексному розгляді архітектурного пейзажу в акварельній творчості Ю. Химича як синтезу мистецької інтерпретації та історико-документальної візуалізації, окресленні внеску митця в розвиток української акварельної школи. Висновки. Архітектурний пейзаж в українському живописі є синкретичним жанром, який поєднує документальну фіксацію архітектурних форм із художньою інтерпретацією простору, світла й атмосфери. Традиція архітектурного пейзажу в Україні ґрунтується на фіксації пам’яток історії та архітектури, що формують культурний та історичний пласт, який є цінним для мистецтвознавців, істориків і художників. Творчість Юрія Химича демонструє, що архітектурний пейзаж може поєднувати точність документальної фіксації із художньою виразністю. Акварелі Химича передають не лише архітектурні деталі, а й історичний, культурний та емоційний контекст міських середовищ. Особливістю акварельної спадщини Ю. Химича є синтез реалістичної традиції з імпресіоністичною свободою мазка й тонким колористичним чуттям, що дозволяє створювати «живі» зображення міських пейзажів, де архітектура постає як символ часу, культури та національної пам’яті. Архітектурний пейзаж Ю. Химича виконує не лише художню, а й культурно-охоронну функцію: його акварелі зберігають вигляд споруд, які згодом були перебудовані або зруйновані, формуючи візуальний архів української культурної спадщини. Отже, архітектурний пейзаж у творчості Ю. Химича є багатовимірним явищем, що поєднує документальність, естетичну художню інтерпретацію та історичну значущість, забезпечуючи міст між мистецтвом, пам’яттю і національною ідентичністю.

Сценографія в мистецькій практиці Олександра Цугорки

2026-03-31T14:46:52+03:00

Мета статті – проаналізувати досвід роботи провідного українського художника Олександра Цугорки як сценографа. На прикладі балету‐легенди «Володар Борисфену» виявити художньо-смислові, образно-композиційні, історико-культурні компоненти в арсеналі засобів його авторської сценографії. Методи дослідження. У статті використано комплексний підхід, який охоплює загальнонаукові методи: емпіричні (спостереження, опис), теоретичні (аналітичний, історіографічний, компаративний, біографічний), спеціальні (мистецтвознавчий та культурологічний). Комплексний дослідницький підхід дозволяє визначити головні конструктивні та образно‐композиційні особливості сценографії балету «Володар Борисфену» як виду художньої діяльності, що має свою історію та правила виконання, у реалізації О. Цугорки. Наукова новизна статті полягає в тому, що в ній уперше в українському мистецтвознавстві розглянуто досвід сценографії українського художника О. Цугорки як важливу частину його багатогранної творчості. Висновки. Доведено, що сценографія представляє окремий напрям художньої діяльності, у якій реалізована практика роботи зі специфічним художнім матеріалом театрального спектаклю, що представляє синтез музики, літератури, режисури, гри акторів, просторової та колористичної візуалізації. У роботі над балетом «Володар Борисфену» О. Цугорка демонструє професійне володіння всіх вимог сценографії, знання його історії та особливостей. Візуальний образ вистави досягається ретельним опрацюванням декорацій, костюмів, реквізиту, освітлення, що унаочнюють цілісний художній задум та концепцію постановки. В ідейному плані – це концептуальне осмислення національної міфо‐поетичної та історичної тематики. Авторській підхід О. Цугорки дозволяє визначити коло спрямувань, притаманних митцеві загалом. Це висвітлення вузлових культурно‐історичних подій України, їх художня інтерпретація в національному дусі, оригінальний варіант образно‐композиційного подання історичної тематики засобами сценографії. Трансляція вітчизняної історії та міфології відбувається шляхом перенесення подій життя в символіко‐образний ряд у характерному «забарвленні» балетної драматургії. Реалізована через специфічну театральну атмосферу ідея О. Цугорки як художника‐постановника допомагає акторам взаємодіяти з оточенням, глядачам – переживати естетичне піднесення. Аналіз розробки О. Цугоркою сценографії балетного твору «Володар Борисфену» належить до успішних здійснень його мистецької практики, що відкриває ще один напрям його творчої діяльності. Аналіз досвіду сценографії О. Цугорки сприяє подальшому вивченню театрального живопису в персоналіях вітчизняних митців – художників-постановників, сценографів – як співавторів режисерів театру.

Концептуалізація постаті й творчого доробку художника в культурі екранної режисури

2026-03-31T14:51:53+03:00

Мета статті. Окреслити мистецьку своєрідність культури засобів екранної режисури в інтерпретації життєпису та креативу художника-живописця в аудіовізуальному середовищі. Методологія дослідження. Методологічними підвалинами наукових студій є використання культурологічного підходу. Вивчення оригінальних режисерських тлумачень унікальної життєдіяльності й створення полотен видатним художником-живописцем в контексті сучасної духовної культури зумовило використати системний підхід, який передбачав поєднати культурологічний та мистецтвознавчий аналіз, що сприяло оптимальній організації дослідницьких емпіричних даних. Використання структурно-функціонального методу уможливило здійснити глибокий аналіз екранних засобів режисерів та їх багатофункціонального покликання. Застосування контент-аналізу було призначено для дослідження колективного авторства в екранній площині режисера, оператора, художників, акторів у візуалізації постаті живописця. Наукова новизна дослідження полягає в обґрунтуванні потенціалу взаємодії та взаємного обміну між образотворчим і аудіовізуальним мистецтвами у процесі переосмислення та екранної репрезентації особистості й творчого доробку відомого художника з використанням новітніх режисерських засобів і сучасних екранних, зосібна, імерсивних технологій. Висновки. Аргументовано, що за допомогою інноваційних режисерських прийомів в ігровому та хронікально-документальному кінематографі митцям надається можливість не лише популяризації деяких аспектів життя і творчості художників-живописців серед масової публіки, але й демонструється потенціал прогресивних екранних методів карбування, відтворення, анімування як креативної діяльності майстрів в галузі образотворчого мистецтва, так і їх художньої спадщини.

Мотив храму як візуалізація «місця сили» в живописі київського митця Геннадія Пугачевського

2026-03-31T15:01:55+03:00

Мета статті – висвітлення мотиву храму у живописі представника київської школи Геннадія Пугачевського. Методологія дослідження базується на поєднанні комплексного підходу (для всебічного аналізу образу храму у загальному контексті живописного доробку майстра), іконографічного (при аналізі художніх особливостей конкретних творів), біографічного (для висвітлення окремих етапів творчої біографії митця), компаративного (для порівняння творів, виконаних у різних техніках, різні відтинки часу) методів. Наукова новизна роботи вбачається першочергово в тому, що вводяться в науковий обіг низку творів живопису, що до цього часу не були відомі широкому загалу та не ставали предметом мистецтвознавчого аналізу. Фокусується увага на роботах, які створені під час війни, з 2022 р., у різних містах України, які постраждали від воєнних дій, коли храм як символ духовного порятунку набув особливої актуальності. Висновки. Храм у живописі Геннадія Пугачевського висвітлено як символ віри, об’єкт прагнення людини, що шукає порятунку, знак, який уособлює собою об’єднуючу силу для тих, хто перебуває у скруті. Проаналізовано образ храму передусім в акварельній техніці, інколи – в гуаші, акрилі. Зроблено аналіз індивідуальної манери митця, акцентовано особливості техніки, твори введено в загальний контекст художнього доробку майстра, який відомий передусім як професіонал у галузі графіки. Охарактеризовано відмітні риси техніки, в якій виконано аркуші, підкреслено спільні риси з творами, виконаними в техніках друкованої графіки, на яких добре знається автор. Висвітлено особливості колористики, властивостей, притаманних пленерному живопису, в якому переважно виконані аналізовані твори. Акцентовано значення популяризації пам’яток сакральної архітектури в умовах сучасних викликів, нинішніх політичних реалій.

Ілюстрація дитячої книжки кінця ХХ – початку ХХІ століття в Україні як засіб візуальної комунікації

2026-03-31T15:05:52+03:00

Мета дослідження – розкрити ілюстрацію дитячої книжки кінця ХХ – початку ХХІ століття в Україні як засіб візуальної комунікації, що поєднує естетичні, педагогічні й соціокультурні функції. Методологія ґрунтується на порівняльно-історичному підході для фіксації змін у видавничому полі й поліграфічних практиках; структурно-семіотичному аналізі для опису візуальних кодів обкладинки, перитексту та ілюстративного розвороту; застосуванні елементів іконографічного, композиційного й колористичного аналізу для встановлення способів образотворення; використанні культурологічної інтерпретації для пояснення комунікативних функцій ілюстрації дитячої книжки у взаємодії «текст – образ – читач». Наукова новизна дослідження полягає у запропонованому інтегративному трактуванні ілюстрації дитячої книжки як комунікативної системи, де авторські образотворчі рішення забезпечують змістову конкретизацію тексту, регулювання емоційного тону читання та формування візуальної грамотності дитини. Аргументовано релевантність підходів мистецької критики та освітніх аспектів, які окреслюють інтерпретаційні стратегії ілюстратора й педагогічну функцію образу. Висновки. У результаті дослідження ілюстрація дитячої книжки України кінця ХХ – початку ХХІ століття постає засобом візуальної комунікації, що поєднує естетичні, педагогічні й соціокультурні функції. Спадкоємність традицій книжкової графіки та прискорення технологічної модернізації змінюють виробничі стандарти, професійну роль ілюстратора та спектр художніх технік Авторська ілюстрація дитячої книжки посилює функції ідентифікації видання та організації читання, а цифрові засоби збільшують стилістичну варіативність без зменшення значущості рисунка, композиції та колористики. Перспективним напрямом подальших досліджень є розширення емпіричного корпусу конкретних дитячих видань кінця ХХ – початку ХХІ століття з урахуванням нормативних вимог до поліграфічного виконання та аналізом читацької рецепції.

Ковальське мистецтво України початку ХХІ століття на прикладі фестивалю «Свято ковалів» в Івано-Франківську

2026-03-31T15:09:03+03:00

Метою роботи є аналіз процесу відродження в Україні першої чверті ХХІ ст. художнього ковальства крізь призму організації фестивалю «Свято ковалів» в Івано-Франківську, що у подальшому вплинуло на появу подібних заходів у різних регіонах держави. Методологія роботи заснована на використанні методів: історичного, спостереження, мистецтвознавчого аналізу виконаних учасниками фестивалів робіт. Наукова новизна зумовлена тим, що організаційно творча діяльність майстрів ковальства комплексно не розглядалася у публікаціях дослідників. Втім, цей досвід має значний вплив не тільки на розвиток художньої обробки металу та декоративно-ужиткового мистецтва загалом, але й формує естетичне середовище людини. Тому актуальним є аналіз сучасного стану цієї галузі та особливостей кованих композицій, що стали важливим елементом урбаністичного довкілля. Висновки. Фестиваль «Свято ковалів» проходив у Івано-Франківську щорічно у 2003‒2021 рр. Упродовж цих років він перетворився з локального мистецького заходу під час святкування дня міста на загальноукраїнську демонстрацію ковальської майстерності, а згодом набув міжнародного значення. Метою фестивалю, за задумом відомих прикарпатських художників-ковалів на чолі з С. Полуботьком, М. Клочком, С. Чайкою, М. Зарицьким, було відродження ковальських традицій, популяризація художнього металу як ремесла й мистецтва. Початково це передбачало привселюдну демонстрацію процесу кування та створення спільної скульптурної композиції для міського ландшафту, котра складалася з елементів, виконаних різними майстрами. За кілька років додалися проведення наукових конференцій, присвячених розвитку цього мистецтва, і виставка «Орнаментальне ковальство», яка експонувалася в Івано-Франківську та Києві. Виготовлені ковалями твори здебільшого вирізняються стилістичною різноманітністю, неординарністю змістовної ідеї, еволюціонуючи від традиційного ремесла до самодостатніх пластичних композицій, в яких поєднуються сучасне дизайнерське рішення і декоративність. «Свято ковалів» відіграло важливу роль у формуванні фестивального руху у різних регіонах України. Започатковані схожі мистецькі події у Львові, згодом з’явилися у Чернівцях, Луцьку, Рівному, Донецьку, Києві, Ужгороді, Миргороді та в інших містах. Набувши статусу міжнародного, захід в Івано-Франківську став поштовхом до появи нових векторів розвитку металопластики, надаючи майстрам змогу обмінюватись досвідом та ідеями з представниками ковальської спільноти України, Європи і світу.

Соборність як світоглядний концепт у творчості українських митців ХІХ – початку ХХІ століття

2026-03-31T15:12:42+03:00

Мета роботи – виявлення та аналіз специфіки функціонування світоглядного концепту соборності в творчості українських митців ХІХ – початку ХХІ століття, визначення форм її художньої репрезентації, зокрема в контексті проєктно-виставкової діяльності, як основи формування та трансляції інтегративного національного дискурсу. Визначити коло художників, світоглядні та творчі орієнтири яких обумовлені потребою в актуалізації ідеї національної єдності як цінності в українській культурі та мистецтві. Методологія дослідження ґрунтується на історико-культурному методі, що дозволив простежити розвиток художніх практик у конкретному періоді та культурному контексті; соціологічний метод сприяв вияву суспільної функції творів, ідеологічних меседжів; іконографічний та іконологічний – забезпечив розуміння символічної мови творів та розкриття ідеї, концептуальних структур у композиції, образах, сюжетах, їх зв’язку з культурою та ментальністю часу; герменевтичний допомагав осмислити багатозначність творів; дискурс-аналіз, дозволив враховувати політичні та інституційні аспекти формування художніх наративів, зокрема у виставкових практиках. Наукова новизна статті полягає у тому, що тема соборності як світоглядного концепту в творчості українських митців ХІХ – початку ХХІ століття досі не була предметом комплексного дослідження. Відтак вперше системно розглянуто концепт соборності, що структурно організовує художню свідомість та творчу рефлексію, виявлено та уточнено художні механізми його репрезентації, включно із символічними, композиційними та тематичними засобами. Висновки. Втілені в мистецтві драматичні сторінки історії українського народу, знакові події та етапи державотворення, діяльність визначних діячів, традиції культури формують візуальний код Соборності української нації. Концепт соборності означує передусім, культурну й духовну єдність, яка об'єднує покоління ментально, культурно, територіально. У час боротьби, зокрема повномасштабної війни Росії проти України Соборність набуває надзвичайної актуальності як концепт національного спротиву та символ колективної ідентичності. Важливу роль у цьому відіграє мистецтво, адже його потенціал є значимим для єдності та стійкості нації.

Культурна цінність творів мистецтва, згенерованих штучним інтелектом

2026-03-31T15:15:31+03:00

Мета статті – висвітлити нові тенденції розвитку культурних цінностей через вивчення творів мистецтва, згенерованих штучним інтелектом. Методологічну основу дослідження становить поєднання двох підходів: мистецтвознавчого (оцінка їх матеріальної та художньої цінності як результату художньо творчості митців з використанням нових технологій, й вивчення попиту на ці твори для встановлення їх вартості) та культурологічного (вивчення культурної цінності твору, що має унікальну художню та естетичну значущість в соціокультурному просторі). Використано методи порівняльного аналізу, синтезу, спостереження, мистецької інтерпретації та візуального аналізу творів мистецтва, згенерованих ШІ, аналізу культурних цінностей, метод експертних оцінок трансформації соціокультурного простору. Наукова новизна. Вперше твори мистецтва згенеровані ШІ розглянуто як інструмент розвитку сучасного соціокультурного простору, в якому авторська ідея втілюється за допомогою (або спільно) з ШІ. Визначені методологічні підходи до виявлення культурних цінностей, які сприяють інноваціям та соціокультурним трансформаціям на основі застосування методу Дельфі та аналізу даних про якість, колір, розмір, естетику твору мистецтва, динаміку його продажу за допомогою артіндексу Мей Моузес. Висновки. Сучасною тенденцією трансформації соціокультурного простору є представлення в галереях, виставках, на аукціонах творів мистецтва, створених людиною за допомогою (або спільно) з ШІ. Вони сприяють інноваціям і мають високу вартість та попит на артринку. Специфічними їх характеристиками є наявність культурної цінності, наданої мистецькому твору автором-людиною, поєднаної з цінністю комбінаційної і пошукової творчості ШІ (при відсутності у нього здатності вносити докорінно нове в мистецтво). Виявлено нові соціокультурні зміни, пов’язані з виявленням в художній творчості сучасних митців таких культурних цінностей як турбота про людей та свобода творчого самовираження засобами ШІ.

Акварель другої половини ХХ – першої чверті ХХІ ст.: еволюція техніки та трансформація художньої мови

2026-03-31T15:21:24+03:00

Метою статті є дослідження еволюції техніки акварельного живопису та визначення основних напрямів трансформації його художньої мови у другій половині ХХ – першій чверті ХХІ ст. Методологія дослідження ґрунтується на комплексному застосуванні історико-мистецтвознавчого, порівняльного та системного методів, що дозволяють проаналізувати еволюцію акварельної техніки, її художні особливості та трансформації у контексті розвитку сучасного образотворчого мистецтва. Наукова новизна дослідження полягає у аналізі еволюції акварельної техніки другої половини ХХ – першої чверті ХХІ століття та визначенні основних напрямів трансформації художньої мови акварелі у контексті сучасних культурно-мистецьких процесів. Висновки. акварельний живопис є динамічним і багатогранним видом образотворчого мистецтва, розвиток якого відбувається у взаємодії традиційних технік та сучасних художніх практик. Історична еволюція акварелі демонструє її поступовий перехід від допоміжної техніки до самостійного виду станкового живопису, що характеризується широким спектром технічних прийомів, фактурних ефектів і матеріалів. Особливо значних змін акварель зазнала у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. Розширення технічних можливостей, використання нових матеріалів і поєднання різних художніх прийомів сприяли формуванню нової художньої мови. Сучасна акварель поєднує традиційні принципи прозорості та легкості з експериментальними підходами до кольору, фактури та композиції. Також акварель активно інтегрується з іншими художніми техніками та цифровими технологіями, що розширює її виражальні можливості. Це дозволяє художникам створювати різноманітні за стилем і характером твори, які відображають актуальні тенденції розвитку мистецтва. Акварель постає як відкрита до експериментів художня система, що поєднує традицію, інновацію та індивідуальний стиль митця.

Дерев’яний інвентар вівтарної частини церков Карпат

2026-03-31T15:26:17+03:00

Метою статті є комплексний аналіз функціональних, художньо-стильових та символічних особливостей дерев’яного інвентаря вівтарної частини церков Карпат XVII – початку ХХI ст. Методологія дослідження базується на міждисциплінарному підході, що поєднує положення мистецтвознавства, культурології, краєзнавства, літургіки. Таке методологічне поєднання дозволило визначити функціональні, художньо-стильові та символічні особливості дерев’яного інвентаря вівтарної частини церков Карпат. Наукова новизна статті полягає у всебічному дослідженні дерев’яного інвентаря вівтарного простору храмів Карпат, здійсненому крізь призму його функціональних характеристик, художньо-стилістичних ознак та символічного змісту. Висновки. Дерев’яні предмети облаштування вівтарної частини карпатських церков посідають вагоме місце в формуванні сакрального простору, поєднуючи богослужбове призначення, символічно-богословський зміст і регіональні художні традиції. Розвиток цього виду мистецтва зумовлюється як літургійною практикою християнського обряду, так і природними умовами Карпат, що сприяли активному застосуванню дерева для виготовлення предметів церковного вжитку. Проведене дослідження доводить, що вівтарний інвентар (зокрема престоли, літургійні хрести, кивоти, свічники та інші культові предмети) виконував не тільки утилітарні функції, але й відігравав важливу роль у передачі сакральних смислів. Через форму, декор і просторове розміщення ці елементи відображали уявлення церковної громади про святість, символічну організацію вівтарного простору та особливості здійснення богослуження. Різьбярські техніки, орнаментальні мотиви й конструктивні вирішення засвідчують органічне поєднання канонічних норм із традиціями народного мистецтва мешканців Карпат. Локальні особливості вівтарного інвентаря тісно пов’язане не тільки з християнською символікою але й рудиментами давніх язичницьких вірувань, народною обрядовістю та позначені релігійним синкретизмом.

Творча постать Ф. Чілеа: між романтизмом та веризмом

2026-03-31T15:29:05+03:00

Мета дослідження – висвітлення основних етапів творчої біографії Ф. Чілеа та жанрово-стильових настанов його спадщини, орієнтованої на синтез романтичних та веристських духовно-естетичних шукань музичного театру його часу. Методологія роботи базується на поєднанні засад жанрово-стильового, історико-культурологічного та аналітико-музикознавчого підходів. Наукова новизна статті визначена тим, що в ній вперше в українському музикознавстві представлено аналітичні узагальнення щодо творчої постаті Ф. Чілеа та його жанрово-стильових вподобань, зосереджених на перетині романтичної та веристської стилістики. Висновки. Видатний італійський композитор кінця XIX – першої половини ХХ століття Ф. Чілеа увійшов в історію опери не тільки як автор одного з найкращих її зразків, представлених «Адріаною Лекуврер», але й як видатний педагог. Поетико-інтонаційна специфіка його оперної спадщини засвідчує наявність в ній різноманітних жанрових та стильових перетинів, що органічно поєднують, з одного боку, традиції пізнього романтизму, з іншого – несуть на собі відбиток веристського музичного театру. Водночас, оперна творчість Ф. Чілеа демонструє оригінальний симбіоз італійської вокально-співацької практики та французької музично-театральної традиції, що проявляється у синтезуванні настанов школи бельканто та виразності французької декламації.

Національна образність у дитячій книжковій ілюстрації Костя Лавра

2026-03-31T15:32:34+03:00

Мета статті – виявити особливості інтерпретації мистецької традиції та формування національної образності у дитячій книжковій ілюстрації Костя Лавра. Методологія дослідження ґрунтується на комплексному поєднанні загальнонаукових і спеціальних мистецтвознавчих методів. Формально-стилістичний аналіз застосовано з метою виявлення особливостей композиції, колористики, орнаментальних мотивів та образної системи ілюстрацій; культурологічний підхід – для осмислення ілюстрації як форми репрезентації національної ідентичності. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному аналізі творчості Костя Лавра як цілісного явища сучасної української дитячої книжкової ілюстрації крізь призму національної образності. Висновки. Національна образність у дитячій книжковій ілюстрації постає цілісною системою художніх засобів, через які репрезентується культурна пам’ять, історичний досвід і світогляд народу. Вона функціонує як узагальнений візуальний код, що поєднує символіку, орнаментику, традиційні типажі, колористику та композиційні принципи, формуючи впізнаваний образ національної культури. У сфері дитячої книги ця система набуває особливої значущості, оскільки саме через ілюстрацію відбувається первинне засвоєння образів Батьківщини та закладання основ культурної самоідентифікації. Творчість Костя Лавра демонструє органічне поєднання народної мистецької традиції з сучасною художньою мовою. Його ілюстрації спираються на декоративність, площинність, ритмічність композиції, активну орнаментальність і символічну колористику, що корелюють із принципами українського народного мистецтва. Національна образність у роботах Костя Лавра виконує не лише декоративну, а й структуроутворюючу та концептуальну функцію. Вона організовує композицію, визначає характер персонажів і формує цілісний художній простір, у якому текст і зображення взаємодіють як єдина система. Водночас художник не відтворює традицію буквально, а трансформує її відповідно до естетичних і психологічних потреб сучасної дитини, зберігаючи етнокультурні маркери та надаючи образам динаміки, гумористичності й емоційної виразності.

Стилістика оформлення вистави «Правда і кривда» в театральному доробку Алли Горської

2026-03-31T15:35:31+03:00

Мета статті спрямована на комплексне дослідження особливостей сценографії і костюмів для вистави «Правда і кривда» за п’єсою Михайла Стельмаха (1912–1983). Методологія Означені мета і завдання для виконання потребують комплексного підходу у виборі методів, як науково-дослідного інструментарію. У ньому послідовно виділимо емпіричні підходи, спрямовані на збір і класифікацію різних груп матеріалів – текстових, образотворчих, світлин. З методів наукового аналізу, найважливішими у вивченні теми є формальний, який не лише дозволяє визначити стилістику оформлення вистави, але й відкриває можливості для здійснення наступного рівня аналізу – іконографії авторських мотивів, їх ґенези зі сценографічних явищ минулого або зв’язок з текстом п’єси, встановити історико-політичний контекст. Наукова новизна полягає у проведенні системного дослідження різних груп матеріалів (літературних, епістолярних, образотворчих) для реконструкції концепції і стилістики вистави «Правда і кривда». Висновки. У результаті здійсненого у статті аналізу встановлено, що вистава мала етапне значення серед театральних проєктів А. Горської і в історії Нового театру при Клубі сучасної молоді, що діяв у Києві. Стилістика сценографії і сценічних костюмів, розроблених у співдружності художниці і режисера поєднала постмодерні й фольклорні підходи. Театрально-декораційні проєкти А. Горської стали авторською візією стилістики концепту вистави, який у своїй філософії містив код генетичної пам’яті українців. Завдяки зусиллям мисткині і її мистецького оточення нонконформізм втілився сценографії і сценічних строях. Вона наповнила сценічний обшир непересічною образністю.

Національна своєрідність українського орнаменту в контексті європейського стилю модерн

2026-03-31T15:38:51+03:00

Метою статті є аналіз національної своєрідності українського орнаменту як культурно-естетичного феномена та його інтерпретації у мистецтві модерну в європейському контексті. Методологія дослідження ґрунтується на комплексному застосуванні мистецтвознавчого, історичного, порівняльного, структурно-семіотичного та культурологічного аналізу. Новизна дослідження полягає в розкритті ролі українського орнаменту як художнього коду національної ідентичності у мистецтві модерну, що виходить за межі суто декоративної функції, що дозволяє простежити механізми художнього переосмислення традиції в модерні. Висновки. Український орнаменти– цілісна знакова система, в якій поєднуються естетична форма, символічний зміст і культурна пам’ять. Його національна своєрідність зумовлена насамперед здатністю акумулювати світоглядні уявлення, історичний досвід і духовні орієнтири народу. Саме тому орнамент функціонує як стійкий ідентифікаційний код, що зберігає зв’язок поколінь і забезпечує безперервність художньої традиції. У добу модерну ця традиція не була втрачена, а зазнала глибокого переосмислення. Український варіант Art Nouveau сформувався як результат творчої адаптації народних форм до нових естетичних принципів. Стилізація, редукція та геометризація мотивів дали змогу інтегрувати їх у професійну архітектуру, графіку й декоративне мистецтво без втрати семантичної наповненості. Відбулося створення самобутньої версії стилю, яка поєднала локальний культурний код із загальноєвропейським художнім дискурсом. Так український модерн утвердився як синтетичне явище, у якому національна орнаментика стала засобом культурної репрезентації. У сучасному контексті орнамент зберігає актуальність завдяки здатності до трансформації. Етнодизайн, цифрові технології та нові матеріали відкривають можливості для подальшої інтерпретації традиційних мотивів, однак визначальною умовою лишається збереження їхнього смислового ядра. Саме поєднання семантичної глибини з сучасними формотворчими принципами забезпечує життєздатність українського орнаменту як універсальної мови культури, що поєднує історію і модерність.

Флористична символіка у візуальній репрезентації жіночого образу в образотворчому мистецтві України ХХ – початку ХХІ століть

2026-03-31T15:43:46+03:00

Метою дослідження є виявлення та аналіз особливостей використання флористичних символів у візуальній репрезентації жіночих образів в образотворчому мистецтві України ХХ - початку ХХІ століть. Важливим є визначення ролі квіткових символів у формуванні художнього змісту творів, національної ідентичності та гендерної семантики образу жінки. Методологічну основу дослідження становить комплексний підхід, що поєднує мистецтвознавчі, семіотичні та культурологічні методи, що зумовлено складністю квіткового символізму як знакової системи, вкоріненої в культурно-історичному контексті. Іконографічний метод застосовано для аналізу фактичного, конвенційного та символічного рівнів значень квіткових образів, семіотичний – для інтерпретації їх як елементів знакової структури, з урахуванням семантичного і прагматичного аспектів. Стилістичний аналіз дав змогу визначити особливості художнього втілення флористичних мотивів у різні періоди, а контекстуальний метод – простежити зв’язок символіки квітів із соціальними й культурними умовами. Герменевтичний і порівняльно-типологічний підходи дозволили глибше інтерпретувати багатозначні образи та зіставити прояви квіткового символізму в різні епохи. Наукова новизна дослідження полягає в комплексному аналізі флористичної символіки у візуальній репрезентації жіночого образу в українському мистецтві ХХ – початку ХХІ століть. У роботі вперше простежено еволюцію квіткових мотивів у контексті змін художніх парадигм – від декоративного до національно-метафоричного. Уточнено семантичні та іконографічні функції флористичних символів у побудові жіночого образу, виявлено особливості їх використання та окреслено механізми трансформації символів під впливом соціокультурних процесів. Висновки. У дослідженні проаналізовано особливості використання флористичної символіки у візуальній репрезентації жіночих образів в українському мистецтві ХХ – початку ХХІ століть. Квіткові мотиви постають одним із найстійкіших засобів художнього осмислення жіночності, демонструючи неперервність традиції від модерну до сучасних концептуальних практик. У творах митців квітка виступає знаком національної ідентичності, духовної енергії та життєстійкості. В сучасних інтерпретаціях флористичний символізм набуває функції комунікативного мосту між минулим і сьогоденням, стаючи засобом переосмислення жіночої суб’єктності, внутрішньої свободи та культурної самобутності українського народу.

Візуальні інтерпретації «Слова о полку Ігоревім» у графічних циклах В. Лопати, Г. Якутовича, В. Єфименка: композиційні стратегії та іконографічні моделі

2026-03-31T15:47:24+03:00

Мета статті. Визначити і проаналізувати особливості візуальної інтерпретації «Слова о полку Ігоревім» у графічних циклах В. Лопати, Г. Якутовича та В. Єфименка, дослідити їхні композиційні принципи, іконографічні моделі, технічні підходи та способи осмислення ключових мотивів поеми, а також виявити спільні та відмінні риси авторських концепцій. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні формально-стилістичного, іконографічного та порівняльного аналізу, що дозволяє простежити специфіку художніх інтерпретацій «Слова о полку Ігоревім» у різних авторів. Формально-стилістичний підхід забезпечує виявлення композиційних принципів, ритміки та візуальних акцентів. Іконографічний аналіз дає змогу окреслити сталі мотиви й символічні структури. Порівняльний метод використовується для зіставлення індивідуальних стратегій художників та виявлення еволюції образних рішень у контексті розвитку української графіки. Застосування цих методів у комплексі забезпечує цілісне прочитання візуальних інтерпретацій та їхню кореляцію з літературним першоджерелом. Наукова новизна Вперше здійснено комплексний порівняльний аналіз трьох ключових графічних циклів другої половини ХХ століття (В. Лопати, Г. Якутовича, В. Єфименка), присвячених «Слову о полку Ігоревім». Висновки. Проведене дослідження показало, що візуальні інтерпретації «Слова о полку Ігоревім» у творчості українських графіків (В. Лопати, Г. Якутовича, В. Єфименка) формують складний багатовимірний дискурс, у якому поєднуються історична реконструкція, наративна візуалізація, авторські художні стратегії. Застосування формально-стилістичного, іконографічного та порівняльного методів дало змогу виявити специфіку пластичної мови кожного митця та окреслити ключові тенденції розвитку книжкової графіки другої половини ХХ – початку ХХІ століття. Проаналізовані ілюстративні цикли засвідчують різні моделі переосмислення епічного тексту – від монументально-узагальненої стилістики до психологічно заглиблених і символічно насичених рішень. Попри відмінності у техніці, стилі та авторських інтенціях, усі художники демонструють прагнення зберегти семантичну складність давньоруського твору, адаптуючи його образи до сучасного культурного контексту.

Театральний костюм Пекінської опери як феномен сценічного образотворення: традиція та трансформація

2026-03-31T15:49:56+03:00

Мета статті – виявити художньо-образні, композиційні та типологічні особливості театрального костюму Пекінської опери кінця ХІХ – початку ХХІ століття та простежити механізми трансформації традиції в сучасному сценічному просторі. Методологія дослідження ґрунтується на комплексному застосуванні історико-мистецтвознавчого, формально-типологінчого та іконографічного аналізу, а також семіотичного метод з метою інтерпретації символіки кольорів, орнаментів та крою; порівняльний метод – з метою зіставлення традиційних та сучасних сценографічних практик. Наукова новизна полягає у комплексному розгляді театрального костюму Пекінської опери як окремішньої художньої системи сценічного образотворення, що має власну структурну, семантичну та пластичну логіку. Уточнено типологію та розподіл костюмів відповідно до амплуа, за функціональним призначенням і декоративно-композиційними ознаками; узагальнено орнаментально-символічні мотиви та їхню роль у формуванні сценічного характеру. Вперше акцентовано увагу на взаємодії конструкції крою, колористики та орнаменту театрального костюму як єдиного художнього комплексу. Визначено головні напрями трансформації традиції у ХХ–ХХІ ст., зокрема спрощення декоративної системи, експерименти з матеріалами, сценічну стилізацію та адаптацію до сучасних умов постановки тощо. Висновки. В результаті проведеного дослідження встановлено, що театральний костюм Пекінської опери функціонує як синтетичний образотворчий комплекс, у якому декоративність, пластика та символічна знаковість утворюють цілісну систему сценічного образу. Його композиційна структура ґрунтується на принципах канонічності, узагальнення форми та чіткої колористичної ієрархії. Історичний розвиток засвідчує сталість базових типів і символів, водночас сучасний етап демонструє гнучкість традиції, здатної до переосмислення без втрати ідентифікаційних ознак. Таким чином, костюм виступає не лише декоративним елементом вистави, а й ключовим образотворчим чинником, що визначає художню цілісність та візуальну впізнаваність Пекінської опери в глобалізованому культурному просторі.

Вокальне мистецтво України і Китаю в просторі інтермузичної взаємодії: поліартистичний підхід та стратегічна інтернаціоналізація

2026-03-31T17:11:54+03:00

Метою статті є розкриття специфіки інтермузичної взаємодії України та Китаю через впровадження поліартистичного підходу у вокальну підготовку та обґрунтування стратегічного значення інтернаціоналізації музичної освіти як складника культурної дипломатії. Методологія дослідження. У статті використано комплекс загальнонаукових і спеціальних методів, зокрема теоретичний аналіз і узагальнення (для опрацювання наукових джерел із проблем культурної дипломатії та інтернаціоналізації освіти), компаративний метод (для зіставлення особливостей вокальної підготовки в Україні та Китаї), системний підхід (для розгляду мистецької освіти як складника культурної політики), метод моделювання (для розробки моделі інтермузичної взаємодії та структури поліартистичного підходу), а також інтерпретаційний і описовий методи (для осмислення ролі вокального мистецтва як інструменту «м’якої сили» та характеристики педагогічних практик). Наукова новизна статті полягає втому, що в ній на основі концепцій культурної дипломатії та «м'якої сили» обґрунтовано роль вокального мистецтва як інструменту стратегічної комунікації; деталізовано поліартистичний підхід у навчанні іноземних студентів, що сприяє розвитку їхнього критичного мислення та креативності; визначено, що інтеграція музичної освіти України у світову систему є вагомим чинником національної безпеки та культурної опірності; доведено ефективність залучення китайських студентів як «культурних амбасадорів» українських наративів. Висновок. Інтермузична взаємодія України та Китаю у вокальній сфері трансформується у стратегічне партнерство. Впровадження поліартистичного підходу забезпечує високу якість підготовки фахівців, здатних до критичного осмислення мистецтва. Запропоновані схеми – модель інтермузичної взаємодії, структура поліартистичного підходу та алгоритм підготовки культурного дипломата – утворюють цілісну концептуальну систему, придатну для впровадження у вітчизняних мистецьких ЗВО. Інтернаціоналізація музичної освіти України виступає дієвим інструментом культурної дипломатії та «м'якої сили», створюючи умови для стійкого позитивного іміджу держави на світовій арені.

Українська пісня в системі культурних і мистецьких кодів

2026-03-31T17:16:51+03:00

Мета статті полягає у вивченні специфіки кодів культури і музичних кодів на прикладі жанру пісні. Методологія дослідження поєднує загальні методи з методами культурологічного і музикознавчого аналізу. Наукова новизна роботи полягає у вивченні специфіки кодів культури і музичних кодів на прикладі пісенного жанру. Код культури визначений як інформація, що міститься у загальновідомих і загальноприйнятих жанрах пісні. Музичний код є різновидом мистецького коду із набором засобів музичної виразності, що розкриває зміст пісні. Висновки. Календарно-обрядові пісні презентовані як первинний код культури через ритуал, циклічність часу, колективність. Музичні коди у цих піснях мають стійку формульність, повтори, модальність. У колисковій «Ой ходить сон коло вікон» (К. Цісик) культурний код жанру індивідуалізується, музичні коди спрямовані на передачу тиші й плавності. Жартівлива пісня «Ой на горі два дубки» (Р. Кириченко) продовжую традицію розкриття обрядових кодів з музичною специфікою руху, гри, повтору з гумористичною функцією. Сучасні пісні («Злива», «Троянди», «Пазли») дозволяють розкрити особливості кодів культури, але із трансформацією в масову культуру. Архетипи кохання, єдності, переживання розкриваються новими музичними кодами (аранжування, ритм, тембр). Розглянуті твори, попри жанрову, стилістичну та часову відмінність, демонструють спільний механізм функціонування пісні як коду культури, в якому сталі смисли (обряд, любов, єдність, переживання) передаються через змінні музичні коди, адаптовані до конкретного історичного й художнього контексту.

«Нова система організації звуків» і камерно-ансамблева творчість (за участі віолончелі) Миколи Рославця

2026-03-31T17:20:50+03:00

Мета статті – розкрити специфіку впровадження системи «нової організації музики» (синтетакорду) в камерно-ансамблевих творах за участі віолончелі М. Рославця та її вплив на формування інструментальних співвідношень в ансамблі. Методологія. Для вирішення цієї мети було використано біографічний, історико-культурологічний методи та метод музично-теоретичного аналізу. Для характеристики образно-семантичного навантаження музики М. Рославця залучено компаративний та герменевтичний методи. Застосування історико-порівняльного, системного, аксіологічного методів дослідження надало можливість визначити роль творів за участі віолончелі у камерно-ансамблевому спадку митця. Наукова новизна. Розкрито специфіку впровадження «нової системи організації звуків» (синтетакорду) в камерно-ансамблевих творах за участі віолончелі М. Рославця та її вплив на формування інструментальних співвідношень в ансамблі, що не було предметом окремої праці в українському музикознавстві. Висновки. Констатовано, що техніка синтетакорду була створена М. Рославцем паралельно й незалежно від серійної додекафонії А. Шенберга. Така синхронізація пошуків свідчить про певні закономірності історичного процесу як у вичерпаності можливостей тональної системи, так і у спробах створення альтернативних звуковисотних систем на початку ХХ століття. Камерно-ансамблеві композиції за участі віолончелі М. Рославця початку 1920-х років віддзеркалюють стильові й жанрові перетворення індивідуальної манери композитора. Відзначено, що порівняно з невеликим обсягом ранніх п’єс чи циклів мініатюр, в ці роки спостерігається переважання великих форм, висвітлюються інструментальна фактура й гармонія, ускладнюється ритмічна організація. Це яскраво демонструє музика двох віолончельних сонат (1921, 1922) та «Медитації» для віолончелі та фортепіано (1921), створених у харківський період життя композитора. Відзначено, що і в поліфонічній, і в додекафонній техніках викладення всіх голосів будується на їх паритеті, отже, функціональне навантаження інструментальних партій у камерно-ансамблевих творах М. Рославця засновується на рівноцінному партнерстві в ансамблі. Через надзвичайну технічну складність творів кожна з інструментальних партій дорівнює сольній, проте відчуття композитором допустимих меж у технічних експериментах свідчить про його чудове знання інструментів та їх виразних можливостей. Незважаючи на те, що твори М. Рославця не були відомими й не виконувались майже до кінця ХХ століття, звернення до змішаної гармонічної техніки, застосованої композитором насамперед у ансамблевих творах за участі віолончелі, певною мірою слугувало підґрунтям для музичних концепцій українських митців у останній третини століття.

Частота звуковидобування на класичній гітарі

2026-03-31T17:27:18+03:00

Мета роботи – теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити принципи раціоналізації рухового апарату гітариста для досягнення максимальної технічної рухливості правої руки гітариста при мінімальному м’язовому напруженні. Методологія дослідження полягає в застосовані загальнологічних методів пізнання, а саме: аналізу, синтезу та математичного моделювання. Методологічну основу дослідження становить поєднання методів теоретичного аналізу біомеханічних аспектів гри на гітарі з емпіричним спостереженням за виконавським процесом. Особлива увага приділяється кінематичному аналізу рухів пальців (мінімізація траєкторії) та методу порівняння часових показників звуковидобування при різних аплікатурних моделях. Результати дослідження перевірені при записі звуковидобування гітаристів у музичному редакторі Sound Forge. Наукова новизна полягає у теоретичному обґрунтуванні та практичній розробці методу багатопальцевої реципрокної взаємодії використання 2-х, 3-х та 4-ти пальців) як альтернативи традиційній двопальцевій системі гри. Для глибшого розуміння процесу частоти звуковидобування його досліджено з позиції механіки організації циклічного руху пальців. Вперше доведено, що збільшення кількості активних ігрових одиниць (пальців) веде не до ускладнення координації, а до експоненціального зниження м’язового напруження за рахунок перерозподілу динамічного навантаження. Висновки. У ході роботи було досліджено частоту звуковидобування з позиції механіки організації циклічного руху пальців. Доведено, що досягнення високого рівня технічної рухливості правої руки гітариста є результатом комплексної раціоналізації роботи рухового апарату. Основні результати роботи можна звести до таких положень: у випадку звуковидобування двома пальцями («m» і «а» ) чотирьох звуків кожен з них вилучає по два звука (див.рис.1а і 1б). При роботі трьома пальцями ( «а-m-i ») для вилучення чотирьох звуків тільки «m» вилучає два звуки, а решта по одному і в цілому рука менше втомлюється, тобто в наявності перевага (див.рис.1в). Доведена формула, що при виконанні прийому звуковидобування за участю чотирьох пальців - «a», «m», «i», «p» ( в послідовності «a-m-i-p», «a-m-i-p») та руху їх з максимальною швидкістю (див.рис. 1г): чим більша кількість періодично наступних один за одним пальців бере участь у звуковидобуванні, тим менший час проходження між звуками і більша частота звуковидобування. У підсумку швидкість трьох пальців при цьому на 33 відсотки більше, ніж двох, а чотирьох пальців більше на 100 відсотків. Визначено, що послідовність з трьох пальців доцільно застосовувати при виконанні тріольних або кратних їм пасажів (секстолей тощо). Послідовність з чотирьох пальців доцільно застосовувати при виконанні квартольних пасажів. При русі по колу будь-якою кількістю і будь-якою комбінацією пальців виграшу в техніці гри немає в порівнянні з роботою двох пальців.

Концертна діяльність естрадних вокалістів у цифровому мистецькому просторі

2026-03-31T17:40:19+03:00

У статті досліджено трансформаційні процеси, що відбуваються у концертній практиці сучасних естрадних вокалістів під впливом цифровізації. Мета дослідження полягає у комплексному аналізі специфіки концертної діяльності вокалістів естрадного жанру в цифровому середовищі. Висвітлено нові форми концертної практики, зокрема онлайн-концерти, стримінгові виступи, та використання цифрових аудіо- і візуальних технологій у сценічній діяльності. Акцентовано увагу на розширенні професійних компетентностей естрадного вокаліста, який у сучасних умовах поєднує виконавські, медійні та технологічні навички. Методологія дослідження базується на міждисциплінарному підході. Використано культурологічний аналіз для вивчення трансформації соціокультурних функцій концерту, порівняльно-типологічний метод для зіставлення офлайн та онлайн-форматів виступів. У роботі уточнено поняття «цифровий сценічний образ», який тепер розглядається не лише через вокальну майстерність, а й через технологічну взаємодію артиста з віртуальним середовищем. Доведено, що диджиталізація змінює традиційну форму естрадного виступу, перетворюючи глядача зі спостерігача на активного співучасника мистецького процесу. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному обґрунтуванні трансформації концертної діяльності естрадних вокалістів в умовах сучасного цифрового мистецького простору. Висновки. Доведено, що цифровий простір перестав бути лише засобом трансляції контенту, перетворившись на повноцінну творчу платформу. Встановлено, що цифровізація розширює межі сценічного образу естрадного вокаліста, дозволяючи використовувати мультимедійні ефекти для посилення емоційного впливу. Концертна діяльність у цифрову епоху постає як синтетична форма мистецтва, де вокальна майстерність залежить від технологічного супроводу.

Загальне фортепіано в системі музичної освіти Київської консерваторії 1960–1970-х років

2026-03-31T17:43:46+03:00

Мета статті - історико-аналітичне дослідження ролі кафедри загального фортепіано Київської консерваторії у 1960–1970-х роках як ключового освітнього осередку, що формував міждисциплінарні навички майбутніх музикантів різних спеціалізацій, сприяв розвитку педагогічних традицій, концертної діяльності та композиторської творчості, а також відображав динаміку змін у структурі музичної освіти радянської України. Методологія роботи. Дослідження базується на міждисциплінарному підході, що поєднує історико-документальний, біографічний та аналітичний методи. Джерельну базу склали архівні матеріали Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва та Міського архіву міста Києва, а також фахові публікації, присвячені діяльності окремих педагогів кафедри загального фортепіано Київської консерваторії 1960-1970-х років. Акцент зроблено також на інституційних трансформаціях кафедри та її ролі у формуванні міжкафедральної співпраці в консерваторії. Наукова новизна. Вперше здійснено спробу виявити конкретні імена студентів кафедри загального фортепіано досліджуваного періоду та їхніх викладачів. Окрему увагу приділено творчим тандемам, концертній, композиторській і науковій діяльності педагогів. Уперше введено в обіг низку цитат і оцінок композиторських робіт викладачів кафедри. Висновки. У 1960–1970-х кафедра загального фортепіано відігравала ключову роль у професійній підготовці композиторів, диригентів, вокалістів та інструменталістів, формуючи підґрунтя їхньої фахової майстерності. Її діяльність мала міжкафедральний характер, сприяючи обміну досвідом і популяризації українського фортепіанного мистецтва як у межах Київської консерваторії, так і за її межами. Результати дослідження розширюють уявлення про роль загального фортепіано у структурі радянської музичної освіти та становленні вітчизняної музичної культури.

Перформативні практики в сучасному оперному мистецтві

2026-03-31T17:46:39+03:00

Метою роботи є виявлення механізмів переходу від репрезентації музичного тексту до опери як живої перформативної події, в якій сенс твориться через взаємодію звуку, простору, тіла й медіа. Методологічну основу роботи становить міждисциплінарний підхід, який поєднує музикознавчий аналіз із теоріями перформативності, культурології та сучасних театральних студій. Наукова новизна полягає у виявленні переходу від музично-центричної семіосфери опери до міждисциплінарної системи художніх смислів, в якій рівноцінними стають голос, тілесність, сценічна дія та цифрове середовище. Висновки. Перформативність у сучасному оперному мистецтві свідчить про глибоку трансформацію жанру: від репрезентації нотного тексту до живої художньої події, у якій сенс формується у процесі взаємодії виконавця, простору, глядача та технологічного середовища. Співак постає не лише як носій вокальної техніки, а як перформер, чия тілесна присутність, рух і сценічна дія стають рівноправними складниками художнього висловлювання. Перформативна логіка змінює саму структуру оперної драматургії, сприяючи фрагментарності наративу, відкритій композиції та зростанню ролі імпровізаційних і візуальних компонентів. Важливим чинником цих змін стає впровадження цифрових технологій, які перетворюють сцену на інтерактивне середовище й формують нові сенсові шари оперної події. Мультимедійні рішення, відеопроєкції, електронна музика та інтерактивні системи вже не є декоративним доповненням, а виступають повноцінними драматургічними елементами. Так перформативні практики стають одним із ключових механізмів оновлення оперного жанру, сприяючи розширенню його естетичних меж, зміні ролі виконавця, переосмисленню сценічного простору та активному залученню глядача до художнього процесу.

Аплікатура як засіб досягнення темброво-виражальних засобів у сучасній саксофонній практиці

2026-03-31T17:50:52+03:00

Мета пропонованої статті роботи полягає у висвітленні аплікатури як одного з провідних засобів формування темброво-виражальної палітри сучасного саксофоніста та з’ясуванні її ролі в концертній і педагогічній практиці. Методологія роботи спирається на поєднання комплексного й аналітичного підходів: застосовано виконавсько-акустичний аналіз для визначення впливу основної та допоміжної аплікатур на тембровий спектр інструмента; аналітичний метод – для аналізу аплікатурних систем духових інструментів, а також власний виконавсько-педагогічний досвід автора статті, спрямований на виявлення практичних закономірностей впливу аплікатури на темброво-виражальні засоби саксофона. Наукова новизна полягає в уточненні функційного значення аплікатурних варіантів у сучасній саксофонній практиці та окресленні їхнього потенціалу як важливого засобу тембрового моделювання, що виходить за межі традиційної технічної ролі. Висновки. У роботі доведено, що аплікатура є важливою складовою художнього мислення, яка дозволяє виконавцю точно керувати тембровими відтінками, адаптуватися до полістилістичних умов сучасної музики й ефективно вибудовувати інтерпретаційну логіку. Проаналізовано значення різних видів аплікатур на формування тембрової палітри, артикуляційних прийомів та розширених технік, зокрема portamento, bisbigliando, флажолетів, мікроінтервалів, акордового багатозвуччя. Висновки підтверджують, що аплікатура в сучасному саксофонному мистецтві функціонує як комплексний виражальний ресурс, який підсилює техніко-художню свободу музиканта й сприяє формуванню його унікальної манери гри на названому інструменті. Такий підхід робить аплікатуру не просто технічним елементом виконавства, але й важливим засобом творчого самовираження і розвитку сучасної саксофонної практики.

Наукова та культуротворча діяльність Анатолія Завальнюка в контексті музичного мистецтва України другої половини XX – початку XXI ст.

2026-03-31T17:59:46+03:00

Мета статті – комплексне висвітлення науково-дослідної та культурно-просвітницької діяльності Анатолія Завальнюка в контексті збереження й осмислення музичної спадщини України, зокрема творчості Миколи Леонтовича. Реалізація поставленої мети передбачає аналіз фольклористичних і монографічних праць ученого, його педагогічної діяльності та музейного проєкту як важливих складових національного культурного простору. Методологію дослідження визначають культурологічний, системний, аксіологічний підходи та відповідні їм методи наукового пізнання, зокрема культурно-історичний, історико-хронологічний, системної класифікації, аналізу. Наукову новизну статті визначає спроба комплексного осмислення діяльності А. Завальнюка. Уперше його науковий і просвітницький доробок розглянуто в контексті формування регіональної наукової традиції та її впливу на процеси утвердження національної культурної ідентичності в сучасному українському мистецтвознавчому дискурсі. Висновки. Здійснений у статті аналіз дає підстави стверджувати, що діяльність Анатолія Завальнюка постає як цілісний феномен сучасної української музичної культури, що поєднує науково-дослідний, педагогічний і культуротворчий виміри. Його наукові праці, фольклористичні студії та ініціативи у сфері музейної справи засвідчують системний підхід до збереження й актуалізації національної музичної спадщини, насамперед пов’язаної з постаттю Миколи Леонтовича. Доведено, що діяльність ученого характеризується цілісністю наукової концепції, тривалим впливом на формування регіонального й загальноукраїнського культурного простору. Зважаючи на вагомість його здобутків, здатність митця охоплювати й синтезувати широкий спектр творчих і наукових ініціатив засвідчує універсалізм його особистості й переконливо окреслює масштаб впливу однієї постаті на формування національної ідентичності.

Поетизація стилю фортепіанних творів Янніса Константинідіса

2026-03-31T18:04:28+03:00

Мета роботи – виявити особливості фортепіанної творчості новогрецького композитора Янніса Константинідіса на прикладі циклів «44 дитячі п’єси на грецькі теми» та Сонатини № 1 на теми народних мелодій острова Крит і її зв’язки з грецьким художнім і поетичним словом. У статті визначені особливості індивідуальної композиторської манери Я. Константинідіса – лаконізм, чутлива емоційність і відвертість, тонкі і різноманітні засоби виразності. Методологія роботи: при дослідженні були застосовані методи музичного, лінгвістичного, історичного і порівняльного аналізу. Наукова новизна дослідження зумовлена пошуком засобів поетизації музичної мови композитора, яка надає особливого змісту його індивідуальній манері, ставлячи творчість композитора на особливе місце у мистецьких здобутках грецьких композиторів середини ХХ століття. Вперше у музикознавстві визначаються і формулюються механізми поетизації музичного тексту, зокрема застосовування засобів передачі змісту через символи, використання числової символіки для поглиблення значення музичних образів. Вивчаються способи адоптації і подальшого розвитку у музичній тканині Фіналу Сонатини Я. Константинідіса числової символіки критського народного танцю пентозаліс. Висновки. Грецька професійна музика після чотирьох століть Османського поневолення перейшла на новий рівень розвитку, значно відстаючи від новітньої грецької літератури. Мистецтво художнього слова упродовж тривалого часу було естетичним орієнтиром для грецьких композиторів. Представник першого покоління Новогрецької композиторської школи Янніс Константинідіс шукав власний шлях у пошуках національної музичної мови, по-своєму поєднуючи національний фольклор з естетикою новогрецького художнього слова і новітніми тенденціями європейської академічної музики. Зроблені висновки про подібність будови мініатюр Я. Константинідіса до структур поезії на рівні орфоепічних утворень і мовленнєвих конструкцій. Визначено чотири рівні поетизації музичної мови його творів: семантичний, естетичний, лексичний і символічний.

Феноменологія вокальної природи венеціанської баркароли в академічному дискурсі XX століття

2026-03-31T18:10:23+03:00

Мета роботи – розкрити феноменологію вокальної природи венеціанської баркароли як репрезентанта теми взаємодії людини та природи, а також виявити механізми її художньої трансформації у вокальній традиціях XX століття крізь призму формування «лексичного словника» та жанрового інваріанта. Методологія роботи ґрунтується на застосуванні феноменологічного підходу, що дозволяє розглядати жанр як медіум фундаментальних онтологічних опозицій, та впровадженні дескриптивної моделі, заснованої на реконструкції «первинної ситуації виконання» – просторово-акустичного та тілесно-вокального контексту виникнення пісні на воді. У дослідженні використано методи системного мистецтвознавчого аналізу, деконструкції стабільних жанрових форм та семіотичного аналізу, що дозволило комплексно дослідити еволюцію вокальної баркароли від побутового прототипу до складного акустичного коду. Наукова новизна полягає у вперше здійсненому системному переосмисленні вокальної складової баркароли як її онтологічного ядра, що дозволило подолати фрагментарність попередніх описів і створити цілісну концепцію жанру. Визначено принципи трансформації фізики звуку над водною гладдю (ефекти ехо, дистанціювання, дзеркальної симетрії) у специфічні композиторські стратегії ХХ століття. Запропоновано авторське бачення семантичних зсувів у модерністському дискурсі, де традиційний метроритмічний інваріант стає засобом втілення метафізичної рефлексії, есхатологічних передчуттів та екзистенційного відчуження. Висновки. Доведено, що цілеспрямоване використання вокально-антропологічної основи баркароли у творчості композиторів ХХ століття (А. Шенберга, Б. Бріттена, О. Мессіана, Д. Лігеті) сприяло дематеріалізації жанру та його перетворенню на універсальну онтологічну метафору переходу між буттям і небуттям. Музика постає як складний акустичний простір, де трансформація гармонічної мови та вокальної лексики дозволяє моделювати порогові стани людської свідомості, перетворюючи голос із носія мелодії на інструмент переживання часу й тиші.

Репертуарна політика хорових колективів України в сучасних соціокультурних умовах

2026-03-31T18:14:19+03:00

Метою статті є аналіз особливостей репертуару хорових колективів України в сучасних соціокультурних умовах та визначення основних тенденцій його розвитку. Методологія дослідження ґрунтується на комплексному аналізі репертуару та концертної діяльності українських хорових колективів, включаючи історико-типологічний та соціокультурний підходи. Наукова новизна полягає у дослідженні репертуарної політики українських хорових колективів як чинника збереження культурної ідентичності та адаптації до соціокультурних викликів сучасності. Висновки. Наразі репертуарна політика українських хорових колективів характеризується кількома важливими тенденціями: поєднання різних історичних епох у концертних програмах, адже багато хорових проєктів об’єднують музику різних періодів – від давньої духовної музики до сучасних композицій; розширення жанрового спектра, коли до репертуару включаються духовні концерти, кантати, вокально-симфонічні твори, а також обробки народних пісень; використання мультимедійних технологій, адже сучасні хорові колективи активно використовують цифрові платформи, онлайн-концерти та віртуальні хорові проєкти, що дає можливість розширити аудиторію слухачів; реакція на суспільні події, наприклад, у період російсько-української війни у репертуарі з’являється значна кількість патріотичних творів, що відображають сучасні історичні події та сприяють консолідації суспільства. Особливої уваги потребує адаптація хорового мистецтва до умов війни: дистанційні репетиції, онлайн-концерти та мобільні виступи дають змогу зберігати виконавську майстерність, залучати переселенців і молодших учасників. Така репертуарна політика стає не лише мистецьким, а й соціокультурним інструментом підтримки національної ідентичності та духовного стану українського суспільства в надскладних умовах.

Академічний ансамбль танцю «Надзбручанка» як репрезентант етнохореологічної спадщини Західного Поділля

2026-03-31T18:18:22+03:00

Мета роботи – комплексне етнохореологічне та мистецтвознавче осмислення творчої діяльності Академічного ансамблю танцю «Надзбручанка» як провідного репрезентанта етнохореологічної спадщини Західного Поділля, а також визначення основних напрямів збереження, сценічної трансформації та популяризації регіонального танцювального фольклору у професійному виконавському просторі. Дослідження передбачає аналіз творчих принципів колективу, особливостей формування репертуару, взаємодії автентичних фольклорних джерел із професійними сценічними засобами та його ролі у репрезентації регіональної танцювальної традиції. Методологія дослідження. Методологічну основу становлять історико-культурний, мистецтвознавчий, структурно-типологічний та порівняльний методи, а також аналіз архівних матеріалів, періодичних видань і усних джерел, зокрема спогадів інформантів і учасників ансамблю різних років. Комплексний підхід дозволив простежити еволюцію творчих засад колективу, окреслити етапи формування його художньої концепції та визначити роль провідних балетмейстерів у розвитку репертуару та сценічної практики. Наукова новизна полягає у систематизації маловідомих архівних і джерельних матеріалів щодо діяльності ансамблю, введенні до наукового обігу свідчень очевидців, а також у комплексному етнохореологічному аналізі репертуару з позицій регіональної танцювальної традиції Західного Поділля. Уперше здійснено цілісне дослідження ансамблю як осередку збереження, сценічної трансформації та популяризації локальної хореографічної спадщини. Висновки. Доведено, що ансамбль «Надзбручанка» відіграє ключову роль у збереженні та популяризації народної хореографічної культури Західного Поділля. Його діяльність ґрунтується на органічному поєднанні автентичних фольклорних першоджерел із професійними сценічними засобами, що забезпечує спадкоємність традицій та їх актуалізацію у сучасному культурному просторі. Результати дослідження можуть бути використані у науково-методичній підготовці хореографів, розробці освітніх програм і сценічних проєктів, а також у подальших наукових дослідженнях з етнохореології та хореопедагогіки.

Драматургічна функція мецо-сопрано в опері другої половини ХІХ століття: образ ортруди в «Лоенґріні» Ріхарда Ваґнера

2026-03-31T18:22:39+03:00

Метою статті є з’ясування драматургічної функції мецо-сопранового голосу в опері другої половини ХІХ століття на прикладі образу Ортруди в опері Р. Ваґнера «Лоенґрін», а також аналіз музично-виражальних засобів, за допомогою яких мецо-сопрано формує семантичне поле інаковості, владних інтенцій та ідейної опозиційності. Особлива увага приділяється взаємодії вокальної партії з оркестровою тканиною, лейтмотивною системою та тональною організацією як чинникам становлення нового мецо-сопранового типу в оперній поетиці другої половини ХІХ століття. Методологічна основа дослідження базується на історико-стильовому, аналітико-музикознавчому та герменевтичному методах, а також на компаративному аналізі вокально-драматургічних моделей оперної музики другої половини ХІХ століття. У процесі дослідження застосовано міждисциплінарний підхід із залученням музично-теоретичних, культурологічних і семантичних інтерпретацій. Теоретичним підґрунтям слугували праці Маркової О. М. Муравської О. В. Мангі Д., Олійник С., Бренера М.Е. Клемента К., Осборна К. та інших авторів, присвячені проблемам оперної драматургії, типології жіночих голосів і вагнерівській лейтмотивній системі. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше образ Ортруди в опері Ріхарда Ваґнера «Лоенґрін» розглядається крізь призму формування мецо-сопранового типу як носія семантики драматургічної інаковості в опері другої половини ХІХ століття. Здійснено комплексний аналіз взаємодії вокальної партії мецо-сопрано з оркестровою тканиною, лейтмотивною системою та тональною організацією як цілісного механізму музичної характеристики персонажа. Запропоновано інтерпретацію мецо-сопрано як концептуального інструмента оперної драматургії, що репрезентує ідеї влади. Висновки. У другій половині ХІХ століття мецо-сопрано набуває принципово нової драматургічної функції в оперному мистецтві. В опері Р. Ваґнера «Лоенґрін» образ Ортруди постає одним із перших типологічно значущих мецо-сопранових персонажів, у якому вокальна специфіка безпосередньо пов’язана з ідейною та психологічною характеристикою. Її музична мова формується через хроматизм, зменшені акорди, тритонові співвідношення, нестійкі тональні плани та темброво затемнену оркестровку. Вокальна партія вирізняється інтервальними стрибками, напруженою тесситурою й динамічною контрастністю, що підсилює експресивно-конфліктний характер образу. Контраст із діатонічно-ліричною сферою Ельзи актуалізує драматургічну опозицію віри й сумніву. Образ Ортруди закріплює мецо-сопрано як важливу естетичну категорію формування оперної драматургії другої половини ХІХ століття.

Гетероритмія в щедрівках Західного Поділля

2026-03-31T18:26:09+03:00

Мета роботи. Публікація присвячена аналізу гетероритмії у щедрівок Західного Поділля, яка відбулася під впливом християнізації пісень зимового-календарного обрядового циклу. Методологія роботи базується на історичному підході до становлення та розвитку гетероритмічних форм щедрівок Західного Поділля, що формувалися під впливом дії на них новітніх соціокультурних процесів (християнізованих форм на пісні цього жанру). У дослідженні використанні такі методи: метод аналізу – дає можливість виокремити з рівноскладових ритмічних форм щедрівок нерівноскладові їхні строфи й з’ясувати причини й способи їхнього становлення та розвитку; хронологічний метод – дає можливість розглянути історію становлення гетероритмічних форм щедрівок Західного Поділля та дію на них новітніх принципів структурування пісень цього жанру; компаративний метод – синтезує ізоритмічні та гетероритмічні форми щедрівок Західного Поділля в єдину структуротворчу систему. Наукова новизна. У роботі вперше звернено увагу й проаналізовано гетероритмічні елементи у щедрівках Західного Поділля, які сформувалися під дією на них барокової християнської середньовічної поезії. Виявлено у щедрівках досліджуваної місцевості способи переходу в народно-музичній формі від складносурядного речення до складнопідрядного. Саме таким способом відбувся перехід у піснях зимово-календарного циклу від ізоритмічних структурних побудов до гетероритмічних. Саме останні й трансформували музичну форму щедрівок на рівні музичного синтексизу. Висновки. Виявлено, що гетероритмічні форми щедрівок Західного Поділля розширили спектр пісень зимового-календарного циклу й наблизили їх до структурних побудов пізнішого фольклорного походження. З’ясовано, що традиційні народні щедрівкові сюжети набули християнського змісту, завдяки заміщення народних традиційних персонажів християнськими. Саме це дало змогу побачити у цих сюжетах адаптацію стародавніх форм у новітні гетероритмічні.

Музично-стилістична модель кіномюзиклу «Гуцулка Ксеня»: трансформація опереткової традиції в аудіовізуальному жанрі

2026-03-31T18:29:45+03:00

Метою статті є визначення музично-стилістичної моделі кіномюзиклу «Гуцулка Ксеня» (реж. О. Дем’яненко, 2019) та обґрунтування жанрової специфіки його аудіовізуальної структури через аналіз трансформації опереткової першооснови, інтонаційно-фактурного матеріалу та принципів музичної драматургії. Методологія роботи. У статті застосовано методи жанрово-стилістичного аналізу, міждисциплінарні підходи музикознавства й кінознавства, а також концептуальні положення теорії постмодернізму та інтертекстуальності. Наукова новизна. Уперше всебічно проаналізовано музично-стилістичну модель кіномюзиклу «Гуцулка Ксеня» як приклад жанрової гібридизації; осмислено трансформацію традиційної опереткової моделі у постмодерний аудіовізуальний текст; виявлено полістилістичну структуру музики фільму та принципи її драматургічного функціонування; запропоновано інтерпретацію перформативного шару через поняття інтертекстуальності; обґрунтовано подвійну жанрову ідентичність стрічки на стику національної музичної традиції й сучасної кіномови. Висновки. Проведене дослідження дозволяє розглядати кіномюзикл «Гуцулка Ксеня» як знаковий приклад трансформації опереткової традиції в умовах постмодерної естетики. У фільмі музика виконує не лише супровідну, а конструктивну функцію, визначаючи темпоритм і структуру візуального ряду. Полістилістична організація саундтреку ґрунтується на взаємодії опереткової першооснови, реінтерпретації стилістики танго, жанрового переосмислення фольклору та інтеграції перформативності, що надає фільму жанрово-стилістичної гнучкості та інтертекстуальної багатовимірності. Стаття окреслює перспективи подальших досліджень у галузі трансформації музичних жанрів в аудіовізуальному мистецтві.

Розвиток конкурсного бального танцю в Україні 90-х років ХХ століття – початку 20-х років ХХІ століття

2026-03-31T16:05:45+03:00

Мета статті – проаналізувати формування, тенденції та особливості розвитку конкурсного бального танцю в Україні, з 90-х років ХХ століття – початку 20-х років ХХІ століття. Методологія дослідження. Для досягнення мети використані методи: проблемно-хронологічний – для дослідження розвитку конкурсного бального танцю після розпаду радянського союзу, що призвело до значних соціокультурних трансформацій та початком руху в бік європейської інтеграції; статистичний – дослідження діяльності численних клубів бального танцю та інших танцювальних об’єднань; соціологічний – для аналізування ролі і функції конкурсного бального танцю в українському суспільстві; систематизації – усвідомлення поєднання подій виникнення розгалуженої мережі спортивних організацій; синтезу – для аналізування взаємозв’язків конкурсного бального танцю з іншими складовими бальної хореографії та формами мистецтва; включеного спостереження – для перегляду окремих конкурсів, чемпіонатів і змагань з бально–спортивних танців і попереднього їх осмислення. Наукова новизна: вперше здійснено мистецтвознавчий аналіз розвитку конкурсного бального танцю в Україні, висвітлено специфіку існування бальної хореографії в конкурсному просторі через призму діяльності українських танцювальних організацій, які функціонують з 90-х років ХХ століття. Висновки: На сьогоднішній день в Україні бальні танці є важливою складовою діяльності розгалуженої мережі спортивних організацій, до якої входять численні клуби бального танцю та інші танцювальні об’єднання. Конкурсно–спортивна практика є об’єктом уваги клубів бально–спортивного танцю, українських та міжнародних танцювально–спортивних організацій, вона користується популярністю серед населення та підтримкою Міністерства молоді та спорту України. Варто зауважити, що недостатність фінансування, відміна конкурсів, чемпіонатів і змагань з бально–спортивних танців через об’єктивні несприятливі соціальні обставини (збройні конфлікти, економічні кризи, пандемії, тощо) можуть призвести до зниження технічного рівня виконавців, втрати тренерського досвіду, знищення педагогічних шкіл з багатим досвідом підготовки юних виконавців.

Особливості використання хореографічних форм у кіномистецтві

2026-03-31T16:09:02+03:00

Мета статті – виявити особливості використання хореографічних форм у кінотворах. Методологія дослідження. Застосовано метод аналізу та синтезу, теоретичний метод, системний метод, типологічний метод, метод порівняльного аналізу, метод мистецтвознавчого аналізу та ін. Наукова новизна. Досліджено проблематику використання хореографічних форм у кіновиробництві в історичній ретроспективі та запропоновано авторську типологізацію. Висновки. Використання хореографічних форм дозволяє суттєво розширювати межі твору з урахуванням особливостей кінематографічного середовища: від використання різних кадрів до рухів камери, від трюків до монтажу. У свою чергу кіно – одне з тих медіа, що робить хореографічні форми відтворюваними. За результатами дослідження можна констатувати, що: у кіномистецтві використання хореографічних форм зумовлено відповідністю функціонального призначення (атракція, репрезентації хореографічного твору як частини культурного спадку, посилення емоційного впливу епізоду, розкриття особистості персонажа та ін.), що залежить від форм та жанрів кінотвору, сюжету та режисерського бачення; серед стилів та напрямів, до яких звертаються постановники – хореографічні форми бального танцю, класичного танцю, сценічного бального танцю, сучасного танцю, танцю контемпорарі, стріт денс та ін.); найбільш поширеними хореографічними формами в кінотворах є: мала хореографічна форма (соло, дует), велика (ансамблева) хореографічна форма, музично-танцювальна форма, розважальна форма та ін.). Спільними для всіх хореографічних форм, що використовуються в кіномистецтві є такі компоненти як: кінетична динаміка, ритмічний малюнок танцю та рівень його відповідності музичній складовій, обігрування просторової складової, синхронізація/асинхронізація рухів танцюристів та ін. Для посилення емоційної складової, у художніх фільмах зазвичай використовуються малі хореографічні форми (соло та дуети), що надає можливість широкої варіативності репрезентації почуттів (ніжності, пристрасті, любові, ненависті, гніву, радості, боротьби, втрати, суму, свободи та ін.). Ансамблеві форми найчастіше використовуються з метою розкриття наративної складової та посилення видовищності кінотвору.

Авторський стиль балетмейстера як чинник розвитку культурно-освітнього бренду в народному танці

2026-03-31T16:15:39+03:00

Мета статті – розглянути проблематику авторського стилю балетмейстера в контексті формування впізнаваного бренду народно-сценічного танцю. Методологія дослідження. Застосовано метод аналізу та синтезу, метод культурно-історичного аналізу, стильовий метод, метод мистецтвознавчого аналізу та метод теоретичного узагальнення. Наукова новизна. Досліджено проблематику впливу авторського стилю балетмейстера на формування та розвиток культурно-освітнього бренду народного танцю; проаналізовано особливості світоглядної основи, мистецької ідентифікації, освітнього вектору та роботи з першоджерелом як ключових аспектів авторського стилю балетмейстера; уточнено особливості авторського стилю П. Вірського та К. Балог в контексті специфіки культурно-освітнього бренду Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського та Заслуженого академічного Закарпатського народного хору. Висновки. Дослідження виявило, що ключовими аспектами світоглядних позицій в процесі формування впізнаваного бренду є: осмислення народного танцю в динаміці, що передбачає поглиблення семантики постановки, надання зовнішнім засобам виразності відповідного образно-символічного значення; актуалізація елементів архаїки народної танцювальної культури та надання їй інтеркультурного змісту; створення конкурентоспроможного культурного продукту, що передбачає глобальне мислення балетмейстера в процесі постановки народного танцю, залучення інноваційних підходів, сміливого експериментування та активне звернення до широкого ряду актуальних сценічних рішень (музичного оформлення, сценографії); транскультурна адаптація етнічного коду українського народного танцю (збереження автентики за умови її сприйняття представниками будь-якої культури); позиціювання хореографічного колективу як унікальної платформи для розвитку танцювальної культури та освіти танцюристів та глядачів: посилення розуміння історичних передумов виникнення танцювальних елементів, специфіки етики, виховання патріотизму та національної свідомості, широка просвітницька діяльність (на сучасному етапі ефективно реалізується за допомогою цифрового інструментарію в соціальних медіа та ін.), формування авторської школи в межах якої відбувається еволюція авторського стилю балетмейстера та забезпечується життєздатність бренду в майбутньому; акцент на авторському балетмейстерському почерку та візуалізації чуттєвих одиниць художньої картини світу засобами унікальної системи художніх образів, характерному малюнку танцю, хореографічній лексиці та ін.

Теорія fall and recovery Доріс Хамфрі як засіб формування хореографічної мови модерну та педагогічної практики сучасного танцю

2026-03-31T16:20:18+03:00

Мета роботи – розкрити теорію fall and recovery Доріс Хамфрі як засадничу модель формування хореографічної мови танцю модерн і визначити її педагогічний потенціал у сучасному танці. Методологія роботи ґрунтується на історико-культурному, мистецтвознавчому, порівняльно-аналітичному та системному підходах; застосовано аналіз теоретичних джерел і узагальнення педагогічного досвіду сучасних хореографів та викладачів, а також інтерпретаційний аналіз хореографічних практик, у яких ідентифікуються принципи взаємодії тіла з гравітацією, вагою, балансом, напругою і релізом. Наукова новизна полягає у комплексному осмисленні fall and recovery як інтегрованої системи формування хореографічної мови модерну та як педагогічної моделі contemporary dance, а також у введенні до наукового обігу узагальнених спостережень щодо українського контексту (інституційні ініціативи, освітні програми та професійні платформи), де принципи роботи з нестабільністю й відновленням балансу набувають методичного значення. Висновки. Теорія fall and recovery Доріс Хамфрі постає як одна з ключових методологічних основ танцю модерн і водночас як продуктивний інструмент сучасної хореографічної педагогіки. Її принципи ґрунтуються на усвідомленій взаємодії тіла з гравітацією, роботою з вагою та станами нестабільності, що сприяє формуванню цілісного тілесного мислення виконавця. Циклічність падіння й відновлення рівноваги розглядається не лише як технічний прийом, а як універсальна модель рухової та емоційної динаміки, у межах якої рух набуває смислової глибини й психологічної наповненості. Аналіз міжнародних і українських наукових джерел та хореографічних практик засвідчує, що ідеї Доріс Хамфрі не втратили актуальності, а навпаки зазнали трансформації та переосмислення в контексті contemporary dance, перформативних практик і сучасних освітніх моделей. Концепція fall and recovery функціонує як універсальний методологічний ресурс, що забезпечує зв’язок між історичною спадщиною модерну та актуальними процесами розвитку сучасної хореографії, підтверджуючи її значущість для теорії танцю, педагогіки та сценічної практики.

Художньо-естетичні особливості спортивного бального танцю крізь призму зміни культурно-мистецької парадигми

2026-03-31T16:28:29+03:00

Мета статті – виявити художньо-естетичні особливості та тенденції розвитку спортивного бального танцю в контексті специфіки культурно-мистецької парадигми модернізму, постмодерну та метамодернізму. Методологія дослідження. Застосовано дедуктивний метод, метод формального аналізу, семіотичний метод, герменевтичний метод, метод компаративного аналізу та ін. Дослідження спортивного бального танцю в межах міждисциплінарних методів відкриває перспективи для подальшого розвитку теорії культури, мистецтва та естетики в умовах складних соціокультурних трансформацій. Наукова новизна. Уточнено ключові характеристики модернізму, постмодерну та метамодернізму і обгрунтовано феноменологічні та онтологічні підходи до аналізу спортивного бального танцю; розглянуто трансформації, що відбуваються на художньо-естетичному рівні спортивного бального танцю під впливом зміни культурно-мистецьких парадигм. Висновки. Як частина традиції хореографічного мистецтва спортивний бальний танець включає в себе різнорідні школи та стилі, інтегруючи детерміновані в них специфічні характеристики і естетичні принципи. Протягом століття еволюції художньо-естетичні особливості спортивного бального танцю лишаються унікальним відображенням природи культурно-мистецьких парадигм, що отримало виявлення в: динаміці організації структурних елементів фігур і композицій танцю з типовою геометричною лінійністю, чіткою формалізацією фігур та вертикальною орієнтацією корпусу (модерн); удосконаленні танцювальної форми, збільшення амплітуди рухів і нахилів, довжини кроку, ускладненні ритмічного малюнку та, як наслідок, посиленні емоційності подачі (постмодерн); осциляції між категоріями спорту і мистецтва танцю, поєднанні контрастних темпів, музичної еклектики та синтезуванні стилів, артикулюванні можливостей інтегрування технічної складності та глибокого рівня емоційної насиченості (метамодернізм). Положення танцювальної пари, а власне її знаково-символьна наочність, є виражанням онтологічного прагнення до трансцендентності, а створені нею в процесі виконання програми архетипічні образи відображають відродження духовності та прагматичний романтизм.

Семіологія сценічних форм дуетного танцю в класичній хореографії

2026-03-31T16:31:19+03:00

Мета статті – виявити особливості образно-знакової системи дуетно-сценічного танцю крізь призму специфіки класичної хореографії. Методологія дослідження. Застосовано метод семіотичного аналізу, типологічний метод, метод системного аналізу, мистецтвознавчий та жанрово-стильовий метод, а також метод теоретичного аналізу. Наукова новизна. Розглянуто дуетно-сценічний танець та його біпланарність в контексті класичної хореографії; уточнено характерні знаки, в яких закладено значення дуетно-сценічного танцю, а також набір семіопрограмтичних і синтаксичних правил, властивих йому в класичної хореографії; проаналізовано структуру та знакові рівні класичного pas de deus. Висновки. Кодифіковані рухи класичного танцю, як найдавніший та найбільш фундаментальний код танцю, що складає основу сценічного танцю, наділені значною інтенціональністю і, відповідно, породжують сенс. В класичній парадигмі метою є розповідь історії за допомогою жестів, використовуючи заздалегіть встановлений наратив. Дуетно-сценічний танець, як вид виконавського мистецтва використовує специфічну систему знаків, за допомогою якої конструює сенс хореографічних постановок. Ці знаки є елементами сигніфікації – творчі елементи, які надають сенс твору в комунікаційному процесі. Їх розуміння та осмислення визначають стиль або творчу парадигму кожної постановки. У рамках цієї групи знаків, створених у дуетно-сценічному танці, рух має тимчасову структуру, оскільки розвивається в часовому та просторовому контексті. Жест і міміка розглядаються як знак конструювання сенсу для комунікації з глядачем. Семіотика pas de deus розглядає цю балетну форму як складну знакову систему, в якій у кожен рух, структуру та партнерську взаємодію закладено глибинний символічний сенс. Ключовими знаковими рівнями є гендерна бінарність, просторова семантика, кінесика та фізичний контакт.

Alvin Ailey American Dance Theater: балетмейстерське вирішення великої хореографічної форми засобами афро-джаз-танцю

2026-03-31T16:33:58+03:00

Мета статті – виявити особливості балетмейстерського вирішення великої хореографічної форми засобами афро-джаз-танцю на прикладі танцювальних постановок Alvin Ailey American Dance Theater. Методологія дослідження. Застосовано метод теоретичного аналізу, історико-культурний метод, що надали можливість опрацювати наукову літературу з теми дослідження та посприяли уточненню особливостей зародження і розвитку афро-джаз-танцю; типологічний, та формально-стилістичний метод, застосовані з метод з’ясування основних лексичних, формально-технічних та стилістичних характеристик афро-джаз-танцю; метод мистецтвознавчого аналізу – для виявлення специфіки постановочних рішень балетмейстерів Alvin Ailey American Dance Theater. Наукова новизна. Досліджено проблематику вирішення великої хореографічної форми засобами афро-джаз танцю на прикладі сценічних творів балетмейстерів Alvin Ailey American Dance Theater; уведено на наукового обігу маловідомі матеріали щодо творчої діяльності Е. Ейлі, Р. К. Брауна, Р. Баттла, Д. Джеймісон та М. Раслін; проаналізовано хореографічні постановки «Revelations», «N.Y. Export: Opus Jazz», «Audience Favorites», «The Holy Blues», «Dancing Spirit», «Are You in Your Feelings?» крізь призму проблематики еволюціонування постановочних підходів афро-джаз-танцю А. Ейлі в творчості його учнів та послідовників. Висновки. Закладені А. Ейлі балетмейстерські підходи отримали розвиток в творчості його учнів та послідовників К. Абрахама, Х. Бойкіна, Р. К. Брауна, Р. Баттла, Ч. Монтейро, М. Раслін М. Рашинг Дж. Джеймісон та ін. і на сучасному етапі являють собою унікальний приклад балетмейстерських рішень великою хореографічної форми засобами афро-джаз-танцю. На основі аналізу хореографічних постановок Alvin Ailey American Dance Theater можна констатувати, що серед ключових композиційних прийомів, що використовуються балетмейстерами у вирішенні великих хореографічних форм засобами афро-джаз-танцю: принцип «колективного ритуалу», діалогізм (між солістом і кордебалетом), що проявляється у структуруванні масових сцен через звернення до форми «заклику-відповіді»; контамінація лексики афро-джаз-танцю з елементами танцю контемпорарі, танцю модерн (зокрема техніці Л. Хортона – Lester Horton Technique) і класичного танцю з метою досягнення поліфонії пластичної мови. Специфічними лексичними та формально-технічними прийомами афро-джаз-танцю, до яких найчастіше звертаються балетмейстери є: поліритмія та поліцентрія, при яких різні частини тіла танцюриста виконують рухи в різних ритмах; центр сили та ізоляція – рухи йдуть від центру тяжіння танцюриста до кінцівок; граундінг, що є наслідком міцного зв’язку африканського народу із землею (демі-пліє, плоскінні кроки, удари стопами при нахилені торсі вперед).

Хореографічна культура в оптиці досліджень креативних індустрій

2026-03-31T16:39:45+03:00

Мета статті – обґрунтувати доцільність розгляду танцювальної культури крізь призму досліджень креативних індустрій. Методологія дослідження. Для проведення дослідження застосовано термінологічний метод, методи аналізу та синтезу, теоретичного узагальнення. Наукова новизна. Вперше доведено доцільність використання культурологічної оптики для розгляду хореографічної культури як індустрії. Висновки. Проведене дослідження довело обґрунтованість розгляду танцювальної культури крізь призму досліджень креативних індустрій та справедливість вживання терміну «танцювальна індустрія» на означення спектру виробництва креативних продуктів та послуг, пов’язаних з танцем. Сьогодні до креативних індустрій відносять художню творчість з наявною технологією виробництва, економічним складником, високою роллю індивідуальної креативності та інноваційності. Діяльність у сфері танцювальної культури відповідає ключовим характеристикам креативних індустрій, оскільки ґрунтується на творчій людській праці, виробляє широкий спектр продуктів і послуг (від сценічних постановок та інших перформативних практик до освітніх, медійних, фестивально-конкурсних та комерційних форматів діяльності тощо), функціонує в умовах гнучких, часто проєктних форм організації діяльності, є важливим елементом економіки. Серед перспективних напрямів подальших досліджень – визначення складників танцювальної індустрії, з’ясування основних етапів її становлення, виявлення її ролі у розбудові креативних індустрій в Україні, обґрунтування продуктивних напрямів розвитку танцювальної культури як креативної індустрії тощо.