Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв

ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНИХ НАВИЧОК В УМОВАХ ДИСТАНЦІЙНОЇ ОСВІТИ ПРИ ОПАНУВАННІ ПРОФЕСІЇ АКТОРА

Віталій Мізяк — 2024-04-16

Мета роботи спрямована на з'ясування ефективних методів формування акторських навичок у дистанційній освіті та їх впливу на якість акторської майстерності. Основний акцент роботи робиться на аналізі віртуальних педагогічних підходів, використанні технологій та інновацій у навчанні акторів, а також вивченні самостійних стратегій самоосвіти та взаємодії учасників навчального процесу. Методологія дослідження передбачає застосування методів, направлених на аналіз віртуальних педагогічних підходів, розкриття технології та інновації в навчанні акторів, оцінку результативності через експериментальність та статистичний аналіз адаптований в залежності від конкретних особливостей та обсягу цього дослідження. Найбільш повноцінно був використаний міждисциплінарний підхід, завдяки якому були задіяні такі дисципліни як педагогіка, психологія, естетика. Зазначений методологічний підхід дає можливість глибино дослідити структуру теми. Культурологічний підхід використано для аналізу теми в культурно-історичному контексті і разом з функціональним підходом визначає наукову вагу питань, окреслених в роботі. Це важливо для опису їх реального функціонування в культурі та історичній перспективі. Заради цього було проведено аналіз існуючих досліджень щодо формування акторських навичок в дистанційній освіті, розглянуто педагогічні та психологічні аспекти опанування акторської майстерності в онлайн середовищі, визначено ключові методи, що використовуються для формування навичок в дистанційній формі. Оцінка ефективності різних онлайн педагогічних стратегій у формуванні професійних вмінь актора подається на власному досвіді і досвіді колег. Наукова новизна роботи полягає у виявленні інноваційного підходу до розуміння та покращення процесу навчання акторів в умовах дистанційної освіти, враховуючи нові виклики та можливості, які пропонує сучасний освітній процес. Висновки. Дистанційна освіта в сфері акторської майстерності може стати ефективним інструментом для формування професійних навичок. З використанням новітніх технологій, актор може розвивати не лише власні таланти, а й адаптувати їх до вимог сучасного світу, де віртуальний простір стає необхідною складовою успіху у сценічному мистецтві.

ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО ЗАХІДНИХ МУСУЛЬМАНСЬКИХ ГРОМАД КІНЦЯ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Альмуваїл Фадель — 2024-04-16

Мета статті – виявити особливості театрального мистецтва західних мусульманських громад кінця ХХ – початку ХХІ ст. на прикладі Великобританії. Методологія дослідження. Застосовано метод аналізу та синтезу, метод типологічного аналізу, історико-культурний метод, метод мистецтвознавчого дослідження та теоретичного узагальнення, що посприяло уточненню особливостей традицій ісламського театру та його розвитку на сучасному етапі в західних мусульманських громадах, виявленню особливостей і характерних рис діяльності театрів мусульманської громади Великобританії. Наукова новизна. Досліджено особливості театрального мистецтва західних мусульманських громад на прикладі Великобританії; на основі аналізу постановок театральної кампанії Khayaal Theatre розглянуто особливості розуміння місця, ролі та потенціалу театрального мистецтва представниками сучасних мусульманських громад в Європі; проаналізовано діяльність театру багатонаціональної ісламської школи з навчанням англійською мовою «SOBIS» (Кардіфф) в контексті збереження традицій ісламського театру. Висновки. Багата культура, духовний досвід ісламського світу, репрезентовані в постановках західних мусульманських громад здійснює помітний вплив на сучасне європейське суспільство. Дослідження виявило, що розвиток театрального мистецтва західних мусульманських громад кінця ХХ – початку ХХІ ст. засвідчує вибіркове інтегрування провідних тенденцій європейського сценічного мистецтва, тяжіння до мультикультурності за умови збереження традиційних культурних та релігійних ісламських цінностей. Самобутність сценографічного вирішення, що має безпосередній зв’язок з ісламською історією, її візуальним та архітектурним спадком, виражає ідеї та цінності мусульман. Основними мусульманськими театральними компаніями у Великобританії є Khayaal Theatre, «Ульфа Артс», Arakan Creative, Muju та ін. Інтерактивні форми театру, зокрема форум-театр, можуть стати потужним способом взаємодії та інформування про проблематику британської мусульманської ідентичності. Характерними рисами діяльності театрів мусульманської громади Великобританії є: вшанування та популяризація філософсько-естетичних, літературних та мистецьких ісламських традицій; розробка різноманітного репертуару з метою охоплення широкої аудиторії; сприяння міжкультурному діалогу, взаємодії традиційного і сучасного, взаєморозуміння між мусульманами та людьми інших віросповідань і традицій.

ТЕАТР ОДНОГО АКТОРА: КОМПЛЕМЕНТАРНІСТЬ ЗАСОБІВ І ПРИЙОМІВ ІДЕЙНО-ЕМОЦІЙНОЇ ВИРАЗНОСТІ СЦЕНІЧНОГО ФОРМОТВОРЕННЯ МОНОВИСТАВ

Тетяна Нечаєнко — 2024-04-16

Мета роботи – висвітлити та надати певне теоретичне обґрунтування засобів і прийомів ідейно-емоційної виразності у сценічному формотворенні моновистав театру одного актора. Методологія дослідження полягає в застосуванні компаративного методу для цілісного аналізу засобів і прийомі ідейно-емоційної виразності в моновиставах, визначенні категорій домінанти сценічної дії, комплементарності словесної та фізичної дії в сценічному втіленні цих форм; мистецтвознавчого методу для розуміння художньо-творчої діяльності театру одного актора, його мистецької значущості, реалізації оригінальних режисерських та акторських задумів, затребуваності у сучасних театральних практиках та розуміння жанрового плану дійств, їх характерних ознак; системного методу для проведення аналізу алгоритму порядку дій виконавця, універсального балансу системи виконання творцями дискретного процесу формотворення моновистави за допомогою необхідних навичок та вмінь для досягнення певного ідейно-емоційного вирішення; методу моделювання для дослідження засобів ідейно-емоційної виразності, їх комплементарності у різних способах моделювання сценічної орієнтації щодо вибору засобів і прийомів мистецької артистичності рольового матеріалу; функціонального методу для обґрунтування характерних засобів створення сценічного образу дійової особи ролі у різних жанрах моновистав. Новизна дослідження полягає в комплексному підході до аналізу професійних компетенцій артиста театру одного актора, ступеню його кваліфікаційних артистичних можливостей та засобів ідейно-емоційної виразності у моновиставах, їх комплементарності у сценічному формотворенні дійства. Висновки. Отже, виконавець театру одного актора повинен володіти універсальним артистизмом, високою технікою професіонала як майстра пластичної, словесної, багатообразної техніки театральної дієвості, якому підвладні всі прийоми і засоби сценічної виразності, манери та мотивації образної театральної гри, компліментарність запропонованих обставин постановки, режисерські вирішення масштабності сценічного простору і часу, атмосфери дійства для ідейно цілісного формотворення сценічного високохудожнього твору. Загалом, артист театру одного актора повинен бути взірцем еталону висококваліфікованого професіонала ігрового театру.

ОСОБЛИВОСТІ МОНТАЖНОГО МИСЛЕННЯ У СФЕРИЧНИХ АУДІОВІЗУАЛЬНИХ ТВОРАХ

Альона Стулій — 2024-04-16

Мета роботи полягає у визначенні основних принципів монтажного мислення в сферичних аудіовізуальних творах (відео 360); зʼясуванні причин формування цих принципів; аналізі їхнього впливу на глядача. Методологія. В опрацюванні теми використаний кейс-метод, що базується на вивченні конкретних прикладів, їхньому аналізі та узагальненні. Також застосований компаративний підхід для порівняння монтажних прийомів в сферичних та не сферичних аудіовізуальних творах. Наукова новизна полягає в тому, що монтаж сферичного відео розглядається як окрема особлива система зі своїми законами і правилами, що постала в наслідок розвитку пристроїв зйомки, обробки та відтворення даного формату, а головне – як відповідь на зростаючий глядацький запит саме такого видовища. Висновки. Сферичне відео – нова візуальна форма, яка динамічно розвивається і трансформується, в ній утворюється власна система монтажного мислення. Ця система оперує тими ж поняттями і засобами, що і класичний кінематограф, але застосовуються вони інакше через імерсивність її середовища. Свобода глядача у взаємодії з контентом не дорівнює втраті контролю автора над твором, а змінює інструменти, якими він оперує для направлення уваги публіки за історією. В результаті цей формат по-своєму впливає на мову кіно – візуальну мову XXI століття, розширює її мистецькі кордони. На думку авторки статті, особливості монтажного мислення в сферичних аудіовізуальних творах є перспективною темою для вивчення та практичного дослідження.

ФОРМИ ТА МЕТОДИ МЕДІАПРОМОЦІЇ БАЛЕТНОГО ТЕАТРУ В КНР

Баоцзян Фен — 2024-04-16

Мета статті – дослідити форми та методи медіапромоції балетного театру в Китайській народній республіці. Методологія. Було використано декілька наукових методів дослідження: пошуково-аналітичний – для збору інформації про способи та форми медіапромоції та реклами діяльності балетних театрів КНР); структурно-типологічний – для систематизації отриманих фактів і окреслення головних напрямів медіапромоції китайського балетного мистецтва, метод індуктивного узагальнення – для написання висновків. Наукова новизна полягає у визначенні та висвітленні пріоритетних напрямів медіапромоції балетного театру в Китайській народній республіці. Висновки. Балетний театр Китайської народної республіки не лише продовжує вражати високохудожніми проєктами, а залишається комерційно успішним. Одним з перспективних напрямів оптимізації організаційно-творчої діяльності балетного театру Китаю є збільшення медійної присутності балетних труп на різноманітних китайських і зарубіжних Інтернет-платформах, радіо, телебаченні, кіно тощо. Через різноманітні форми медіа здійснюється промоція хореографічних вистав та шоу, в мережі Інтернет відбуваються стрімінгові трансляції, онлайн-екскурсії, майстер-класи; активність балетних компаній посилюється у соцмережах; телебачення висвітлює та організовує танцювальні фестивалі, конкурси, шоу, церемонії нагородження артистів державними та недержавними преміями; професійні та аматорські балетні школи активно користуються медіарекламою; балетний театр співпрацює з фешн-індустрією; балет є темою багатьох ігрових та документальних фільмів; елементи балету потрапляють до новітніх форм медіамистецтва. Таким чином, балетний театр в КНР ефективно користується різноманітними методами та прийомами медіапромоції. Оскільки китайський балетний театр перебуває на підйомі, він вдосконалює можливості для подальшого повноцінного розкриття свого творчо-організаційного потенціалу. Увага до цієї теми сприятиме розвитку сильних боків організації балету в Китаї, пошуку нестандартних рішень при одночасному зосередженні на розбудові національного балетного театру за високими стандартами.

ПІДТЕКСТ У КУЛЬМІНАЦІЙНОМУ ДІАЛОЗІ ЯК РЕЖИСЕРСЬКИЙ МЕТОД УНИКНЕННЯ МЕЛОДРАМАТИЧНИХ ШТАМПІВ

Андрій Хіміч — 2024-04-16

Мета роботи. Проаналізувати прояв мелодраматичних штампів у жанрових структурах мелодрами, а також порівняти кульмінаційні сцени мелодрам та вивести проблему мелодраматичності кульмінаційного діалогу. Довести, що підтекст є одним з інструментів зниження патетичності мелодрами. Методологія роботи. Дослідження режисерських методів уникнення мелодраматичних штампів у кульмінаційному діалозі у своїй методологічній основі вимагало комплексного застосування мистецтвознавчих та культурологічних наукових методів. У процесі роботи використовувалися такі методи: системно-аналітичний метод (для вивчення та аналізу жанрових структур мелодрам), порівняльний метод (для порівняння кульмінацій жанрових та артгаузних мелодраматичних кульмінацій), метод класифікацій (для узагальнення та систематизації висновків). Наукова новизна полягає в реалізації спроби осмислення кульмінаційних сцен жанрових та авторських артгаузних мелодрам на наявність мелодраматичних штампів, типологізації клішованих кульмінаційних діалогів та режисерських методів їх уникнення. Висновки. У результаті дослідження було проаналізовано кульмінаційні сцени мелодрам та виявлено мелодраматичні штампи. Під час порівняння кульмінаційних сцен мелодрам було виведено, що діалог є одним із факторів клішованої мелодраматичності. Запропоновано до аналізу фільми з відсутністю штампів в кульмінації. На прикладі фільмів Пола Томаса Андерсона показано доцільність використання діалогу з підтекстом, який є одним з інструментів уникнення зайвої патетичності мелодрами. Зроблено висновок, що авторське переосмислення режисерів інших мелодраматичних штампів є перспективним для подальших наукових досліджень жанру мелодрами.

РЕЖИСЕРСЬКЕ ВИКОРИСТАННЯ АКТОРА КОМІЧНОГО АМПЛУА В ДРАМАТИЧНІЙ РОЛІ НА ПРИКЛАДІ ТВОРЧОСТІ ДЖИМА КЕРІ

Антон-Григорій Цьона — 2024-04-16

Мета роботи полягає в дослідженні режисерського прийому руйнації стереотипного сприйняття актора комічного амплуа в драматичній ролі та доведенні, що це є способом створення контрапункту в акторському ансамблі. Методологія роботи. Були застосовані наступні наукові методи дослідження: аналіз (для обробки фільмів, теоретичних праць, статей кінокритиків та журналістів), порівняння (щоб вивести особливості стилістичних рішень у фільмах), індукція (для виведення загальних принципів з конкретних прикладів в творчості Джима Кері), узагальнення (для написання висновків). Наукова новизна. Вперше проаналізовано можливості використання комедійного актора в кінодрамах, досліджено змістовний та стилістичний ефект, що виникає від такого режисерського рішення. Означено емоційний вплив на сприйняття глядача, виведено принципи підбору касту на допоміжні ролі для створення контрапункту в акторському ансамблі. Висновки. Комічний актор в драматичній ролі суттєво впливає на стилістику фільму. Таке режисерське рішення може підвести до двоїстості сприйняття персонажа; автор, накладаючи трагедійні елементи новоствореного образу на попередній досвід споглядання комічних ролей виконавця, створює для глядачів проблему «довіри» актору. Внесення фактору нереалістичності дозволяє природньо поєднувати стилізовану та реалістичну гру. Таке поєднання створює контрапункт в акторському ансамблі та заряджає конфлікт самим співіснуванням акторів. Поєднання комічного та гостро драматичного спрацьовує на підсилення напруги, створення додаткових колізій. Це може бути використано як наступні режисерські інструменти: створення емоційного підсилення та співпереживання; пом’якшення сприйняття складної теми; створення відчуття бекграунду в персонажа; впізнавання в знайомому стилі гри іншого змістового шару. Здійснено висновок про перспективність подальшого осмислення різноманітного спектру ефектів від використання комедійних акторів в драматичних фільмах.

МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ ПІДХІД ЯК ОСНОВА МЕТОДОЛОГІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМАТИКИ РЕАЛІСТИЧНОГО ЖИВОПИСУ

Олена Афоніна — 2024-04-16

Мета роботи полягає в обґрунтуванні методологічного принципу дослідження живопису реалізму на прикладі аналізу картини українського художника Юрія Камишного. Методологія дослідження поєднала сукупність загальнотеоретичних (аналіз і систематизація матеріалу, теоретичне узагальнення та метод дедукції) і спеціальних наукових методів (термінологічний, метод аналогій, мистецтвознавчий аналіз, іконографічний метод). Наукова новизна дослідження переконує у можливості та перевагах застосування міждисциплінарного підходу щодо розкриття специфіки реалістичного живопису. Обґрунтовано залежність аналізу передумов виникнення і причин реалізації реалізму в кожній мистецькій епосі, умов його розвитку у добу класичної і посткласичної соціокультурної парадигми. Зміст поняття «реалізм» розкрито крізь призму гуманітарного знання, зокрема, історії, філософії, культурології, етнографії, мистецтвознавства, психології, соціології, що дозволило посилити аналіз творів, виконаних у реалістичній манері реалізму. Висновки. На підставі аналізу ряду визначень синонімічних термінів «міждисциплінарність», «міждисциплінарний підхід», наявних в українському науковому дискурсі, обґрунтовано, міждисциплінарність як інтегративний підхід для аналізу творів мистецтва із взаємозв’язками з іншими сферами гуманітарного знання, запозиченнями і використанням інструментарію (схеми, моделі, категорії, поняття). Аналізуючи специфіку реалістичного живопису на прикладі твору українського художника Юрія Камишного «Сонячні пестощі», показано застосування історико-системного методу (як відповідність політичних, соціальних, культурно-мистецьких умов розвитку). Іконографічний метод і мистецтвознавчий аналіз дозволили обґрунтувати скомбінованість пейзажного (сільський пейзаж) і побутового жанрів. Стилістику картини у манері реалізму ХІХ століття, для якої характерне зображення елегійності літнього сільського життя з уособленням доби дня (полудень). Тут важливим стало зображення листя дерев, які ніби «втомлені» від палючого сонця. Сонце також представлене з мерехтінням променів на охайно вибіленій хатній стіні. Іконографічний метод дозволив описати сюжет роботи як екстер’єр типового українського сільського житла і подвір’я. Метод узагальнення дозволив представити його домінування у творчості художника-реаліста. Крос-культурний метод застосовано для порівняння сюжетної специфіки картини з сюжетними мотивами зарубіжних художників-реалістів. Метод етнографічного спостереження дозволив переконатися у типовості зображення хати для сільської української місцевості.

НАСЛІДУВАННЯ ТРАДИЦІЙ СТАРИХ МАЙСТРІВ В УКРАЇНСЬКОМУ РЕАЛІСТИЧНОМУ ЖИВОПИСІ (на прикладі творчості В. Костирка, Є. Равського, О. Глазунова)

Руслана Безугла — 2024-04-16

Мета статті – виявити вплив наслідування живописних традицій старих майстрів на творчість представників сучасного українського реалістичного мистецтва. Методологія дослідження базується на таких філософських та загальнонаукових підходах, що дали змогу розглянути феномен наслідування в сучасному українському художньому мистецтві з різновекторних позицій: міждисциплінарний підхід забезпечив використання при аналізі феномену наслідування останніх теоретичних доробків соціогуманітарних наук; феноменологічний метод застосовано на етапі розкриття сутності й конкретизації такого феномену, як наслідування, його трансформацій у сучасному мистецькому просторі. Наукова новизна обумовлена тим, що акцентуалізовано увагу на окремих чинниках, зокрема і на наслідуванні сучасними українськими художниками живописних традицій старих майстрів, що безпосередньо впливає на становлення художнього мистецтва сучасної України. Висновки. Констатовано, що звернення до художньої традиції старих майстрів не є новим підходом у мистецтві, проте в українському мистецтвознавстві відсутня достатня кількість фундаментальних наукових розвідок щодо впливу творчості старих майстрів на становлення сучасних українських художників. З’ясовано, що сучасні мистці виявляють інтерес до скрупульозної деталізації, гладкої манери письма, барокових складних ракурсів, передають психологізм образів у манері Караваджо, Рембрандта, актуалізуючи класичні традиції в сучасному живописі. Доведено, що живописна ілюзорність, художньо-композиційні та колористичні пошуки і навіть універсальні змісти у творах старих майстрів можуть слугувати інспіраціями у творчості В. Костирка, Є. Равського, О. Глазунова та інших українських художників. Наголошено, що питання наслідування живописних традицій старих майстрів в українському реалістичному живописі потребує додаткових досліджень, проте на наш погляд, це є перспективною темою для подальших досліджень в межах мистецтвознавства та культурології.

ВПЛИВ ТОЧНОЇ АТРИБУЦІЇ НА ЗБЕРЕЖЕННЯ ІСТОРИЧНИХ ПОРТРЕТНИХ МІНІАТЮР

Тетяна Зузяк — 2024-04-16

Мета дослідження – аналіз впливу точної атрибуції на процес збереження історичних портретних мініатюр. Методологія дослідження. Системний метод був застосований для аналізу портретних мініатюр як складної системи, що включає в себе авторство, історичний та культурний контекст, матеріали та техніки створення. Використовуючи системний підхід, автор статті зміг ідентифікувати взаємозв'язки між різними аспектами портретної мініатюри та їх вплив на стратегії їх збереження. Діалектичний метод був використаний для розуміння динаміки між точною атрибуцією та процесами збереження мініатюр. В межах діалектичного аналізу були розглянуті різні точки зору щодо значення атрибуції, від практичних аспектів збереження до філософських питань авторства та автентичності. Пошуковий метод дозволив зібрати широкий спектр даних про історичні портретні мініатюри, їх авторів, техніки виконання та історію збереження. Пошуковий метод забезпечив збір необхідної інформації для проведення точної атрибуції мініатюр та вивчення їх впливу на консерваційні практики. Наукова новизна. Дослідження висвітлює, як розуміння історичного та культурного контексту мініатюр, досягнуте через точну атрибуцію, може вплинути на експозиційні рішення, освітні програми музеїв та стратегії збереження культурної спадщини. Висновки. Точна атрибуція забезпечує науково обґрунтовану основу для вибору методів консервації та реставрації, що є критично важливим для збереження історичних портретних мініатюр відповідно до їх віку, стилю та використаних матеріалів. Точна атрибуція сприяє формуванню музейних колекцій та розробці виставок, дозволяючи музейним фахівцям ефективно класифікувати та презентувати мініатюри у контексті їх історичного та культурного значення. Дослідження підкреслює значення етичних міркувань у процесі атрибуції, наголошуючи на необхідності збалансованого підходу між використанням сучасних технологій та збереженням автентичності творів.

ЕВОЛЮЦІЯ ОБРАЗУ РОМСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СУЧАСНОМУ МИСТЕЦТВІ

Жанна Денисюк — 2024-04-16

Метою статті є актуалізація ромських образів у художніх творах кінця ХХ – початку XXI ст. Методологія дослідження. Для осмислення та реалізації мети було використано культурологічний та історичний підходи, для вивчення еволюції ромських художніх образів використано такі дослідницькі методи, як хронологічний метод, мистецтвознавчий аналіз та ін. Наукова новизна полягає в тому, що вперше комплексно досліджено трансформацію презентації ромів у європейському образотворчому мистецтві кінця ХХ – початку XXI ст.; проаналізовано внесок сучасних ромських митців у формування нового образу своєї спільноти. Висновки. У статті проаналізовано специфіку зображення представників ромської спільноти в сучасному мистецтві Європи. Встановлено внесок ромських митців-новаторів, таких як Альфред Ульріх, Ден Тернер, Делейн Ле Бас, Одон Гюдьї та ін., які проклали шлях до самопрезентації ромів і сформували новий образ своєї спільноти. Досліджено роль сучасних ромських художників в утвердженні ромської ідентичності та використанні нових форм мистецтва для передачі складних реалій ромських громад сьогодення. Досліджено творчий доробок провідних сучасних ромських художників, зокрема Даміана Ле Баса, Емілії Рігової, Дена Тернера, Сельми Селман та ін., які художніми засобами, поєднуючи традиційне ромське мистецтво із сучасними техніками, відображають ромську ментальність. На низці предметних прикладів встановлено, що роми в різні часи, як і в сучасний період, були і є об’єктом посиленого інтересу художників через особливості своєї появи та міграції на теренах Європи, специфіки етногенезу, самобутньої матеріальної та духовної культури, етнічної єдності та стійкості.

МІНІАТЮРНИЙ ПОРТРЕТ ЯК ЕЛЕМЕНТ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ В МУЗЕЙНИХ КОЛЕКЦІЯХ

Віктор Карпов — 2024-04-16

Метою статті є огляд портретних мініатюр в колекціях музеїв як витонченого мистецтва ХVІ – ХІХ ст., що тісно пов’язане з історією монархів та аристократії, а також відображає естетичні вподобання замовників портретних мініатюр, мистецькі тенденції в окреслений період та науково-технологічні можливості виготовлення мініатюр. Методологія дослідження полягає у застосуванні низки підходів. Метод аналізу джерел застосовували для аналітичного осмислення літератури за темою статті. При вивченні фактологічного матеріалу у нагоді став міждисциплінарний аналіз, зокрема біографічний та культурологічний методи дослідження. Історичний підхід та теоретичне узагальнення дозволило сформулювати висновки та виокремити перспективи подальших розробок теми. Наукова новизна полягає у погляді на портретну мініатюру в музейних колекціях як на складову культурної спадщини та важливий візуальний документ історії культури Європи ХVІ–ХІХ ст. Висновки. Як окремий вид мистецтва, портретна мініатюра в країнах Європи, насамперед Англії, почала оформлюватися у ХVІ ст., досягнувши свого апогею у ХVІІІ ст. та, не витримавши конкуренції із фотографією, стала частиною історико-культурної спадщини. На початку ХІХ ст. спостерігаємо популярність портретної мініатюри в Америці, де цей вид мистецтва став доволі прибутковим бізнесом. Першопочатково портретні мініатюри ставали частинами колекцій власне самих замовників. Подальші покоління колекціонерів формували більш обширні зібрання творів мистецтва, серед яких портретні мініатюри слугували частиною великого мистецького комплексу. До таких колекцій належить зібрання Розалінди та Артура Гілбертів Музею Вікторії й Альберта у Лондоні, колекція портретних мініатюр Вінницького обласного художнього музею, яка є важливою й з погляду зв’язків історії культури України із загальноєвропейським контекстом.

РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ КОЛЕКЦІЇ ДНІПРОВСЬКОГО ХУДОЖНЬОГО МУЗЕЮ ПОРУБІЖЖЯ XIX–XX СТОЛІТЬ В ЕКСПОЗИЦІЙНОМУ БЛОЦІ «МОДЕРН. АВАНГАРД. СИМВОЛІЗМ»

Анастасія Кравченко — 2024-04-16

Мета статті полягає у виявленні особливостей та закономірностей у репрезентації частини колекції Дніпровського художнього музею порубіжжя XIX – XX століть, представленій в блоці основної музейної експозиції «Модерн. Авангард. Символізм» у період з 19 травня 2018 року до 23 лютого 2022 року. Методологія наукової розвідки ґрунтується на застосовуванні системного підходу в поєднанні загальнонаукових та спеціальних методів пізнання, таких як аналітичний, формально-стилістичний, систематизації та узагальнення. Застосування зазначених методів і підходів сприяло глибокому опрацюванню визначеної проблематики й надало змогу сформулювати аргументовані висновки. Наукова новизна роботи полягає в комплексному підході до аналізу та узагальнення низки питань щодо особливостей репрезентації творів образотворчого мистецтва межі XIX – XX століть представленій в блоці «Модерн. Авангард. Символізм» постійної музейної експозиції Дніпровського художнього музею. Висновки. За результатами поточної наукової розвідки можемо констатувати, що зала постійної експозиції Дніпровського художнього музею – «Модерн. Авангард. Символізм», яка складалася з чотирьох тематичних частин, являє собою приклад вдалого поєднання експозиційної та наукової роботи, що дозволило на гідному рівні репрезентувати відповідний розділ музейної колекції. Відмітимо також нетривіальне вирішення експозиційного простору в кольорі, особливістю якого стало акцентоване контрастне зонування. Серед прикметних особливостей зауважимо віднайдений баланс між демонстрацією творів визнаних майстрів модерністської доби та представником регіонального мистецького осередку. Включення основної експозиції ряду картин місцевого художника-символіста Михайла Сапожникова, певною мірою сприяло інтегруванню його постаті та творчого доробку в лінію розвитку українського образотворчого мистецтва першої третини ХХ ст.

ОБРАЗ РОМІВ У ЖАНРОВОМУ РЕАЛІСТИЧНОМУ ЖИВОПИСІ ХІХ – ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ: СТИЛІСТИЧНІ ТА СЮЖЕТНО-ТЕМАТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ

Олексій Роготченко — 2024-04-16

Мета дослідження полягає в аналізі стилістичної та сюжетно-тематичної специфіки творів жанрового реалістичного живопису, присвячених ромським образам ХІХ – початку XX ст. Методологія дослідження. Для висвітлення зазначеної мети було використано порівняльно-історичний метод та мистецтвознавчий аналіз. Наукова новизна роботи обумовлена її метою: дослідження є першою у вітчизняному мистецтвознавстві спробою здійснити аналіз доробку окремих європейських художників-реалістів ХІХ – початку XX ст. на ромську тему, представлену в творах сюжетного жанру. Ця тема є фактично не вивченою, хоча красномовно представляє тенденцію інтересу до суб’єктивного зображення широкого спектра життя різних суспільних верств та етнічних спільнот в європейських країнах та є такою, що впливала на формування більш позитивного ставлення до ромів у ХІХ – початку XX ст., які зазнавали утисків внаслідок політики національних європейських держав. Висновки. Досліджено окремі художні твори Томаса Бейкера, Августа фон Петтенкофена, Альфред Маннінгса як типових представників реалістичного живопису Європи ХІХ – початку XX ст., у творчому доробку яких наявні окремі сюжетні лінії, присвячені ромським образам у контексті соціально-економічних та духовно-культурних аспектів існування ромів. Наголошено на тому, що ці митці як лідери громадської думки, яким було небайдуже складне становище ромських спільнот, своїми творами покращували ставлення суспільства до них у зазначений період. Описано два ідейно-сюжетні напрямки. Перший описує важке соціальне та матеріальне становище, другий акцентує на створенні ареолу романтики довкола життя ромських спільнот. Таким чином, встановлено, що твори європейських художників свого часу не тільки привертали увагу до соціально-побутових проблем ромського етносу, а і є типовими зразками реалістичного живопису зазначеного періоду.

РЕАЛІЗМ ЯК ІНСТРУМЕНТ ВІДРОДЖЕННЯ КЛАСИЧНИХ ТРАДИЦІЙ У ЖИВОПИСНІЙ ТВОРЧОСТІ ОЛЬГИ КАРПЕНКО

Юлія Романенкова — 2024-04-16

Мета роботи – актуалізувати інструментарій реалізму як один з основних методів збереження класичних традицій у мистецтві живопису представниці київської мисткині Ольги Карпенко. Методологія роботи базується на використання комплексного методу для всебічного аналізу феномену сучасного живопису та манери О. Карпенко як його сегменту, хронологічного методу для послідовного розгляду етапів формування особистого творчого стилю художниці, компаративного методу для порівняння характерних рис творчої манери авторки різних етапів, іконографічного методу для аналізу окремих творів. Наукова новизна розвідки визначається тим, що в сучасній мистецтвознавчій літературі на сьогодні обмаль досліджень, присвячених реалістичній манері у творчості сучасних вітчизняних митців, а в контексті творчості О. Карпенко питання ще не ставилося в такому розрізі. Бібліографія питання є дуже обмеженою, тому кожна нова розвідка є важливим кроком у заповненні цієї лакуни. Висновки. Творчість київської художниці Ольги Карпенко є одним з тих наріжних каменів, на яких можна будувати комплексну уяву про тенденції розвитку сучасного вітчизняного живопису. Вона є полікомпонентною, синтезує в собі прояви стилістичних рис різних манер, напрямків, поєднує прояви різних видів мистецтва, технік. Серед головних відмітних рис манери О. Карпенко є те, що вона належить до тих представників молодої генерації, які намагаються зберегти традиції академічного живопису, чому сприяє звернення до реалістичної манери. Саме аналіз ролі реалізму у творчій манері мисткині і є основною метою даної розвідки, що покликана актуалізувати проблему значення, місця реалізму як способу світобачення у сучасному мистецькому просторі. Водночас ставиться проблема експериментаторства у творчості та співіснування реалістичної манери з тяжінням до експерименту.

СТИЛЬ КЛАСИЦИЗМ У НАСТІННОМУ ЖИВОПИСІ ХРАМІВ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ

Марина Бардік — 2024-04-16

Мета статті – дослідити риси стилю класицизм у настінному живописі храмів Києво-Печерської лаври. Методологія дослідження полягає в комплексному застосуванні історико-культурного, мистецтвознавчого аналізу, біографічного методу. Наукова новизна роботи. Досліджено реалізацію стилю класицизм у монументальному живописі Києво-Печерської лаври. Введено в науковий обіг архівні описи розписів, фото, картограми. На основі архівних джерел досліджено стильові ознаки класицизму в розписах бічного приділа святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова Великої церкви та інтер’єра церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Розкрито, завдяки яким принципам побудови композиції та колориту, а також специфічним декоративним елементам створювався класицистичний стінопис у компартиментах цих храмів. На основі стильового аналізу та аналізу архівних документів запропонована робоча гіпотеза для уточнення атрибуції настінного живопису церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Простежено його зв’язок з живописною бароковою декорацією Великої церкви (Успенського собору). Висновки. Стиль класицизм був представлений у монументальному живописі храмів Києво-Печерської лаври ХІХ ст. У класицистичному стилі були створені розписи приділа святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова Великої церкви та церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Живописні декорації приділа і церкви формувалися на таких принципах класицистичної композиції, як строга симетрія, спокійний і чіткий ритм, упорядкована структура, емоційна стриманість. Художник написав низку елементів класицистичної архітектури, таких як кесони, елементи коринфського ордеру, руст тощо. Він створив ілюзію барельєфів та ліпного декору завдяки використанню техніки гризайль. Написав ілюзорні позолочені рами різної форми, котрі облямовували композиції, стилізовані монохромні орнаменти. Обрав домінантами колориту блакитний (символічний колір Богородиці) та відтінки сірого. Аналіз мистецького стилю та архівних джерел дозволив висловити робочу гіпотезу щодо авторства і часу створення розписів церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Їх, як і стінопис приділа апостола Іоанна Богослова, виконав Корнілй Волошинов протягом 1837–1838 рр. У сюжетах і локації композицій стінопису церкви мали місце запозичення з барокової декорації Великої церкви (Успенського собору).

РОМСЬКА ТЕМАТИКА В ПЕЙЗАЖАХ (НА ПРИКЛАДІ ТВОРІВ РЕАЛІСТИЧНОГО ЖИВОПИСУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ.)

В’ячеслав Бойко — 2024-04-16

Мета статті – аналіз ромської тематики у пейзажному живописі в творах митців-реалістів другої половини ХІХ ст. В дослідженні виділено сюжетну лінію пов’язану з традиціями кочового народу – ромів, які привертали увагу митців реалістичного напрямку образотворчого мистецтва, оскільки переважна більшість ромських образів і традиційного способу життя ромів другої половини ХІХ ст. представлена в творах живопису за допомогою введення пейзажних сюжетних ліній. Методологія роботи представлена історико-культурним та аналітичним методами, історико-мистецькою типологією та логіко-узагальнюючим методом. Ці методи дозволили прослідкувати розвиток ромських сюжетів у пейзажному образотворчому мистецтві досліджуваного періоду. Наукова новизна статті пов’язана з цілковитою відсутністю досліджень з обраної теми та необхідністю ввести її в науковий обіг як таку, яка зверне увагу вчених і широкого загалу до ромської теми в контексті реалістичного пейзажного живопису в світовому образотворчому мистецтві ХІХ ст. Висновки. Дослідження здійснено в кілька етапів, першим із яких став аналіз історіографічної бази, в межах чого наголошено на актуальності вивчення діалогу пейзажу та ромських образів у творах художників-реалістів. Під час другого дослідницького етапу охарактеризовано особливості пейзажного жанру в творах напрямку реалізму. Після чого з масиву художніх творів виокремлено полотна Августа фон Петтенкофена (1854), Харитона Платонова (1877), Девіда Бейтса (1886), Франца Штрайта (1885–1886) та описано їх з позицій взаємозалежності пейзажного тла й ромських образів та (або) сцен із ромського життя. Насамкінець, наголошено на тому, що в кожному з цих творів пейзаж не контрастує з ромською темою, а, навпаки, є інструментом із її розкриття. Тому логічним є висновок про те, що пейзажна лінія застосовувалась художниками-реалістами як логічна складова романтики кочівництва в ХІХ ст.

ТЕХНОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СТВОРЕННЯ МІНІАТЮРНОГО ЖИВОПИСУ РОЗАЛЬБИ КАРР’ЄРИ (1673–1757)

Світлана Біскулова — 2024-04-16

Мета роботи – встановлення техніки створення чотирьох мініатюрних портретів Розальби Карр’єри (1673–1757) з колекції Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків (НММБВХ, Музей Ханенків) за допомогою оптичних та фізико-хімічних методів та введення отриманих результатів у науковий обіг. Методологія дослідження полягає у використанні сучасних методів аналізу витворів мистецтва у різних діапазонах спектра, зокрема дослідження мікроскопічні, в ультрафіолетових (УФ) та інфрачервоних (ІЧ) променях, рентгенофлуоресцентний аналіз (РФА) та метод інфрачервоної спектроскопія з Фур'є-перетворенням (ATR-FTIR). Наукова новизна полягає в тому, що вперше представлено комплексне дослідження мініатюрних портретів відомої венеціанської художниці Розальби Карр’єри з колекції НММБВХ, за допомогою якого встановлено технологічні особливості створення мініатюр на слоновій кістці та їхнього оформлення із використанням різноманітних матеріалів, авторські техніки нанесення зображення портретів та ідентифікацію пігментів фарбового шару. Висновки. У результаті проведених досліджень було встановлено, що при створенні мініатюр за основу було використано слонову кістку. Показано дослідженнями в ІЧ-світлі відсутність на мініатюрах попередніх малюнків, авторських змін композиції та прихованих підписів. Методом РФА визначено, що в оформленні предметів мистецтва використані мідні підкладки, срібні із позолотою рамки та покривне венеціанське скло. Встановлено, що зображення портретів нанесене акварельними фарбами авторським точковим способом, а ідентифіковані методом ATR-FTIR пігменти у складі фарб відповідають часу створення мініатюр у другій чверті XVIII ст., що співпадає із музейною атрибуцією. Отримані результати можуть бути корисними мистецтвознавцям, реставраторам та експертам-технологам для атрибуції/ переатрибуції творів мистецтва XVIII–XIX ст.

УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ГОСТИННОСТІ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОГО ДИПЛОМАТИЧНОГО ЕТИКЕТУ

Світлана Долеско — 2024-04-16

Мета дослідження полягає у встановленні значення традицій гостинності для сучасного дипломатичного етикету України. У статті розглянуто застосування в період сучасності традицій гостинності, притаманних українській народній культурі, в практиці вітчизняного дипломатичного етикету. Тож, центральним вектором статті є предметний аналіз ролі окремих традицій, а саме – застосування традиції вітання іноземних делегацій хлібом та сіллю на вишитому рушникові, співання вітальних пісень, дарування гостям подарунків, які транслюють традиції матеріальної та нематеріальної культури українського народу. Методологія дослідження обумовлена його завданнями та базується на принципах історизму й об’єктивності, із застосуванням методів порівняння та узагальнення, аналітичного й системного методу. Наукова новизна дослідження полягає у виокремленні серед масштабного пласта архаїчних традицій українського народу тих, які висвітлюють аспект гостинності українського народу на початку XXI ст. Висновки. Аналіз наукових праць засвідчив, що вітчизняні науковці приділяють належну увагу дослідженню народних традицій (Л. Артюх, Т. Веселовська, Н. Войтович, О. Гримак та ін.) та дипломатичного етикету (І. Козинець, В. Клименко, О. Подворна, О. Сагайдак, А. Чабан, Ю. Чугаєнко та ін.), однак роль українських національних традицій гостинності у ХХІ столітті фактично не висвітлено у вітчизняному науковому дискурсі. Проаналізовані у статті звичаї (вітання гостей хлібом-сіллю на вишитому рушникові; частування гостей традиційними стравами; святкове вітання гостей піснями; дарування гостям цінних подарунків) засвідчили про побутування українських національних традицій на дипломатичному рівні, що дає підстави декларувати про самобутність української культури в світі. Доведено, що народна українська гостинність й на початку XXI ст. відіграє важливу роль в дипломатичній діяльності, що регламентується правилами дипломатичного етикету.

ДОСЛІДЖЕННЯ ПОРТРЕТІВ МОНАРХІВ АВСТРО-УГОРЩИНИ (ХVІІІ СТОЛІТТЯ) З КОЛЕКЦІЇ ЧЕРНІВЕЦЬКОГО ХУДОЖНЬОГО МУЗЕЮ

Ірина Міщенко — 2024-04-16

Метою статті є введення до наукового обігу нової інформації щодо атрибуції портретів невідомих осіб зі збірки Чернівецького художнього музею та розгляд процесу вивчення цих творів. Методологія дослідження передбачає використання різноманітних методів: історичного, системного, верифікації отриманих даних, мистецтвознавчого та порівняльного аналізу, тощо. Застосування цих наукових методів дозволило усебічно та об’єктивно вивчити й систематизувати наявні в різних джерелах відомості щодо досліджуваних живописних робіт, з’ясувати імена портретованих. Наукова новизна результатів дослідження полягає в тому, що вперше було проаналізовано стилістичні риси творів, виявлено подібність музейних картин з портретами, виконаними іншими європейськими митцями ХVІІІ ст., визначено змальованих художниками осіб ‒ правителів Австро-Угорської імперії, час виконання та провенанс портретів. Висновки. Вивчення живописних портретів, що надійшли до колекції Чернівецького художнього музею, як «Портрет жінки» і «Портрет чоловіка» невідомих авторів, розпочалося з аналізу стилістики, що дало змогу орієнтовно встановити час створення зображень як другу половину ХVІІІ ст., коли в образотворчому мистецтві Європи панував стиль рококо, що подекуди накладався на більш давні традиції створення парадних портретів, для котрих характерною була підкреслена стриманість та деяка умовність і площинність у трактуванні форми. Подальша реставрація та дослідження робіт, зокрема, особливостей костюму, атрибутів та нагород на портреті молодого чоловіка, дали змогу припустити, що на портреті зображено членів однієї з королівських родин Європи. Порівняльний аналіз виявив, що картини зі збірки музею є парадними портретами імператриці Австро-Угорщини Марії Терезії (1717–1780) та її сина імператора Йосифа ІІ (1741–1790). Віднайдені аналогії з подібними творами європейських майстрів допомогли також встановити, що зразками для портретів з музею у Чернівцях слугували роботи як придворних художників цих монархів, зокрема, Йозефа Хікеля та Антона фон Марона, так і роботи інших митців. Вивчення біографій портретованих та час виконання робіт, які стали зразками, підтвердило і попереднє датування творів ‒ 1770-ті рр.

УКРАЇНСЬКИЙ ПОРТРЕТНИЙ ЖИВОПИС XVIII–ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТЬ У ЗІБРАННІ ДНІПРОВСЬКОГО ХУДОЖНЬОГО МУЗЕЮ

Ірина Несен — 2024-04-16

Мета статті присвячена аналізу зібрання портретного живопису козацької тематики XVIII–початку ХІХ століть з колекції Дніпровського художнього музею, з подальшою класифікацією типології жанру і ролі зазначених творів у розвитку українського портрету. Методологія дослідження базується на поєднанні загальнонаукових і спеціальних методів пізнання. Провідними засобами дослідницького інструментарію є аналітичний, історико-хронологічний, системний підходи, що дають можливість ґрунтовно розглянути матеріал в мистецтвознавчому й історичному контекстах, отримати результати для наступних пошуків з метою уточнення атрибуції. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному вивченні творів окремої колекції портретів XVIII–початку ХІХ століть з зібрання Дніпровського художнього музею, у якій поруч з відомими історичними особами (І. Самойлович, І Мазепа І. Скоропадський) бачимо маловідомі постаті (писаря І Невінчаного, єпископа Йосафа). Визначено їх мистецьке й історичне значення в розвитку національного портретного живопису. Висновки. Розглянуті у статті вісім портретів фондової колекції згаданого музею, дали можливість автору дослідити низку портретів козацьких діячів XVIII ст., відстежити важливі факти походження групи творів з початкового періоду формування музейної збірки зусиллями Дмитра Яворницького. Аналіз характеру портретів засвідчив присутність в колекції основних жанрових різновидів – ктиторський, епітафійний, свіцький парадний і камерний типи. Особливо важливим для дослідження є гіпотетичний портрет гетьмана І Мазепи, який демонструє станкову варіацію ктиторського портрету. Переважна частина розглянутих творів своєю стилістикою уособлює бароко, натомість «Портрет Павла Руденка» пензля Володимира Боровиковського, виявляє ознаки класичного портрету. Розглянуті у статті твори уточнюють стилістику національних типажів.

РОМАНТИЗОВАНИЙ ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ ЕСМЕРАЛЬДИ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ЖИВОПИСІ ХІХ СТОЛІТТЯ

Світлана Оборська — 2024-04-16

Мета статті – проаналізувати романтизований художній образ Есмеральди в творах художників XIX ст. – одного з ключових персонажів роману Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері» (1831) як типового зразка французької літератури періоду Романтизму. Даному твору притаманна гротескність, гіперболізація, наявність конфлікту, тяжіння до драматичних моментів при побудові сюжету, що й втілено в постаті Есмеральди – волелюбної та харизматичної ромської дівчини-танцівниці. Вона як символ двох основоположних векторів суспільного розвитку, що полягав у боротьбі добра і зла, захоплювала собою уяву художників ХІХ ст., спонукала їх до творчого саморозвитку й передачі переживань образотворчими засобами в романтичному та реалістичному ключі. Для цього було використано такі методи дослідження: історичний метод, що дозволив здійснити дослідження відповідно до епохи написання роману й художніх творів; порівняльний метод для зіставлення художніх творів, об’єднаних спільною сюжетною лінією; мистецтвознавчий аналіз для встановлення ряду стилістично-композиційних особливостей кожної роботи; метод узагальнення для підведення дослідницьких підсумків. Наукова новизна полягає в тому, що вперше класифіковано ряд творів живопису ХІХ ст., на яких зображено героїню «Собору Паризької Богоматері» – Есмеральду. Критерієм такого відбору слугувала образотворча поетизація образу Есмеральди. Висновки: аналіз художніх творів Адольфа Вільяма Бугро, Вільяма Гейла, Ежені Генрі, Фрідріха Крауса, Йозефа ван Леріуса, Ліонеля Руайє, Карла Штейбена доводить увагу цих та інших митців до постаті Есмеральди з роману Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері». У проаналізованих полотнах в образі Есмеральди сконцентровано ключові риси романтичного світобачення: культ почуттів, увага до внутрішніх переживань особистості, захоплення демонічними жіночими образами та ін. Живописні інтерпретації образу Есмеральди митцями-романтиками дозволяють глибше зрозуміти сюжетні тенденції, притаманні періоду Романтизму, а надалі – зображати зовнішню та внутрішню жіночу красу в тенденціях Реалізму.

МОДЕРНЕ УКРАЇНСЬКЕ МИСТЕЦТВО: ЄВРОПЕЙСЬКА ТОТОЖНІСТЬ ЧИ ОКРЕМІСТЬ

Злата Сапєлкіна — 2024-04-16

Метою статті є виявлення особливостей українського модерну як самобутнього соціокультурного явища. Методологія дослідження базується на системному підході до вивчення проблеми і включає синхронний та діахронний методи наукового пізнання, а також аналізу, порівняння, узагальнення та екстраполяції. Наукова новизна полягає в спробі пошуку історичних паралелей між подіями початку ХХ ст., які позначилися на образному переосмисленні дійсності в мистецтві, і постмодерновими тенденціями сьогодення. Висновки. Розглянувши модерн в українському соціокультурному просторі, з’ясовано, що характерним для мистецтва був не лише рух в ногу з європейським часом в набутті експериментального досвіду, але й філософське підґрунтя, спрямоване на самоідентифікацію. Відтак, для багатьох українських митців повний розрив з традиційним мистецтвом став неможливим, і пошук відповіді на питання «хто ми» став причиною вплітання багатовікових етнічних кодів в артпростір новітньої доби. Відтак явище модернізму в українській культурі пов’язане насамперед з віддзеркаленням історико-культурної парадигми та пошуку автохтонних сенсів.

ОСМИСЛЕННЯ «СУВОРОГО СТИЛЮ» В ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НЕОФІЦІЙНОГО МИСТЕЦТВА

Ірина Солярська-Комарчук — 2024-04-16

Мета роботи полягає у переосмисленні «суворого стилю» за рамками наративу «радянське мистецтво» та виявленні тих його характеристик, котрі дозволили окремим мистцям України, Естонії, Латвії, Вірменії повернутись до національної художньої традиції та віднайти власну творчу мову, що не співпадала з цінностями тоталітарної системи. Методи дослідження ґрунтуються на фундаментальних принципах мистецтвознавчого аналізу із залученням міждисциплінарних зв’язків (філософії, історії) для виявлення новаторських рис «суворого стилю» як першого вагомого кроку для виникнення мистецтва «незгідних». Порівняльна метода використовується під час з’ясування відмінностей регіональних проявів «суворого стилю» на ґрунті національних художніх традицій України, Естонії, Латвії, Вірменії. Застосовується системно-аналітичний метод з метою висвітлення впливу хрущовської відлиги на формування нових світоглядних цінностей у творчої молоді повоєнного періоду 1946–1955-х років. Наукова новизна дослідження полягає у визначенні сюжетних, пластичних, композиційних характеристик «суворого стилю», що стали приводом для окремих вітчизняних мистців відшуковувати національні мистецькі традиції та інтерпретувати їх, застосовуючи власний досвід та художньо-образну мову. Висновки. Осмислюючи значення «суворого стилю», слід констатувати його важливість для початків відродження художніх традицій України, що незабаром спричинило появу «неофіційного» мистецтва. Якщо його зачинателі, російські художники, прагнули передати подвиг праці радянської людини, то наші окремі митці отримали змогу продемонструвати важкі долі та трагедії власного народу (І.-В. Задорожний), до того ж, застосовуючи у своїй художній мові прийоми та образність мистців авангардистів. Вітчизняний мистецький досвід 20-х – початку 30-х років спонукав їх відроджувати та переосмислювати власну спадщину. Сюжети, прийоми передачі, композиційні особливості були подібними серед представників «суворого стилю», але своєрідне художнє мислення, засноване на світогляді свого народу, окремих вітчизняних художників, як і колег з Естонії, Латвії, Вірменії, змусило трактувати по іншому дійсність своїх земляків.

ОНЛАЙН-НАВЧАННЯ ЖИВОПИСУ: ПЕРЕВАГИ І НЕДОЛІКИ

Андрій Яланський — 2024-04-16

Мета статті – охарактеризувати загальні особливості, переваги та недоліки онлайн-навчання живопису. Методологія роботи. Під час реалізації мети дослідження було використано загальнонаукові (аналізу, синтезу, узагальнення, порівняння) та спеціальні методи і підходи, зокрема інтегровані з мистецтвознавства, інформаційних технологій, педагогіки, психології. Така методологічна міждисциплінарність дала змогу краще зрозуміти спрямування основних змін та тенденцій у сучасному навчанні, зокрема на художніх спеціальностях. Наукова новизна полягає в виокремлені та характеристиці переваг і недоліків онлайн-навчання живопису. Висновки. Онлайн-навчання живопису має низку особливостей, переваг та недоліків, які стосуються і загальноосвітніх, і специфічних обмежень. Це потребує їхнього постійного моніторингу та врахування під час планування та реалізації освітнього процесу. До переваг можна віднести: доступність, гнучкість у виборі часу та місця, можливість навчання на відстані, доступ до великого обсягу традиційних і новітніх ресурсів, зниження матеріальних витрат, широкі можливості цифрових технологій, можливість залучення до співпраці фахівців та художників з усього світу. Ці переваги можна визначити як суто матеріально-прагматичні. Недоліки навчання живопису онлайн можна розділити на дві групи: матеріально-прагматичні (обмеження доступу до фізичних інструментів, матеріалів, специфічного обладнання і под., проблеми зі зв'язком та технічні ускладнення) та мотиваційно-ірраціональні (відсутність особистого контакту, недостатність мотивації і самодисципліни, відсутність специфічної творчо-художньої атмосфери). Матеріально-прагматичні недоліки тісно пов’язані з мотиваційно-ірраціональними, оскільки можуть викликати стрес і вплинути на натхнення майбутніх художників.

ІНТЕГРАЦІЯ ТЕХНОЛОГІЙ І ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА: ВІД КОМП’ЮТЕРА ДО ЦИФРОВИХ МЕДІА

Оксана Попінова — 2024-04-16

Мета статті – проаналізувати основні етапи та особливості інтеграції новітніх технологій та образотворчого мистецтва. Методологія дослідження передбачала застосування загальнонаукових (аналізу, синтезу, систематизації та ін.) та спеціальних методів і підходів, інтегрованих з мистецтвознавства, історії, інформаційних технологій, медієзнавства та інших наук. Така міждисциплінарність дала змогу комплексно дослідити взаємозв’язок між образотворчим мистецтвом, технологіями та цифровими медіа. Наукова новизна полягає у спробі коротко представити основні етапи та особливості інтеграції новітніх технологій та образотворчого мистецтва. Висновки. Технологічні інновації завжди допомагали художникам втілювати різноманітні ідеї, самовиражатися через нові форми мистецтва. Це сприяло його подальшому вдосконаленню, породжуючи впровадження нових технологічних інструментів відповідно до вимог навколишнього середовища, яке і надалі динамічно трансформується. Пройшовши різні етапи, інтеграція мистецтва з інформаційними технологіями, особливо візуальними, наразі досягає своєї кульмінації з цифровими мас-медіа. Нині цифрові технології настільки інтенсивно й широко проникають в образотворче мистецтво, що зрештою фактично зникають, розчиняються, формується дифузне технологічно-мистецьке середовище, переважно представлене медіамистецтвом. До новітніх технологій, які не тільки змінюють способи створення творів живопису, а й розширюють межі уявлення про те, як вони мають виглядати та поширюватися, відкриваючи нові можливості для митців у втіленні художнього задуму, можна віднести: інтерактивність та імерсивність, штучний інтелект, цифрові медіа та програмне забезпечення для рисунку, 3D-моделювання і рендеринг, цифрові процеси редакції та корекції, віртуальну та доповнену реальність, мобільні додатки для митців тощо.

НЕВЗАЄМОЗАМІННІ ТОКЕНИ (NFT) ЯК АКТУАЛЬНА СКЛАДОВА СУЧАСНОГО КУЛЬТУРНО-МИСТЕЦЬКОГО ПРОСТОРУ

Костянтин Іщенко — 2024-04-16

Мета статті – проаналізувати основні етапи становлення та особливості NFT з проєкцією на їхнє використання у культурно-мистецькому середовищі. Методологія дослідження ґрунтується на використанні загальнонаукових методів (аналізу і синтезу, узагальнення, абстрагування, контент-аналізу наукової літератури та ін.), а також, зважаючи на міждисциплінарність проблематики, мистецтвознавчого, історико-логічного та техніко-технологічного підходів. Наукова новизна полягає в спробі обґрунтувати актуальність застосування NFT (невзаємозамінних токенів) для збереження культурних цінностей, авторства мистецьких творів та креативних індустрій. Висновки. Технології, пов'язані з цифровізацією, віртуальною реальністю, штучним інтелектом, суттєво впливають на зміни в дослідницьких та творчих практиках. Зростаюча кількість ініціатив, сервісів та додатків, що виникають на стику новітніх технологій та мистецтва, мотивує вивчати та обговорювати творчий потенціал ІКТ у контексті культури і мистецтва. Важливою складовою сучасних культурно-мистецьких та економічних процесів є впровадження NFТ. Невзаємозамінні токени, які кодуються здебільшого на блокчейні, — це розподілена технологія реєстру, пов’язана не лише з криптовалютами, а й з сферою мистецького підприємництва, яка швидко розвивається. Комплекс блокчейнів і децентралізація їхнього потенціалу активізує питання стратегії та можливостей, які вони відкривають для митців та креативних індустрій. NFT – це насамперед можливість для кожного стати учасником і розпорядником нової культурно-мистецької дійсності, яка характеризується глобальними тенденціями та локальними особливостями вироблення, розвитку, популяризації тощо культурних цінностей. NFT-маркетплейси відіграють важливу роль в обігу цифрових культурних активів та мають особливе значення для формування та функціонування культурно-мистецького простору, зокрема України. Це порушує важливі питання управління технологією, яка вимагає досвіду в криптографії, кодуванні, а також створення відповідної законодавчої бази для своєї реалізації.

ТВОРИ ЖИВОПИСУ МИКОЛИ ГЛУЩЕНКА 1940–1970-Х РОКІВ З КОЛЕКЦІЇ ДНІПРОВСЬКОГО ХУДОЖНЬОГО МУЗЕЮ: ДО ПИТАНЬ ПЕРІОДИЗАЦІЇ ТА ПЕРЕАТРИБУЦІЇ

Олена Капшукова — 2024-04-16

Метою роботи є впровадження в науковий обіг запропонованих часових меж і назв періодів творчого шляху художника Миколи Петровича Глущенка (1901–1977), на основі аналізу загальновідомих фактів його життя й творчості та дослідження мистецької спадщини художника з колекції Дніпровського художнього музею 1940–1970-х років. Методологія дослідження ґрунтується на методах художньо-стилістичного та компаративного аналізу живописних творів Миколи Глущенка, розглянутих в історико-мистецькому та культурно-історичному аспектах. Наукова новизна розвідки полягає в науковому визначенні періодів творчості М.П. Глущенка 1940–1970-х років на основі дослідження колекції Дніпровського художнього музею та додаткової атрибуції окремих творів живопису згідно із запропонованими етапами. Висновки. На підставі проведеного аналізу живописних творів Миколи Глущенка з колекції Дніпровського художнього музею і вивчення облікової фондової документації закладу, з огляду на біографічні та автобіографічні відомості, враховуючи суспільно-політичний та історико-культурний контекст, ми запропонували уточнену періодизацію творчості митця. Розподіл творчих етапів М.П. Глущенка на детальніші періоди дасть змогу ретельніше й глибше проаналізувати доступну на сьогодні творчу спадщину художника. На прикладі колекції Дніпровського художнього музею зробили висновок, що певна кількість робіт у музейних колекціях України потребує додаткової атрибуції. Окрім того, творча спадщина видатного українського художника Миколи Петровича Глущенка дотепер залишається недостатньо вивченою та потребує комплексного дослідження.

ХУДОЖНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ АНТОНІО СОЛАРІО: ПРОБЛЕМАТИКА ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ФАКТІВ ТА АТРИБУЦІЇ ТВОРІВ

Євгеній Шишлюк — 2024-04-16

Мета дослідження – систематизація та аналіз наявних біографічних відомостей Антоніо Соларіо, відомого також як Ла Зінгаро, або «Циган» – представника італійського образотворчого мистецтва; осмислення проблематики творчого доробку митця й визначенні його місця в мистецькому середовищі Італії епохи Відродження. Для цього використано історико-культурний та хронологічний методи дослідження, систематизацію, мистецтвознавчий та образно-стилістичний аналіз. Наукова новизна полягає в тому, що в український науковий простір вперше введено дані науковців різних століть про життя і творчість італійського художника Антоніо Соларіо та вперше здійснено спробу комплексної атрибуції чотирьох творів його авторства. Висновки: у статті систематизовано, конкретизовано й проаналізовано дані про основні етапи біографії митця, з урахуванням того, що натепер існують розбіжності в даних про його походження та місця перебування. У межах чого встановлено факт наявності великої кількості суперечливих даних про нього як видатного представника Італійського Відродження та охарактеризовано ці суперечності згідно з хронологічним принципом. Зазначено, що митець має венеціанське походження та в різні періоди свого життя працював у м. Неаполь, італійському регіоні Марке й на території нинішньої Великої Британії. Окремо розглянуто кілька гіпотез походження прізвиська «Ла Зінгаро». Описано основні етапи еволюції творчої манери митця – від ранніх венеціанських впливів до формування зрілого неаполітанського стилю, що органічно поєднало досягнення майстрів Відродження. З’ясовано, що на його розвиток вплинула творча манера таких митців італійського Ренесансу як Перуджіно, Пінтуріккіо та ін. Підсумовано, що постать Антоніо Соларіо уособлює багатовимірні процеси в мистецтві Італійського Відродження та надає ряд напрямків для подальшої дослідницької роботи.

СИМВОЛІЗМ У ХІХ СТОРІЧЧІ, ЙОГО ПРОЄКЦІЇ НА ВІК ПСИХОЛОГІЇ ПІДСВІДОМОГО І МУЗИЧНІ АСПЕКТИ ТОГО НАПРЯМУ

Лілія Шевченко — 2024-04-16

Мета дослідження – виділення протосимволістських рис у спадщині Т. Шевченка, постсимволістських показників у ХХ сторіччі і музичного їх вираження. Методологічною основою дослідження виступає інтонаційний підхід у баченні генетичної єдності музичного і мовленнєвого начал у розвиток концепцій Б. Асаф’єва і Б. Яворського у працях Д. Андросової, О. Маркової, І. Подобас, Л. Степанової, Л. Шевченко, з акцентуванням герменевтичного ракурсу такого підходу. Також виділені методи – аналітично-структурний як зосереджений на музикознавчій специфіці тематично-конктруктивних ознак подання композицій, міжвидового стильового компаративу для усвідомлення взаємодій художньо-мистецьких і наукових-релігійних тяжінь в мисленні представників протосимволізмцу, символізму як такого і постсимволізму. Наукова новизна – акцентування релігійфно-культурних обсягів символізму, в яких саме мистецькі складові підлягають загально-культурним вимогам творчості, зважаючи на містичний заряд виражальності, почерпнтої з іконопису, староцерковної музики, що живили початки тогонапряму не зі столичних утворень, але тих, що відповідали потребам релігійного загалу держави і нації. В цьому плані органічною є центрація символізму в Україні навколо Одеси, яка була у ХІХ сторіччі імперським центром видавництва духовної літератури, православної в першу чергу. Висновки. Символізм виразно-історично постає в мистецтві у явищах протосимволізму кінця XVIII – початку ХІХ сторіч, визчається в методологічній самостійності у другій половині ХІХ – на початку ХХ, сторіччя, демонструючи постсимволістські прояви як в модерні-авангарді, так і в традиціоналізмі, і це показують в Україні композиції Б. Лятошинського і В. Косенка, для яких, як і багатьох видатних митців, звернення до символістських витоків мало не тільки свідомо здійснюваний акт, але і підсвідому апеляцію в пошуках метафоричної насиченості художнього вираження, що провокує створення символістської «надскладної» метафоричності образів.

БАРОКОВА ОПЕРА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ПОСТАНОВЦІ: ОСОБЛИВОСТІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ З ПОГЛЯДУ ІСТОРИЧНО ІНФОРМОВАНОГО ВИКОНАВСТВА (на прикладі вистави опери Генрі Перселла «Дідона й Еней»)

Марія Григор’єва — 2024-04-16

Мета статті – висвітлити український досвід історично інформованого виконавства в царині музичного театру на прикладі постановки опери Генрі Перселла «Дідона й Еней» (Київ, 2017). Методологія дослідження спирається на міждисциплінарний підхід, що охоплює аспекти музикознавства, культурології та історії театру. Використано загальнонаукові та спеціальні методи: історико-культурний; метод історіографічного аналізу; описовий; інтерпретаційний; компаративний; методи цілісного та музикознавчого аналізу. Наукова новизна. Виокремлено основні підходи в інтерпретації барокової опери: автентичний та режисерський. Схарактеризовано драматургічні та стилістичні особливості опери «Дідона й Еней» у контексті західноєвропейської барокової оперної культури XVII століття. На підставі опрацювання досліджень західних та вітчизняних вчених визначено провідні засади історично інформованого виконавства щодо втілення музичного компонента оперного твору (розшифрування нотного запису, використання старовинного інструментарію, специфіки вокального та інструментального інтонування). Висновки. З’ясовано, що українські постановники дотрималися основних засад історично інформованого виконавства в інтерпретації музичного компонента твору. Аналіз режисури спектаклю виявив модернізований підхід у трактуванні образних амплуа та стенографічних рішень. Розкрито специфіку постановки як явище історично інформованого виконавства в умовах сучасного режисерського театру.

УКРАЇНСЬКІ ПАРАЛЕЛІ ДО ЯГЕЛЛОНСТВА І САРМАТИЗМУ В БУТТІ ЄВРОПИ ХVIII–ХIХ СТОЛІТЬ

Оксана Гиса — 2024-04-16

Мета роботи проаналізувати українські паралелі до ягеллонства і сарматизму у бутті Європи ХVIII-ХIХ століть, зокрема у музичній сфері. Методологія дослідження передбачає поєднання історико-культурного, компаративного та емпірико-аналітичного методів дослідження, для виявлення ягеллонства і сарматизму в мистецькому обсязі України і Польщі у ХІХ-ХХ століттях. Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше в польському та українському музикознавстві узагальнено історичні відомості щодо ягеллонського принципу релігійно-державного регулювання слов’янської співдружності під кутом зору українського позитиву у підйомі українського православ’я і наднаціонального резонансу реформи Петра Могили. Висновки. Ягеллонство – це доба вольностей козацтва, які освятили високою освіченістю і співочою енергією козацьку добу. «Для польської традиції ягеллонство – це пора, коли столицею був Краків, а не Варшава, який за етнічно-культурними перевагами був і залишається зберігачем старокатолицьких традицій, що походять від часів нероздільної християнської церкви і в усвідомленні спорідненості із східнослов’янським світом. Саме ягеллонство в Польщі сприяло вибудові Запорозької Січі, яка стала суттєвою опорою захисту від воєнної експансії і Кримського ханства (з XIII ст.) й Османської Туреччини. Крим – остання із грецьких колоній, батьківщина східнослов’янського християнства, місце діяльності «православних братів», вигнаних англосаксами з окатоличеної Британії (ХІ ст.) , перетворився у ХІІІ–XIV ст. на оплот ісламу» [1, 5]. Польський сарматизм у романтичну добу охоплює своїм впливом козацтво, які масово подалися в чумаки які здійснювали торгівельно-воєнні та політичні операції, і за подобою до польсько-шляхетських кіл, вважали образливими пропозиції займатися землеробством, що не співпадає зі статусом старшини у XVII столітті.

ЖИТТЄПИС ІШТВАНА МАРТОНА ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНОГО ПРОСТОРУ ЗАКАРПАТТЯ ХХ СТОЛІТТЯ

Леся Микуланинець — 2024-04-16

Мета роботи – висвітлити життєтворчість І. Мартона, довести що буття майстра відобразило культурно-історичний плин Закарпаття ХХ століття. Методологія дослідження включає ряд підходів: біографічний – осягаючи віхи існування Іштвана Ференцовича; культурологічний – характеризуючи специфіку мистецького життя краю; історичний – інтерпретуючи соціальні, політичні події локусу; аналітичний – вивчаючи наукові джерела з означеної проблематики; системний – пізнаючи духовні засади області як частини загальнонаціонального побутування; теоретичного узагальнення – формулюючи висновки розвідки. Наукова новизна. Вперше у національному мистецтвознавстві розкрито літопис І. Мартона з позиції виявлення значення його практики на перебіг соціокультурних процесів регіону ХХ віку. Висновки. Хроніки І. Мартона віддзеркалили цивілізаційний хід Закарпаття ХХ століття. Формування особистісних, фахових рис деміурга відбувалося у першій половині ери, коли територія була складовою Чехословацької республіки (1919 – 1939), Угорського королівства (1939 – 1944). Політична ситуація сприяла: західноєвропейській мистецькій орієнтації метра; домінуванню гуманістичних цінностей; відкритості надбанням різних етносів. Важливу роль при становленні майстра відіграла сімейна обстановка, комунікація із знаковими місцевими музикантами, можливість самостійно вдосконалюватися, активна креативна робота. Друга половина ХХ віку – приєднання краю до УРСР (1945 – 1991). Вимогою влади стало створення композиторської, виконавських регіональних шкіл, розвиток освіти, активізація концертного життя. Іштван Ференцович долучається до реалізації цих завдань: пише велику кількість різножанрових опусів, співпрацює з колективами області, викладає в Ужгородському музичному училищі, консультує композиторів-аматорів. Пізній період буття І. Мартона – час відновлення Україною незалежності (1991), посилення ролі локальних мистецьких осередків. Творча спадщина діяча утверджує професійну музичну культуру Закарпаття у національному, західноєвропейському духовному просторі.

ЖАНРОВО-СТИЛЬОВА ДИНАМІКА КВАРТЕТУ САКСОФОНІВ У СВІТОВІЙ МУЗИЧНІЙ КУЛЬТУРІ ХІХ–ХХ СТОЛІТЬ

Ірина Палійчук — 2024-04-16

Мета пропонованої статті полягає у висвітленні жанрово-стильової динаміки квартету саксофонів у світовій музичній культурі ХІХ–ХХ століть. Методологія дослідження ґрунтується на використанні методів: історичного – при окресленні ґенези та еволюції жанру квартету саксофонів; аналітичного та типологічного – при виявленні іманентних особливостей конкретних творів аналізованого жанру та їх об’єднання у відповідні типологічні групи; загальнокультурологічного – при відтворенні історико-стильового контексту розвитку жанру (в єдності композиторської та виконавської складових). Наукова новизна роботи полягає у панорамному дослідженні еволюційного процесу жанру саксофонного квартету у світовій музичній культурі ХІХ–ХХ століть, окресленні його періодизації, визначенні жанрово-стильових особливостей окремих творів аналізованого жанру. Висновки. У процесі дослідження еволюції жанру квартету саксофонів у світовій музичній культурі ХІХ–ХХ століть запропоновано її періодизацію: друга половина ХІХ ст. – формування квартету саксофонів; перша половина ХХ ст. – кристалізаця, усталення іманентних ознак жанру; друга половина ХХ– початок ХХІ ст. – модифікація жанру квартету саксофонів – збагачення його жанрово-стильових прикмет, типологічних видів. На основі аналітичної характеристики окремих саксофонних квартетів зроблено висновки, що аналізований жанр віддзеркалює провідні стильові тенденції розвитку європейської, та ширше, світової музичної культури, як-от тяжіння до програмності (Ґ. Бумке, Ж. Франсе, Ж. Абсіль), неокласицизму (Е. Боцца), використанні пуантилістичної техніки та додекафонії (А. Веберн), поєднанні сучасної музичної мови із джазовою стилістикою (А. Дезенкло), мінімалізму та джазу (Ф. Ґласс).

СУЧАСНА ПОПУЛЯРНА ЕСТРАДНА МУЗИКА В УКРАЇНІ: ДО ПИТАННЯ ДЕФІНІЦІЇ ТА ЖАНРОВО-СТИЛЬОВИХ КОНОТАЦІЙ

Ольга Сапожнік — 2024-04-16

Мета статті - здійснити теоретичний аналіз наукової літератури з досліджуваної проблеми, розкрити історико-теоретичні, музично-естетичні та жанрово-стильові аспекти розвитку української популярної естрадної музики з позицій мистецьких традицій і новацій, науково окреслити термінологічне поле стосовно визначення дефініції “сучасна популярна естрадна музика”. Методологія дослідження базується на використанні діалектичних методів аналізу, синтезу, зіставлення, узагальнення щодо визначення термінологічного поля стосовно сучасної популярної естрадної музики, жанрово-стильових зразків побутування даного музичного напряму в Україні. У викладі матеріалу поєднано культурологічно-мистецтвознавчий, естетико-психологічний та музично-педагогічний підходи до конкретизації жанрового різновиду, стильових особливостей, модифікаційних форм побутування українського пласта сучасної популярної естрадної музики та її інкультурації в світовий музичний простір. Наукова новизна. Зроблено спробу систематизувати наукову, мистецтвознавчу та публіцистичну джерельну базу щодо дефініції поняття «сучасна популярна естрадна музика»; уточнено понятійно-категоріальний апарат, обґрунтовано термінологію “сучасна популярна естрадна музика”; охарактеризовано сутність, зміст й визначено структурні компоненти музичного та естетичного самовияву молоді в системі мистецької освіти; конкретизовано жанрові різновиди, стильові особливості, модифікаційні форми побутування українського пласта сучасної популярної естрадної музики. Висновки. У результаті проведеного дослідження науково обґрунтовано термінологію «сучасна популярна естрадна музика», з’ясовано, що сучасна популярна естрадна музика безпосередньо впливає на становлення й розвиток світоглядних, ціннісно-орієнтаційних, соціально-культурних позицій юнацтва у сфері його життєдіяльності; вона є найпопулярнішим і найдоступнішим засобом музично-естетичного розвитку та самовияву і має найбільш високий рейтинг серед молоді, оскільки демократичний характер її функціонування в молодіжному середовищі актуалізує і визначає розвиток естетосфери молодої людини, особливо в період ранньої юності. Сучасна популярна естрадна музика має свою специфічну мову, оригінальний виконавський стиль, особливі форми побутування, які істотно детерміновані новітніми технічними нововведеннями. Українська сучасна популярна естрадна музика має жанрову та стильову класифікацію. До основних жанрів віднесено: джаз, рок-музику, авторську (бардівську) пісню, традиційну естрадну пісню, поп-музику та синкретичні жанри. Кожний жанр передбачає історично обумовлену класифікацію й трансформацію його стильових різновидів.

РЕКВІЄМ МОЦАРТА І ЙОГО ВИКОНАННЯ К. ПІГРОВИМ

Галина Шпак — 2024-04-16

Метою дослідження є прослідковування у виконавському тлумаченні К. Пігрова двох номерів з Реквієма В. Моцарта за наявністю в них ознак світоглядної установки виконавця, яка збагатила слухацький досвід співвіднесенням церковно-православного світобачення із деістично-католицьким образом світу, сформованого текстом безсмертного твору Моцарта. Методологічна основа – інтонаційний підхід школи Б. Асаф’єва в Україні, компаративно-герменевтичні пролонгації інтонаційності в працях Д. Андросової, Т. Вєркіної, О. Козаренка, І. Котляревського, І. Ляшенка, Лю Бінцяна, О. Маркової, О. Муравської, О. Соколової, Г. Шпак, ін., із застосуванням науково-дослідницьких методів: мистецтвознавчо-аналітичного, описово-історичного, культурно-регіоністичного, релігієзнавчого, ін. Наукова новизна полягає в тому, що вперше в українському музикознавстві аналіз знаменитого твору В. Моцарта, на прикладі № 6, 7 з Реквієму В. Моцарта здійснюється з огляду на тлумачення різними виконавцями тих фрагментів, виділивши зразок їх виконання К. Пігровим з опорою на складені ним основи одеської хорової школи як церковно-православної за генезою, не чужої театрально-світським зрізам тлумачення. Крім того, вперше виділена конкретика засобів, якими досягається ефект пігровської інтерпретації за тембрально-темповими та іншими показниками звучання. Висновки. Багатоступнева робота В. Моцарта, а після його уходу тих, хто розшифровували і дописували текст Реквієму, наклала ніби відбиток на історію виконання, у тому числі у ХХ-ХХІ століттях, які дають вельми різні версії озвучування, вважаючи на церковний початок і одночасно секуляризованість латинського реквієму. У виконанні під орудою К. Пігрова сталася версія, яка допустила дещо типу «стислого» викладення цілого за № 6-7, де «згорнуті» образи, виражені у № 1-7 (грізна Сила Божа) і № 8-12 (висота Милості Божої). У виконанні хору під управлінням К. Пігрова суттєво уповільнюються темпи (особливо – у № 7), надаючи наочної плинності змінам тих музичних Ликів Бога, спираючись на темпово-артикуляційне «розсунення» тем і укрупнення низькими басами звучань і «омасштабнювання» уповільненням темпу у №7. Так народився самостійний поемного типу твір з названих розділів Реквієму В. Моцарта.

РОЗВИТОК ВИКОНАВСЬКОЇ МАЙСТЕРНОСТІ СТУДЕНТІВ-ГІТАРИСТІВ У ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ В ЗАКЛАДАХ ВИЩОЇ ОСВІТИ

Михайло Тущенко — 2024-04-16

Метою статті є осмислення процесу і дослідженя основних етапів розвитку виконавської майстерності студентів-гітаристів та висвітлення її значимості у сучасному вітчизняному виконавстві як якісно нового кроку у формуванні загальної естетичної культури сучасного виконавця та становленні професіоналізації гітарного мистецтва з точки зору нових технічних та художніх можливостей інструменту. Методи дослідження грунтуються на систематизації та практичній апробації окремих методичних питань, які направлені на розв’язання основних проблем технічного розвитку студентів під час індивідуальних занять з основного інструменту та групових занять в оркестровому класі на факультеті мистецтв; поєднанні роботи над художнім образом та технічною складовою під час виконання. Наукова новизна: в роботі проаналізовані основні тенденції виконавської культури гітаристів у сольній та ансамблевій формах виконавства. Дана праця є висвітленням результатів власного досвіду в процесі формування та розвитку виконавської техніки студентів ВНЗ, а також загального професійного рівня майстерності гри на шестиструнній класичній гітарі в умовах освітньої програми України. Висновки. Творчість сучасних композиторів-гітаристів направлена на розкриття всіх виконавських можливостей інструменту, поєднуючи арсенал виконавських прийомів гри на класичній гітарі зі специфічними виконавськими засобами. При підготовці сучасних професійних виконавців на класичній гітарі треба зосередитись з особливою увагою на опануванні всіх існуючих прийомів гри, які властиві класичній, джазовій, фламенко та рок-школам.

ОЗНАКИ ПІЗНЬОЇ SERIA В ОПЕРІ АНТОНІО САЛЬЄРІ «АРМІДА»

Iрина Красилiна — 2024-04-16

Мета праці – усвідомлення специфіки виявлення персонажів, сюжетики, засобів музичної виразності в seria доби постнеаполітанського і поственеціанського буття жанру, вважаючи що саме в неамполітанській і згодом венеціанській школах сталися класичні зразки названої оперної типології. Методологічною основою роботи виступають позиції інтонаційного підходу школи Б. Асаф’єва в Україні в особах І. Ляшенка, І. Котляревського – і їх числених вихованців, що самі сформували свої наукові школи. При цьому виділяємо герменевтично-компаративний, біографічно-описовий, стильово-жанровий методи, як вони відобразили відкриття психології творчості у працях Й. Хейзінгі, М. Еліаде, інших культурологів-мистецтвознавців. Наукова новизна дослідження визначається тим, що вперше в українському музикознавстві предметом дослідження стала названа композиція А. Сальєрі, вперше формулюються показники того, що називають сьогодні «пізньою seria», дано уточнення щодо трактування типології характерів персонажів, типових для seria взагалі і тих, яких виділяють на рівні віденьської творчості А.Сальєрі та інших митців його сучасників. Висновки. Узагальнення відомостей щодо буття seria від початку до середини XVIII століття вказує на суттєві зміни в умовах представлення цього жанру в театрі і відношення публіки до типових, з агіографічним відтінком, рис персонажів класичної seria, тоді як «пізній» варіант «заражається» психологізмом і змішаністю виявлень, аж до відверто продемонічного подання чарівниці Арміди в одноіменній опері А. Сальєрі. І саме її ім’я, далеке від ідеальних настанов християнської моралі (а seria з етимологією у буквальному перекладі «серйозна» відповідає вказівці на церковність смислу), виставлене у якості провідного персонажу, тоді як носії християнських чеснот – Рінальдо та Убальдо – за сценічним розкладом опиняються «у тіні» дій і вираження названої головної героїні.

ЧЕТВЕРТА З «БРАЗИЛЬСЬКИХ БАХІАН» Е. ВІЛЛИ-ЛОБОСА В КОНТЕКСТІ ПОЛІФОНІЗМУ ХХ СТОРІЧЧЯ

Ольга Чистова — 2024-04-16

Мета роботи виявлення особливостей поліфонічного мислення Е. Вілли-Лобоса за угрунтуванням його у старовинній поліфонії, показовій для мислення ХХ століття, що своєрідно представлене в його 4-ій Бразильській бахіані для фортепіано. Методологічною основою дослідження виступає інтонаційний підхід, як він зазначився у роботах послідовників Б. Асаф’єва в Україні (див.публікації Д. Андросової, О.Маркової, О. Муравської, А. Соколової, ін.), а також з опорою на розробки фортепіанного виконавства одеської школи (праці Л. Шевченко, Т. Левицької, інших науковців). Наукова новизна зумовлена оригінальністю підходу до фортепіанної специфіки бразильського майстра, що явно відображала традиції піанізму французької школи, дотичні до чембальної техніки Й.С. Баха, з ім’ям якого зв’язана назва творів. Висновки. Бахіанство Вілли-Лобоса органічно пов’язане з традиціями ранньобарокової інструменталістики, яка у першій половині XVIII сторіччя, тобто в добу Й.С. Баха, була явно базовою у європейському музичному обсягу. Традиції Бразилії, у професійній сфері пов’язані з мистецтвом романських країн, що виростають із культури європейського Ренесансу, вокальний спів і клавірна гра, споріднена з культурою струнних щипкових інструментів, була базисом інструментального мистецтва. Окрім форм імітаційної поліфонії, в Бахіанах фігурують більш ранні виявлення контрастної поліфонії канцонно-кантового призначення, що живили інструменталізм ансамблевої сонатності і які концентрується у вигляді сонати-концерту ранньобарокових типологій в Четвертій бахіані. І остання безпосередньо дотична до сакральної танцювальності, що фігурує в багатьох Бахіанах і має основу у старохристиянській церковності, органічній за значущістю Старокатолицтва у Бразилії.

ВЕКТОРИ ЗБЕРЕЖЕННЯ КИТАЙСЬКОЇ ТРАДИЦІЙНОЇ МУЗИКИ

Еньї Ден — 2024-04-16

Метою нашого дослідження є обґрунтування та аналіз можливостей імерсивних підходів до збереження цієї важливої музичної спадщини. У статті висвітлено питання збереження та розвитку китайської традиційної музики в контексті сучасного суспільства. Методологія дослідження базується на комплексному аналізі сучасних тенденцій у розвитку китайської традиційної музики. Використано культурологічні та музикознавчі методи для вивчення впливу сучасного суспільства на збереження традиційну музичну культуру. Дослідження розглядає три інверсійні підходи: створення виставкових залів, формування архівів та розбудова екологічних виставкових просторів. Ми проводимо порівняльний аналіз ефективності кожного підходу та його впливу на збереження та розвиток традиційної музики. Науковою новизною є системний внесок інверсійних методів у збереження та розвиток традиційної музики. Цей підхід враховує сучасні реалії та вимоги суспільства, сприяючи не лише збереженню, а й активному розвитку китайської традиційної музичної спадщини. У висновках наголошено на доцільність та необхідність імпліментації таких підходів дослідження та вказуємо на перспективи використання імерсивних підходів для подальшого збереження та розвитку китайської традиційної музики в епоху сучасності.

ВОКАЛЬНО-РОМАНСОВА ТВОРЧІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ У СТИЛЬОВИХ ВИМІРАХ ДОБИ: МИХАЙЛО СКОРУЛЬСЬКИЙ

Олександр Стахевич — 2024-04-16

Мета роботи – висвітлити вокально-романсову творчість визначного українського композитора першої половини ХХ століття Михайла Скорульського в контексті жанрово-стильових трансформацій і художніх викликів доби. Методологія. Для розкриття теми застосовано комплекс наукових (теоретичних і практичних) методів. Для з’ясування певних етапів та особливостей розвитку жанру романсу в творчості М. Скорульського було залучено біографічний, історико-культурологічний та міждисциплінарний методи. Надання історично об’єктивної оцінки камерно-вокальному спадку композитора стало можливим завдяки історико-порівняльному, системному, аксіологічному методам дослідження. Встановлення специфіки романсової творчості митця здійснювалось за допомогою музично-теоретичного аналізу. Наукова новизна. Вперше в українському музикознавстві розглянуто стильову еволюцію камерно-вокальних жанрів в українській музиці першої половини ХХ століття на прикладі вокально-романсової творчості Михайла Скорульського. Виокремлено етапи, висвітлено емоційно-образну сферу романсових творів митця. Висновки. Камерно-вокальна творчість українських композиторів першої половини ХХ століття є однією з маловивчених галузей у сучасному музикознавстві. З плеяди видатних вітчизняних митців найбільш показовою є еволюція цього жанру у творчості Михайла Скорульського, який опрацьовував жанр романсу впродовж 1911 – 1949 років. Стильові трансформації композиторської творчості у цьому жанрі були зумовлені як «внутрішніми» потребами митця стосовно змісту, емоційного наповнення та образного строю творів, так і «зовнішніми» – впливом соціально-політичних обставин та ідеологічних вимог радянської культури 1920‑1930-х років. Композиторська еволюція романсової творчості М. Скорульського відображає всі етапи розвитку жанру протягом першої половини ХХ століття: від суб’єктивістської лірики початку століття, через героїко-революційні мотиви 1920 – початку 1930-х років, до ностальгічних почуттів і патріотичних настроїв під час Другої світової війни.

ОСОБЛИВОСТІ ТРАНСКРИБУВАННЯ ФРАНЦУЗЬКОЇ ЛЮТНЕВОЇ МУЗИКИ В СУЧАСНУ НОТАЦІЮ

Марта-Марґарета Сторонянська — 2024-04-16

Мета роботи – окреслення особливостей розшифрування французької лютневої табулатури в сучасну нотацію, та розроблення рекомендацій для перекладень лютневої музики барокового періоду для сучасних академічних інструментів, що обумовлено зростанням інтересу виконавців та слухачів як до самого інструмента, так і до розширення його змістових, стилістичних та інтерпретаційних можливостей. Методологія роботи. Проблеми, пов’язані з транскрибуванням французької лютневої табулатури в сучасну нотацію вимагають мультидисциплінарного підходу, який поєднує історичну науку, практичний досвід виконання та теоретичні знання. Основними методами, застосованими у статті є історичний, теоретичний та музично-текстологічний. Наукова новизна. Вперше в українському музикознавстві розглянуто історичні передумови та еволюцію транскрибування французької лютневої табулатури в сучасну нотацію Детально розглянуто умови транскрибування лютневої музики за наступними параметрами: вперше окреслені особливості будови тогочасної лютні; розглянуто питання строю – ренесансний vieil-ton та бароковий nouveau-ton; проаналізовані особливості розшифрування ритмічних позначень, виділяючи специфіку позначень різних ритмічних тривалостей, аплікатури для правої та лівої рук та особливості орнаментики, зокрема аподжіатури та аччакатури. Відзначено, що всі позначення, перелічені вище, розшифровуються доволі вільно, відповідно до задуму й таланту композитора та майстерності виконавця. Висновки. У дослідженні окреслено поняття табулатури, розглянуто питання строю інструментів, для котрих музичні твори занотовували за допомогою французької табулатури та надано короткий опис ритмічних позначень та орнаментації. Під час перекладень важливо опиратися на першоджерела, музикознавчі дослідження та виконавську практику. Підсумовуючи здійснені спостереження, зазначимо, що французька лютнева табулатура виходить за межі нотації в сучасному розумінні (спосіб запису нот): вона слугує радше дороговказом до інтерпретації, запрошуючи виконавця до процесу творення музики, послуговуючись «ескізом» композитора.

ЕВОЛЮЦІЯ ФОРТЕПІАННОЇ ОСВІТИ В КИТАЇ: АНАЛІЗ СОЦІОКУЛЬТУРНОГО ВПЛИВУ ТА ПЕРСПЕКТИВ РОЗВИТКУ

Ї Сюнь — 2024-04-16

Мета дослідження полягає в аналізі еволюції фортепіанної освіти в Китаї, виявленні її впливу на культурний ландшафт та розкритті перспектив розвитку. Дослідження націлене на висвітлення важливих аспектів взаємодії мистецтва та суспільства, а також розкриття факторів, що визначають успіх фортепіанної освіти в умовах сучасного світу з врахуванням культурної спадщини. Методологія дослідження базується на використанні комплексного підходу, а саме систему історичних порівняльно-типологічних, музикознавчих та міждисциплінарних методів дослідження; включає глибокий аналіз історичних та сучасних джерел, враховуючи комплексний соціокультурний підхід. Автори використовують методи соціокультурного аналізу, детально розглядаючи вплив фортепіанної освіти на суспільство та культурний ландшафт Китаю. Також враховуються фактори успіху в цій галузі, щоб визначити ключові чинники, що сприяють її ефективності. У контексті наукової новизни робота не лише систематично розглядає ключові етапи розвитку, такі як становлення приватних музичних шкіл та обміни у викладацько-артистичному векторы, але й вперше застосовує комплексний соціокультурний аналіз, спрямований на ретельне вивчення впливу фортепіанної освіти на культурний ландшафт Китаю. Висновки статті відзначають трансформації у сприйнятті та використанні фортепіано в Китаї, особливо в XXI столітті, коли фортепіанна освіта перетворилася в ефективний сегмент бізнесу, сприяючи не лише розвитку музичної грамотності, а й формуванню культурної ідентичності країни. Це дослідження підкреслює важливість систематичного спостереження за динамікою розвитку фортепіанної освіти та врахування її впливу на культурний ландшафт для збереження традицій у сучасному світі.

ІНВАРІАНТИ СКЛАДНОЇ ТРИЧАСТИННОЇ ФОРМИ В СОНАТАХ ДЛЯ ФОРТЕПІАНО КИТАЙСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ

Менгжао Чен — 2024-04-16

Мета роботи – віднайти в сонатах китайських композиторів перші зразки складної тричастинної форми, визначити особливості їх структури задля розкриття в подальшому проблеми типології музичних форм у фортепіанній творчості ХХ ст., висвітлення процесу трансформації художнього мислення, що породжувала все нові формотворчі концепції. Методологія дослідження виявляється у використанні історичного, гносеологічного, теоретико-аналітичного та типологічного методів аналізу. Наукова новизна полягає в тому, що вперше в українській музикології здійснено аналіз однієї з найскладніших музичних форм у різних її індивідуальних проявах у китайських фортепіанних сонатах одного часового періоду, а саме кінця 1950-х — початку 1960-х років. Обґрунтовано, що первісні приклади даної музичної форми зустрічаються вже в перших «великих» фортепіанних сонатах китайських композиторів і відображають рецепцію її класичного прототипу в формуванні жанру фортепіанної сонати. Висновки. Аналіз індивідуальних структур складної тричастинної форми у фортепіанних сонатах китайських композиторів довів її розповсюдження вже в перших «великих» зразках жанру, представлених Цзоу Лу та Го Чжиюанем. Попри деякі відмінності в інваріантах цієї форми, Го Чжиюань багато в чому наслідував розпочату Цзоу Лу розробку нової для китайської фортепіанної музики будови твору. Формотворчі концепції названих композиторів продукували національний варіант фортепіанної сонати за європейським зразком, демонструючи трансформацію художнього мислення порівняно з раніше створеними сонатами Цзян Веньє.

ЕВОЛЮЦІЯ КИТАЙСЬКОЇ ІНСТРУМЕНТАЛЬНО-ВИКОНАВСЬКОЇ ШКОЛИ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Сиси Чжу — 2024-04-16

Метою роботи є визначити передумови та еволюційні процеси розвитку інструментально-виконавської школи в Китаї ХХ ‒ початку ХХІ століття. Методи дослідження базуються на культурологічних, історичних, компаративних підходах, що гуртуються на принципах пізнання природи та суспільства. Наукова новизна полягає у визначенні передумов та розвитку інструментально-виконавської школи в Китаї, а також співставленні жанрів та особливостей їх взаємодії, які сприяли формуванню нових форм музикування. Висновки. На основі історико-музикознавчого аналізу еволюції інструментально-виконавського мистецтва в Китаї ХХ – початку ХХІ століття зазначено, що розвиток досліджуваного явища невід’ємний від усебічного художнього процесу, що охоплює весь спектр існуючих жанрів та форм. На початку XXI століття, китайська музична культура загалом, і її інструментально-виконавський сегмент зокрема, стали невід'ємною частиною загальносвітового музичного розвитку, що впливають на перебіг еволюції світового музичного мистецтва. Проведений аналіз дозволив констатувати про стрімке зростання всіх сторін інструментально-виконавської школи КНР, потужне зміцнення матеріальної бази, розширення сфери освіти та популяризації музики, підвищення якості підготовки виконавських кадрів як у Китаї, так і шляхом підготовки китайських музикантів за кордоном.

ІДЕЇ РИТМОПЛАСТИКИ ЕМІЛЯ ЖАК-ДАЛЬКРОЗА В ТАНЦЮВАЛЬНИХ СТУДІЯХ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ КІНЦЯ 1910-х – ПОЧАТКУ 1920-х РОКІВ

Вячеслав Коломієць — 2024-04-16

Мета статті – проаналізувати процеси поширення ідей ритмопластичного виховання Е. Жак-Далькроза у практиці танцювальних студій в Радянській Україні як прояв естетики модерну. Методологія дослідження базується на принципі історизму, методах аналізу, порівняння, дедукції, мистецтвознавчому аналізі. Наукова новизна статті полягає в оновленні методології сприйняття системи ритмопластичного виховання Е. Жак-Далькроза не як вузькофахової, а загальнокультурної, що дозволяє говорити про ритм у творчості хореографів як концепт українського модерну; у введенні в науковий обіг матеріалів, що уточнюють та доповнюють панораму поширення системи Е. Жак-Далькроза в Радянській Україні. Висновки. Ритмопластична теорія Е. Жак-Далькроза у процесі кристалізації не залишилась вузько-спеціалізованою, що орієнтована лише на виховання ритмічного відчуття музики через рух, а поширилася у різних мистецьких сферах, дозволяючи використовувати принцип тілесних ритмів для розуміння змін темпоритму життя в ситуації глобальних цивілізаційних змін (індустріалізація, урбанізація та ін.). Попри парадоксальність концепції ритмопластичного виховання Е. Жак-Далькроза (поєднання підкорення внутрішнім закономірностям ритмічної структури музичного твору із вільним тілесно-пластичним вираженням, що не унормоване жодною хореографічною системою), вона стала популярною як серед професійних танцівників та хореографів, так і захопила сотні аматорів. Ритм став своєрідним художнім концептом українського модерну, проявився у творчості ряду танцювальних студій Б. Ніжинської, А. Пашковської, Е. Вульф, Шапошникової-Вехович та ін.), що використовували систему Е. Жак-Далькроза як спосіб оновлення традиційної хореографічної лексики, розширення можливостей танцювального мистецтва у новій суспільно-політичній та художньо-естетичній ситуації. Попри позитивне сприйняття та творче опрацювання системи Е. Жак-Далькроза у ряді мистецьких осередків, зокрема, й хореографічних студіях, в середині 1920-х рр. в УРСР, в ситуації поступового згортання студійного руху та посиленого переорієнтування культурної політики з розмаїття творчих проявів на моновекторність, спостерігаємо різку критику далькрозівських принципів.

ХІП-ХОП: ХАРАКТЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ ТА ВПЛИВ НА СУЧАСНУ ХОРЕОГРАФІЮ

Олексій Пастухов — 2024-04-16

Мета статті - прослідкувати основні етапи становлення та особливості хіп-хопу як популярного танцю сучасності з акцентуацією уваги на його ролі в сучасній хореографії. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні низки загальнонаукових (аналізу, синтезу, узагальнення та ін.) і спеціальних методів та підходів, інтегрованих з мистецтвознавства, історії та ін. Наукова новизна полягає у приверненні уваги до необхідності вивчення такого різновиду сучасного танцю, як хіп-хоп. Висновки. Танець хіп-хоп є частиною великої культури хіп-хопу та відображає свободу вчитися та самовиражатися через рух. Цей змішаний вуличний стиль соціального танцю поєднує в собі акробатичні рухи, гімнастику і ритм та включає інші художні прояви (графіті, реп та ін.). Одна з найяскравіших його особливостей – імпровізація, головне завдання - реагувати на ритм музики і дозволити їй захопити тіло. Танець хіп-хоп відіграє істотну роль у різноманітності та розвитку сучасної хореографії, привносячи свою унікальну енергію, стиль, самовираження та соціокультурну глибину. До елементів хіп-хопу, які суттєво впливають на сучасну хореографію, збагачують її зміст та контекст, можна віднести: автентичність міській культурі, соціокультурні елементи (вулична мода, музика, мистецтво графіті тощо), підтримку колективної творчості, постійну еволюційну динаміку та ін. Хіп-хоп постійно еволюціонує, а його виконавці інтегрують нові елементи та стилі, роблячи його різноманітним та динамічним різновидом хореографічного мистецтва.

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЦЬКІ ТА ОСВІТНІ СТРАТЕГІЇ ЯК ЧИННИК КУЛЬТУРНИХ ІННОВАЦІЙ: ДОСВІД СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА

Ольга Овчарук — 2024-04-16

Мета статті – розкрити сутність науково-дослідницьких та освітніх стратегій як чинників культурних інновацій шляхом аналізу практичного досвіду науково-дослідницьких та освітніх інституцій Сполученого Королівства. Методологія дослідження полягає у використанні системного підходу для визначення системного бачення формування культурних інновацій різними інституціями Сполученого Королівства. Провідними методами дослідження є: компаративний метод – для здійснення порівняльного аналізу підходів розвитку інституцій, концепцій наукових проєктів та освітніх програм; структурно-типологічний метод – для виявлення особливостей інституційної системи та виявлення її типологічних особливостей; метод семіотичного аналізу – для інтерпретації змістів культурних проєктів та мистецьких освітніх програм як знакових систем в просторі культури; метод теоретичного узагальнення – для узагальнення результатів дослідження. Наукова новизна полягає в узагальненні досвіду державних інституцій (Міністерство культури, медіа та спорту, Рада мистецтв Англії), дослідницьких (Дослідження та інновації, Мистецька та гуманітарна дослідницька рада) та освітніх установ (Королівський коледж Лондона, Школа мистецтв Університету Кінгстона, Коледж мистецтв, соціальних та гуманітарних наук Університету Лінкольна) Сполученого Королівства, спрямованого на розробку дослідницьких програм, проєктів, визначення їх пріоритетів та умов фінансування як змістовних складових перспективних науково-дослідницьких та освітніх стратегій у сфері культури. Висновки. Стратегічними пріоритетами, що забезпечують розвиток культурних інновацій, є: дослідження та розробка новітніх технологій, зокрема штучного інтелекту, іммерсивних технологій в мистецтві, віртуальної, доповненої та змішаної реальності, цифрової культури, інтеграція їх результатів у галузі культурних індустрій. Для освітніх стратегій притаманна міждисциплінарність, орієнтованість на цифрові гуманітарні науки, візуальні мистецтва, медіа, креативні індустрії. Це дозволяє долати традиційні дисциплінарні кордони, створювати нові спеціалізації, використовувати потенціал мистецтва для вирішення складних проблем реального світу, досягнення справжніх соціально значущих змін.

ФЕНОМЕН СТРАХУ: РЕФЛЕКСІЯ В ОБРАЗОТВОРЧОМУ МИСТЕЦТВІ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ (КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ)

Наталія Жукова — 2024-04-16

Мета статті – проаналізувати феномен страху з позицій феноменології та екзистенціалізму, розглянути рефлексії страху в європейському та українському мистецтві ХХ – початку ХХІ ст. Методологія дослідження – загальнонаукові принципи систематизації та узагальнення досліджуваної проблеми, які дали змогу визначити й науково обґрунтувати наявні теорії, концептуальні підходи до розуміння феномену страху, таких понять, як «метафізичний страх», «екзистенційний страх», «онтичний страх», «духовний страх», «моральний страх». Феноменологічний метод дав змогу дослідити складну внутрішню природу страху, зокрема різні стани страху: тривожність, страх, жах. Завдяки історико-культурному підходу розглянуто еволюцію теорій страху від давніх часів до сучасності. Значну роль в осмисленні феномену страху відіграє міждисциплінарний підхід, який дав можливість здійснити аналіз цього явища із широким залученням наукового доробку низки гуманітарних наук, зокрема культурології, філософії, естетики, мистецтвознавства, психології. Наукова новизна статті полягає в здійсненні культурологічного аналізу рефлексій в образотворчому мистецтві ХХ – початку ХХІ ст. щодо феномену страху. Висновки. Трагізм людської долі виражається в таких філософських термінах, як страх (К'єркегор, Ясперс, Гайдеґґер), нудота, тривога (Сартр), туга, нудьга (Камю). Онтологічне значення таких психічних станів полягає в зіткненні свідомості з небуттям, із безоднею буття. Метафізичний страх пов'язаний з часом. Тимчасовість є основною характеристикою людського існування. Страх завжди постає перед нами у двох іпостасях – як корисне застереження і водночас як перешкода. У стані страху людина стикається з безоднею Ніщо. Той, хто відчуває екзистенціальний страх, відчуває порожнечу між собою і світом повсякденних стосунків. Однак, лише відчуваючи страх і почуття покинутості у світі, він знаходить справжню свободу. Тема страху надихала і продовжує надихати багатьох художників ХХ – початку ХХІ ст. На відміну від митців попередніх поколінь, вони намагаються у своїх роботах показати страх. Образотворче мистецтво означеного періоду можна назвати енциклопедією симптомів страху, болю, жаху. Страх спонукає до дій, до творення. Відтак роль, яку страх відіграє в нашому житті, залежить і від того, яку роль ми дозволяємо йому грати. Ми можемо намагатися протистояти імпульсам, через які проявляється страх, і можемо спробувати замінити страх надією. Надія сильніша за страх, тому що вона активна і вільна від будь-якої неволі. Заряд надії розширює можливості людини, а не обмежує їх. Що більше в людини можливостей і творчого потенціалу, то менше страху вона відчуває.

ФІЛОСОФСЬКА ГЕЛОТОЛОГІЯ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Олена Колесник — 2024-04-16

Мета роботи – визначити основні перешкоди, які тривалий час заважали формуванню філософії сміху як окремого напряму, а також основним парадигмам теоретичного осмислення сміху. Методологія роботи: дослідження побудоване на міждисциплінарному інтегруванні провідних методів сучасної культурології та філософії. У статті на основі постмодерних практик інтертекстуальності та деконструкції, зокрема деконструкції класичної есенціальної філософії сміху, продемонстровано взаємодоповнення та практично рівнозначну цінність різноманітних підходів до пояснення феномену сміху. Також використано такі загальнонаукові методи дослідження, як аналіз та синтез. Наукова новизна роботи полягає в уточненні методологічних основ побудови сучасної теоретичної гелотології. Висновки. Сучасна теорія сміху має бути синтезом різноманітних методологічних дискурсів, базованому на концепції гетерогенності сміху та визнанні різноманітних «сміхів». У цьому контексті адекватною є метамодерністська за характером кумулятивна модель: ніщо в історії вивчення сміху не є «застарілим», або «хибним», окрім редукціоністської методології, яка намагається знайти раз і назавжди єдину, назавжди визначену «сутність сміху». Оскільки, як було показано в роботі, сміх є багатоаспектним феноменом, осмислення його різних форм є перманентним процесом, а отже, тема має безмежні перспективи подальшого дослідження.

ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА: УКРАЇНСЬКИЙ ПОВОРОТ

Поліна Герчанівська — 2024-04-16

Мета дослідження - осмислити процес деколонізації в незалежній Україні як соціокультурне явище в контексті стратегічних проблем сучасної державної політики. Методологія дослідження ґрунтується на фундаментальних принципах історико-культурологічного аналізу. Методологічним ядром дослідження є компаративний аналіз процесу деколонізації на різних етапах його розвою. Наукова новизна дослідження полягає в концептуалізації процесу деколонізації в Україні. Розкрито іманентну сутність феномену деколонізації та алгоритм його розвитку, введено в науковий обіг періодизацію процесу. Висновки. Проаналізовано феномен деколонізації в хронотопі. Виявлено, по-перше, що відсутність дієвої стратегії щодо політики деколонізації на першому етапі процесу суттєво стримувала консолідацію українського суспільства та формування української ідентичності. По-друге, унаслідок не чітко сформованої тактики деколонізації виникли певні труднощі (організаційні, економічні) щодо практичного впровадження декомунізаційних законів. По-третє, через воєнні дії в Україні увага суспільства сфокусована на стратегії і тактиці охорони пам’яток національного значення, об’єктів всесвітньої спадщини, їх територій у разі виникнення загрози їх руйнування або пошкодження.

Культура національних меншин у сучасному мистецтвознавчому дискурсі

Галина Погребняк — 2024-04-16

Мета статті полягає у вивченні мистецького досвіду презентації культури національних меншин, зокрема, ромів у музичному, сценічному, хореографічному і екранних мистецтвах та визначенні наукових орієнтирів адаптації моделей творчості, що сприятиме оптимізації культурного процесу в Україні. Методологія дослідження. У розробці теми автором було комплексно застосовано методи наукового аналізу, порівняння, узагальнення. Аналітичний та системний методи у своїй єдності, було залучено для розгляду мистецтвознавчої площини проблеми. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що традиції ромської культурної спадащини досліджуються в контексті композиторських та режисерських практик музичного, хореографічного, театрального та екранних мистецтв і вперше постала предметом спеціального дослідження; доведено доречність використання системного методу у вивченні особливостей культури ромів, презентованої в різних видах мистецтва; здійснено комплексний аналіз та виявлено особливості продукування мистецьких творів, базованих на традиціях ромської культури. Висновки. Викладені у статті матеріали розширюють арсенал знань щодо специфіки національної культури ромів, представленої засобами музичного, сценічного, хореографічного та екранного мистецтва; уможливлюють їх застосування в навчальних курсах, створенні навчально-методичної літератури з історії, теорії та практики культури, музики, хореографії, театру, кіно, телебачення, режисури.

МЕТОДОЛОГІЯ ЦІННІСНОГО КООРДИНАТНОГО ПІДХОДУ В МОДЕЛІ АЛЬТЕРНАТИВНОГО РОЗУМІННЯ СВІДОМОСТІ

Валерій Сіверс — 2024-04-16

Мета статті полягає у висвітленні основних змістовних елементів ціннісного координатного підходу який, у свою чергу, може розглядатися як об’єднавчий філософський та природничо-науковий принцип бачення сутності свідомості у зв’язку з визнанням необхідності розширення меж її дослідження а також однозначно виявляє ціннісний характер і діалектику взаємодії її структурних векторів ( координат) як способу утворення внутрішнього досвіду або складної проблеми свідомості за формулюванням Девіда Чалмерса. Методологією даної статті є, крім універсального загальнофілософського методу діалектики, культурологічного, аксіологічного, історичного і компаративного підходів і сам заявлений в назві координатний підхід, сутність та напрямки застосування якого розкриваються в поданих в тексті джерелах та в самому тексті статті. Наукова новизна полягає у визначенні, обґрунтуванні та викладі основних положень ціннісного координатного підходу, який виявляє діалектику взаємодії його структурних векторів ( координат) як способу утворення внутрішнього досвіду що може бути використано як теоретичний фундамент формування альтернативної моделі свідомості. Висновки У статті обгрунтовано розуміння супервентності як певної відповідності між процесами в мозку з гранично широким розумінням феномену самої свідомості який, все ж таки, є непрозорим. Означена непрозорість постає наслідком абсолютизації пізнавальної осі ціннісних координат. Водночас, з урахуванням історичної гносеологічної динаміки, сучасне поле поширення свідомості у її цілісності крім гносеологічного виміру, домінуючого у самій людині, має включати моральну та естетичну координати. Саме у цьому полягає сутність координатного підходу. Тобто, для розуміння свідомості взагалі, чого власне і намагається досягти людина, її супервентність на мозку має враховувати її специфіку у людській формі. Прийняття означеного підходу базується на розумінні розподілу енергії в картині людського сприйняття у вигляді ціннісної, психічної, культурної та фізичної. При чому чим ближче людина сучасного типу знаходиться на координатній осі до описування образу реальності у свідомості у вимірі ціннісної енергії тим більш абстрактною, тобто насиченою енергетикою умоглядних смислів стає картина самої реальності, але саме це і є умовою вільної взаємодії цих смислів у людській свідомості. Базуючись на ідеї координатного підходу дія ціннісної енергії на сцені свідомості особистості в кожному індивідуальному випадку є визнанням унікальної динамічної єдності поля внутрішнього досвіду (важка проблема свідомості) та збігу з ним у фокусі самосвідомості самої людини на межі її зовнішнього сприйняття. На цій єдиній межі і відбувається по-перше- формування картини світу кожної індивідуальності, по-друге, відбувається спроба втручання способом людського пізнання суто з позицій гносеологічної координати у формування прозорої моделі бачення свідомості як такої - тобто несвідома спроба викривленого узагальнення картини свідомості в гносеологічній парадигмі і, нарешті по третє-трансформація реального потоку ціннісної енергії у двох напрямках- внутрішньому і зовнішньому. В результаті перетину зовнішнього і внутрішнього потоків енергії або збагачується і розширюється шукана картина внутрішнього досвіду, тобто сцена свідомості, або, якщо це виплеск трансформованої ціннісної енергії на ззовні, відбувається зустріч з діючими чинниками сцени свідомості – зовнішнім світом, де вже сам потік енергії постає у формі явищ фізичного світу. У такому вигляді свідомість вивчається (і кожного разу все глибше деталізується) традиційною наукою.

ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖ ДЛЯ ПРОСУВАННЯ БІБЛІОТЕЧНИХ РЕСУРСІВ

Тетяна Биркович — 2024-04-16

Мета статті – комплексно дослідити представлення бібліотек в соціальних мережах: Instagram, TikTok, YouTube. Методологія дослідження ґрунтується на системно-ціннісних підходах із застосуванням загальнонаукових методів (аналізу, синтезу, абстрагування, узагальнення тощо) та спеціальних методах, зумовлених мультидисциплінарною парадигмою інформаційних, комунікативних та соціокультурних досліджень, що дозволила дослідити сучасний стан використання соціальних мереж у бібліотечній діяльності. Наукова новизна полягає в практичному дослідженні сторінок бібліотечних установ у соціальних мережах. Висновки. Представлення бібліотек в соціальних мережах: Instagram, TikTok, YouTube для просування бібліотечних ресурсів є дуже важливими сучасними інструментами популяризації бібліотек та її ресурсів. Можна стверджувати, що в умовах війни бібліотека як соціальний інститут є однією з підсистем інформаційно-комунікативної системи, діяльність якої характеризується різноманітністю напрямів і використанням широкого спектру форм роботи для задоволення потреб багатьох читачів. Війна трансформує бібліотечні установи, які, змушені адаптовуватися до нових вимог і, стають центрами в комунікаційних процесах між читачем та інформацією. Для багатьох людей читання книжок, обговорення, зустрічі з авторами тощо є частиною психологічного розвантаження, відволіканням (хоч і тимчасовим) від війни; а для бібліотек – це є засобом просування, а відтак, методом їх розвитку в сучасному інформаційному світі.

ІНФОРМАЦІЙНА КУЛЬТУРА ОСОБИСТОСТІ В ЦИФРОВУ ЕПОХУ: ДО ПИТАННЯ АКАДЕМІЧНОЇ ДОБРОЧЕСНОСТІ

Юрій Горбань — 2024-04-16

Мета статті – дослідити особливості формування інформаційної культури особистості в цифрову епоху з урахуванням аспектів академічної доброчесності. У роботі розглядаються основні складники цифрової грамотності, зокрема комп’ютерна грамотність, уміння працювати з даними, цифрова комунікація та безпека цифрового середовища. Досліджується вплив рівня розвитку інформаційної компетентності на формування культури академічної доброчесності. Методологія дослідження. У роботі використано загальнонаукові методи системного аналізу, синтезу та порівняння, інформологічний, культурологічний і діяльнісний підходи (для аналізу теорії поколінь, зокрема особливостей центеніалів, які народилися в цифрову епоху; визначення кодексів академічної доброчесності закладів вищої освіти). Наукова новизна роботи полягає у визначенні особливостей формування інформаційної культури особистості в умовах цифрової ери та з погляду таких галузей, як соціологія, психологія та освіта. Висновки. У статті осмислено значущість цифрової грамотності та її вплив на академічний розвиток. Визначено, що вміння працювати з інформацією в цифровому середовищі може підвищити рівень доброчесності в академічній сфері. Таке поєднання розширює розуміння взаємозв'язку між інформаційною культурою, цифровими технологіями та академічною етикою, формує нові погляди на розвиток особистості в сучасному інформаційному середовищі. Встановлено значущість розвитку інформаційної культури та культури академічної доброчесності як цілісного процесу в сучасному цифровому середовищі. В умовах цифрової епохи формування інформаційної культури особистості відіграє важливу роль у створенні інформаційного простору. Академічна доброчесність має бути ключовим аспектом у підвищенні рівня грамотності та етичних стандартів в інформаційній сфері. Для забезпечення успішного розвитку цифрового суспільства важливо підтримувати та просувати цінності наукової доброчесності та високих стандартів інформаційної культури.

ФАНАТСЬКА КУЛЬТУРА (ФАН-КУЛЬТУРА): ВІД СПОЖИВАННЯ МАСОВОЇ ДО ТВОРЕННЯ ПОПУЛЯРНОЇ

Інна Гурова — 2024-04-16

Мета статті – розкрити сутність фанатської культури, здійснити аналіз її еволюції від пасивного споживання продуктів масової культури до активного творення популярної культури. Методологія. Застосовано загальнонаукові методи: аналіз і синтез – для інтерпретації фанатських досліджень та розгляду сучасного наукового дискурсу. Порівняльний метод використовувався для порівняння особливостей і характеристик фан-культур, а також для того, щоб відобразити різницю між фанатами і фанатиками. Історичний метод дозволив показати еволюцію фан-культури. Наукова новизна полягає у виявленні сутності фанатських культур та їхнього внеску у творення сучасної популярної культури. Висновки. Визначено, що у широкому розумінні фан-культура – це специфічний спосіб життя фанатів певного культурного явища або носія певної культурної традиції. У вужчому сенсі фан-культура не є однорідним утворенням з однаковими характеристиками, тому термін «фан-культури» використовується для позначення низки різних груп фанатів, які об'єдналися навколо спільного інтересу до певного продукту масової культури.Обґрунтовано, що поява фан-спільнот як груп спільної творчості шанувальників літературних творів, телевізійних серіалів, коміксів, комп'ютерних ігор та інших продуктів масової культури стала яскравим феноменом творення популярної культури. З’ясовано, що інтенсивний розвиток цифрових технологій сприяв перенесенню фанатської комунікації в Інтернет і появі медіафендому як фан-спільноти в цифрову епоху. Встановлено, що цифрові практики медіафендому сприяють розширенню та збагаченню культурного розмаїття та творчості, додаючи нові смисли, інтерпретації, жанри та стилі до творення сучасної популярної культури.

ОСОБЛИВОСТІ ЗОВНІШНЬОЇ КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ ІСПАНІЇ

Людмила Доскіч — 2024-04-16

Мета дослідження – на основі аналізу нормативно-правових документів та комунікаційної діяльності культурних інституцій визначити концептуальні особливості зовнішньої культурної політики Іспанії. Методологія дослідження. Найважливіші результати дали узагальнення та систематизація фактів, які ґрунтуються на різних документах, вивчення яких здійснювалося за допомогою когнітивного та контент-аналізу. Інституційний і комунікаційний підхід допомогли розглянути систему зовнішньої культурної дипломатії на основі представлення діяльності низки відповідних організацій з використанням структурно-функціонального методу. Наукова новизна дослідження полягає в аналізі досвіду реалізації Іспанією основних принципів зовнішньої культурної політики. Висновки. Щодо зовнішньої культурної політики Іспанія дотримується європейських принципів: у країні існує досить розвинена нормативно-правова база і дієвий механізм просування своєї культури. Іспанський досвід у реалізації культурної політики не є унікальним, проте може вважатися успішним, зокрема щодо створення окремих інституцій, основна діяльність яких спрямована виключно на просування інформації про країну, її історію, культуру та мову. Офіційні документи окреслюють значення зовнішньої культурної політики країни як самостійного напряму діяльності. Аналіз документів також дає змогу прослідкувати еволюцію у реалізації культурної політики та її вплив на різні сфери життя суспільства, ефективність та успішність її положень. Етапи формування культурного сектора як самостійного, відповідно до прийнятих документів і діяльності інституцій, свідчать про взаємозв'язок між ними та наступність принципів, на яких вони базуються.

СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ «ПОВОРОТ» У НАУЦІ ПРО ЗВ’ЯЗКИ ІЗ ГРОМАДСЬКІСТЮ: КРИТИКА ФУНКЦІОНАЛІЗМУ, ВПЛИВИ ПОСТМОДЕРНУ ТА КУЛЬТУРНА АПРОПРІАЦІЯ

Тетяна Коржова — 2024-04-16

Мета роботи – розглянути та розкрити особливості соціокультурного «повороту» в науці про зв’язки із громадськістю на прикладі критики функціоналізму, впливів постмодерну та проблеми культурної апропріації у ХХІ ст. Методологія дослідження базується на парадигмальному підході в науці, який допомагає виявити контекст й динаміку переходу від функціональної парадигми, представники якої редукують зв’язки із громадськістю до «функції управління» та нівелюють потенціал «культурної функції» галузі, до соціокультурної, в межах якої паблік рилейшнз є впливовою соціальною та культурною практикою у сучасному світі. Також у статті застосовано методологічний інструментарій Cultural Studies, що допомогло розкрити проблему культурної апробації у ключі постколоніалізму та роль піар-кампаній у (ре)продукуванні постмодерного розуміння споживання. Новизна дослідження. У статті вперше розкрито особливості культурного або соціокультурного «повороту» у науці про зв’язки із громадськістю у контексті критики функціонального підходу. Висновки. З’ясовано, що соціокультурний «поворот» і пов’язана з ним критика епістемологічних та ідеологічних засад функціонального підходу, який редукує PR до організаційної функції компаній з метою підвищення їхньої ефективності та привабливості на ринку, привернули увагу, як дослідників у галузі до методологічного потенціалу антропології, соціології, постколоніалізму, культуральних студій, фемінізму, політичної економії тощо, так і вчених з інших дисциплінарних полів до проблеми апробації власного інструментарію в теорії та на практиці PR. Доведено, що соціокультурний «поворот» – рух думки від розуміння зв’язків із громадськістю як функціонального процесу в організаційному контексті до їхнього сприйняття в статусі культурної практики та «посередника» у культурній апропріації, під час творення сенсів й конституювання гіперреального середовища тощо.

КУЛЬТУРА ТАНЦЮ В ПОШУКУ ШЛЯХІВ ДУХОВНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

Лілія Савчин — 2024-04-16

Мета статті полягає в обґрунтуванні доцільності пошуку шляхів духовності особистості. Методологія дослідження форматована на використанні методів аналізу, синтезу, конкретизації. Здійснений аналіз пошуку шляхів духовності особистості, окресливши які, є перспективи вирішити наскрізні питання культурного, естетичного, інтелектуального та фізичного змісту. Синтез, як науковий метод уможливив систематизувати закономірності взаємозв’язків танцювальної культури з сутнісною основою духовності особистості. Метод конкретизацїї спрямував дослідження у напрямі реконструкції багатогранності культури танцю у системі особистість-процес-культура. Наукова новизна. Осмислення танцю паралелізуємо насамперед з пластичною виразністю і науковою пульсацією, адже танець демонструє смисл та зміст здебільшого в рухах, аніж словом із змістовою наповненістю культурно-значущої інформації. Означену тезу можна обґрунтувати різними аспектами, а саме шляхом духовності особистості на фоні якої слід розглянути траєкторію семіотики, лінгвістики, символіки, феноменології, текстології. Висновки. Текст статті може бути використаним при підготовці лекційного матеріалу з фахових дисциплін (історії мистецтв, культури, методики) : хореографії, музичного виховання. Робота претендує на застосування творчого підходу у практичній викладацькій діяльності, що якісно вплине на кінцевий результат на шляху духовності особистості. Опанування танцювальної культури черлідингу сприяє інтересу до художньо-естетичних пріоритетів молоді та їх духовної мотивації до гармонії життєтворчості. Саме тому є важливим осмислення культури танцю як істинно важливої тенденції, що сприяє зверненню особистості до самовдосконалення та розуміння власної значущості у соціумі. Це вимагає активного залучення її, особистості, до сфери культурної, спортивної та освітньої діяльності. Це стане віднайденням шляху щодо покращення особистісного соціального клімату, морально-етичних пріоритетів, що обґрунтовуються вікопомними традиціями розуму, сили, патріотизму.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ВИМІР ФІЛОСОФІЇ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

Микола Федоренко — 2024-04-16

Мета роботи спрямована на дослідження культурологічних засад філософії Григорія Сковороди. Методологія роботи ґрунтується на застосуванні загальновживаних підходів аналізу, синтезу, порівняння. Дослідження спирається на розуміння значущості культурного контексту феноменів інтелектуальної історії. Наукова новизна. Аргументується теза про визначальну роль українського бароко у формуванні української ідентичності. Стверджується думка про причетність народження і дозрівання автентичної духовної та академічної культури до європейських історичних джерел. Обґрунтовуються основні засади козацького бароко і їх прояв в творчій спадщині Григорія Сковороди. Висновки. Проаналізовано витоки та особливості культури бароко. Закцентовано увагу на прагненні бароко до універсальності, намаганні осягнути безкінечність, тяжінні до динамізму. Підкреслено значення контрастів та антитез в культурі бароко як засобів відтворення динаміки буття. Досліджено феномен емблеми як засіб, за допомоги якого речі зовнішнього світу вводяться в людське життя та набувають культурних функцій. Зауважено, що бароко – це час практичної дії, реалізації енергії, пошуку людиною цієї доби нових форм. Вказано на ту обставину, що Сковорода розвиває розуміння споглядального відношення як практичну дію, що вимагає не пасивності, а активного ставлення. Вказано на схильність західного європейського бароко до містичного, есхатологічного переживання світу. Продемонстровано тезу про оптимістичне значення стилю бароко на території Східної Європи. Показано зв'язок між внеском України в культуру епохи бароко і філософським переосмисленням Григорієм Сковородою песимістичних проявів епохи модерну.

ДИВЕРСИФІКАЦІЯ НАПРЯМІВ ТУРИСТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЯК РЕСУРС РОЗВИТКУ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ СФЕРИ МІСЦЕВИХ ГРОМАД

Наталія Шевченко — 2024-04-16

Метою роботи є дослідження та обґрунтування напрямів туристичної діяльності, наповнення новими формами і новим розумінням видів туризму, які мають потенціал для розвитку соціокультурної сфери місцевих громад. Методологію дослідження склали принципи комплексу загальнонаукових методів і підходів, зокрема соцiокультурнoгo і полісистемнoгo аналiзу, систематизації матеріалів і узагальнення, що дають можливість виявити ресурси взаємодії туристичної та соціокультурної сфер для розвитку локальної й регіональної туристичної діяльності. Наукова новизна дослідження полягає у розширенні уявлень про перспективи диверсифікації напрямів туристичної діяльності в об’єднаних територіальних громадах, розбудови туристичних маршрутів і дестинацій, як різновидів соціокультурного простору, зміну підходів до оцінки природної та матеріальної й нематеріальної культурної спадщини кожного з регіонів нашої країни. Висновки. Виявлення пріоритетів інноваційної туристичної й соціокультурної діяльності на споживчому ринку регіональних туристичних продуктів, сприяє появі нових туристично-рекреаційних об’єктів, що підкреслюють локальну ідентичність; оптимізації процесів залучення широких верств населення до співпраці з різними культурними спільнотами; виробленню стратегій, пов'язаних з довгостроковим прогнозуванням розвитку територій об’єднаних територіальних громад.

ІНСТУЦІОНАЛЬНИЙ ПОСТУП ТА МЕНЕДЖМЕНТ ОЛЕГА ТИМОШЕНКА ВІД МОНОВИШУ ДО ЗАКЛАДУ ВИЩОЇ ОСВІТИ УНІВЕРСИТЕТСЬКОГО ЗРАЗКА

Ірина Даць — 2024-04-16

Мета дослідження – розглянути умови інстуціонального поступу та менеджменту Олега Тимошенка від моновузу до вищого навчального закладу університетського зразка. Методологія дослідження складає основоположні методи наукових досліджень, а саме: джерелознавчий, теоретико-аналітичний, історичний та метод узагальнення. На основі сучасного наукового погляду уточнено поняття інституційного розвитку культури, музичної освіти, мистецьких шкіл та музичної освіти на прикладі науково-освітньої діяльності та адміністративної роботи ректора О. С. Тимошенка. Отримані результати дозволили краще зрозуміти процеси, що відбувалися в культурному середовищі України. Наукова новизна У статті розкрито процес інституційної еволюції музичної освіти Київської консерваторії в період ректорства О. Тимошенка. В результаті дослідження було хронологічно вибудувано основні етапи становлення та розвитку консерваторії як провідного закладу музичної освіти в суспільно-історичних та культурно-мистецьких процесах України, а також з’ясовано місце і роль академії у формуванні сучасної національної системи музичної освіти. Висновки Використовуючи інстуційні засади, методом залучення провідних українських корифеїв мистецтва, розширенням кафедральних спеціальностей та напрямків освітньої діяльності, Київська консерваторія набула статусу Академії. Інтеграційні процеси, що відбувались між ВУЗами, закладами культури та міжнародними інституціями, втілювалися завдяки організаторським та менеджерським якостям ректора О. Тимошенка. Попри не популярні управлінські кроки, він зміг зберегти та забезпечити функціонування трупи оперної студії, завдяки тісним зв’язкам з театральними закладами відновилась та розширилась студійна репертуарна політика. Важко переоцінити багаторічний вклад та наполегливу працю Олега Тимошенка в умовах історичних та культурологічних змін становлення української державності та вітчизняного мистецтва.

ВПЛИВ ЦИФРОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ НА КУЛЬТУРНО-ДОЗВІЛЛЄВУ ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ СКАНСЕНІВ У ПЕРШІЙ ЧВЕРТІ ХХІ СТОЛІТТЯ

Артем Позняк — 2024-04-16

Мета роботи – охарактеризувати зміни в культурно-дозвіллєвій діяльності скансенів в Україні через призму цифрової трансформації, охарактеризувати діяльність скансенів у нових культурно-соціальних умовах. Методологія дослідження передбачає загальнонаукові принципи систематизації та узагальнення, які дозволили проаналізувати й визначити аспекти трансформації культурно-дозвіллєвої діяльності скансенів у сфері цифровізації. Мета й завдання публікації зумовили також застосування аксіологічного підходу, що дало можливість визначити роль скансенів у реалізації культурно-дозвіллєвої діяльності та її трансформаційних проявів через призму цифровізації. Застосування аналітичного методу сприяло окресленню концептуальних засад подальших наукових перспектив дослідження культурно-дозвіллєвої діяльності скансенів у ХХІ столітті і аналізу впливу цифрової трансформації на культурно-дозвіллєву діяльність скансенів у першій чверті століття. Принципи об’єктивності та достовірності склали методологічний базис при аналізі впливу цифровізації та трансформацію культурно-дозвіллєвої діяльності у досліджуваний період. Наукова новизна полягає в окреслені аспектів культурно-дозвіллєвої діяльності скансенів в Україні в умовах впливу цифрової трансформації культурної сфери, визначенні подальших перспектив досліджуваної проблематики. Висновки. Завдяки процесам цифровізації збільшується кількість інтерактивних музейних програм та проєктів, що робить відвідування скансенів і ознайомлення з їх культурно-дозвіллєвою діяльністю доступнішим для населення. При цьому широко поширені та розвивають їх акаунти у соціальних мережах, застосування онлайн-екскурсій із електронним супровідним матеріалом, аудіо гіди, QR-коди та інші пристрої, які допомагають у впізнанні та засвоюванні інформації користувачам. Але, трансформація прояву культурно-дозвіллєвої діяльності скансенів у ХХІ столітті має свої негативні та позитивні аспекти. Але оцифрування колекцій музеїв є надійним способом зберегти твори культури і традицій на майбутнє.

КРЕАТИВНІ ІНДУСТРІЇ ЯК СКЛАДОВА СУЧАСНОЇ КУЛЬТУРИ

Святослав Галюк — 2024-04-16

Мета роботи – проаналізувавши виробництво культурно-мистецького продукту засобами телебачення і кінематографу, обґрунтувати наукові підходи до вивчення креативних індустрій в України. Методологія дослідження базована на використанні міждисциплінарного підходу, історико-культурного, узагальнюючого та системного методів, аналітичного, порівняльного й культурологічного методів, що уможливлює багатовекторний розгляд запропонованої проблематики і формулювання ґрунтовних висновків. Наукова новизна характеризується тим, що вперше проблему сутності й функціонування креативних індустрій в Україні та за її межами розглянуто в контексті розвитку їх в межах телевізійної та кіноіндустрії. Висновки. Встановлено, що розвиток креативних індустрій в Україні потребує глибокого вивчення, послідовної та поступової, ретельної адаптації зарубіжного досвіду, зокрема, в галузі виробництва та поширення на споживчому ринку культурно-мистецького продукту, створеного засобами кінематографу і телебачення.

ГЕРОЇЗАЦІЯ ЯК ФЕНОМЕН СУЧАСНОЇ МЕДІАКУЛЬТУРИ

Олег Голобородько — 2024-04-16

Мета статті – виявити особливості феномену героїзації на основі аналізу теоретико-практичного дискурсу сучасної медіакультури. Методологія дослідження. Застосовано метод теоретичного дослідження, аналітичний метод, метод термінологічного аналізу, структурно-функціональний метод, феноменологічний метод та ін. Наукова новизна. Досліджено героїзацію як феномен сучасної медіакультури; актуалізовано розуміння героїчного в українській медіакультурі початку ХХІ ст.; на основі аналізу теоретико-практичного дискурсу виявлено характерні риси героїзації в медіакультурі; проаналізовано етапи і стратегії героїзації, а також розглянуто місце та роль суб’єктів героїзації. Висновки. Характерним для процесу героїзації є: приписування героїзованій постаті специфічних героїчних якостей і з посиланням на досягнення, ставлення або вчинок. Атрибуція та медіакомунікація героїчних вчинків або героїчних якостей зазвичай реалізується засобами «героїчного медіанаративу». Суб’єктами процесу героїзації є власне герой, його прибічники або супротивники та аудиторія, що спостерігає за героїзацією. В сучасному теоретичному дискурсі розрізняють різні фази героїзації: початкове затвердження героя; фаза позитивного (у формі захоплення та шанування) або негативного (відкидання та демонізація) резонансу; фаза закріплення через культурні практики; дегероїзація, що включає всі процеси, які призводять до втрати чи позбавлення статусу героя. Типовими стратегіями героїзації в медіакультурі є перипетія, агональність, антропоморфізація та концентрація дії, а також ряд стратегій, що спираються на специфічну для певного періоду та культури героїчну семантику.

РЕЦЕПЦІЯ ІНОКУЛЬТУРНИХ ПРАКТИК У СУЧАСНОМУ УРБАНІСТИЧНОМУ ПРОСТОРІ ЯК ПРЕДМЕТ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Євген Вербецький — 2024-04-16

Мета статті – виявити особливості культурологічного дослідження рецепції інокультурних практик в сучасному урбаністичному просторі. Методологія дослідження. Застосовано культурологічний та феноменологічний підхід, аналітичний метод, що посприяв виявленню культурологічного змісту означеного явища, його місця в сучасній культурі, системний метод, теоретичний метод та метод моделювання. Наукова новизна. Досліджено рецепцію інокультурних практик у сучасному урбаністичному просторі як предмет культурологічного дослідження; уточнення поняття «рецепція» та «інокультурні практики»; на основі аналізу теоретичних розробок з проблематики діалогу культур, сприйняття твору та рецепційної естетики виявлено перспективні підходи до дослідження означеної проблематики. Висновки. Інокультурні практики, представлені в сучасному урбаністичному просторі України є складним явищем, дослідження якого є призмою для ідентифікації національної культурної стратегії. На основі розуміння культурної рецепції як сприйняття, усвоєння, осмислення та подальший розвиток в межах власної культури певного феномену, запозиченого з іншої культури та особливості реагування людини або групи людей на певне культурне явище можна констатувати доцільність дослідження рецепції інокультурних практик у контексті перенесення (концептів, ідей, методів культурних практик або їх елементів) з культури-донора, їх адаптації та інтеграції в сучасний урбаністичний простір України (основні механізми рецепції інокультурних практик – «перетворення» та «відтворення») та рецепції інокультурних практик реципієнтом (глядачем, слухачем, учасником). Перспективним напрямом дослідження є звернення до особистості засобами застосування рецептивного підходу ключової постаті конкретної інокультурної практики, яка сприяла її формуванню, розвитку та популяризації. Водночас такий підхід може посприяти виявленню характерних рис інокультурних практик та ряду особливостей їх багатоаспектних рецепцій.

СУТНІСТЬ І РІЗНОВИДИ ПРОЄКТІВ У СФЕРІ КУЛЬТУРИ

Олеся Комарніцька — 2024-04-16

Мета статті – розкрити сутність і запропонувати різновиди проєктів у сфері культури, а також виявити принциповий критерій їх поділу. Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні системного підходу, а також аналітичного, синтетичного, культурологічного методів, що дало змогу комплексно розглянути питання сутності і різновидів проєктів у сфері культури і на цій підставі сформулювати обґрунтовані висновки. Наукова новизна одержаних результатів полягає в з’ясуванні принципового критерію поділу проєктів у сфері культури (конкурсна основа та грантове фінансування державними/недержавними та іншими інституціями), визначенні проєктів у сфері культури як сукупності їх різновидів: соціально-культурний (соціокультурний), культурний, культурно-мистецький, мистецький проєкти. Висновки. У результаті здійсненого дослідження на підставі аналізу численних трактувань поняття «проєкт» та розгляду їх найбільш показових прикладів у сфері культури з’ясовано різницю між різними видами проєктів у сфері культури, а також вказано на принциповий критерій їх поділу. Наголошено, що проєктна діяльність у сфері культури, як спосіб організації, виявлення та збільшення ресурсного потенціалу останньої, засіб взаємодії з органами влади, громадськістю та партнерами, є специфічною формою регулювання соціокультурних процесів. Проєктна діяльність усе активніше стає допоміжним і водночас інноваційним інструментом управління культурними інституціями, дає можливість суб'єктам культурної діяльності реалізовувати різноманітні творчі ідеї. Реалізація проєктів у сфері культури на конкурсних засадах і за фінансової підтримки різних грантодавців сприяє створенню цивілізованого ринку культурних благ та послуг для громадян країни та іноземних туристів, а також посилення культурної присутності України за кордоном.

КУЛЬТУРНА ДИФУЗІЯ В СУЧАСНОМУ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОМУ ДИСКУРСІ

Тетяна Шаган — 2024-04-16

Мета статті – виявити особливості культурної дифузії як явища соціокультурного простору на основі аналізу культурологічного дискурсу перших десятиліть ХХІ ст. Методологія дослідження. Застосовано аналітичний метод, метод термінологічного аналізу (для уточнення поняття «культурна дифузія»), системний метод (для розгляду культурної дифузії як складної багатоаспектної системи), метод компаративного аналізу (для виявлення відмінностей механізмів і типів культурної дифузії), метод узагальнення. Наукова новизна. На основі аналізу сучасного культурологічного дискурсу виявлено особливості явища культурної дифузії в соціокультурному просторі; розглянуто фактори, що впливають на культурну дифузію, досліджено процес та вплив культурної дифузії; проаналізовано чотири типи культурної дифузії (пряма, непряма, примусова та дифузія стимулів), теорії і моделі, що пояснюють механізми та результати культурної дифузії. Висновки. На основі аналізу наукових праць сучасних закордонних дослідників з теорії культурної дифузії виявлено, що даний феномен означає поширення предметів культури (ідеї, стилі, релігії, технології, мови, мода та ін.) всередині або між культурами і набув популярності в ХХ ст. завдяки теорії відомого антрополога А. Кребера. Науковці виділяють три механізми (теорія дифузії інновацій, модель ієрархічної дифузії, контагіозна дифузійна модель), через які відбувається культурна дифузія та чотири основні типи (пряма, непряма, примусова та стимулююча дифузія), що вирізняються специфічними процесами поширення і вкорінення в нових середовищах. Дослідження культурної дифузії є перспективним напрямом культурології, оскільки сприяє розумінню та осмисленню заплутаної мережі впливів і запозичень, що формують сучасний соціокультурний простір.