СТИЛЬОВІ ДОМІНАНТИ КИТАЙСЬКОГО МИСТЕЦТВА ХХ СТОЛІТТЯ Й ХУДОЖНЯ ПРАКТИКА ТАЙВАНЮ

Abstract

Метою статті є з'ясування специфіки взаємодії всекитайської культурної традиції з регіональною культурною якістю музичного Тайваню, який географічно й політично опинився в активній й історично неоднозначній взаємодії з материковим китайським мистецтвом з 1950-х рр. до кінця ХХ сторіччя. Методологічною основою роботи є інтонаційний підхід, що фіксує єдність музичного й мовного факторів, який є органічним для традицій музики Китаю (див. роботи Ма Вей та ін.) Компаративний метод у методологічному комплексі інтонаційності здобуває самозначимий зміст – у дусі відповідних робіт Б. Асафьєва  і його послідовників в Україні. Особливий методологічний зміст мають також праці Лю Бінцяна, що актуалізують проблему духовно-семантичної обумовленості кардинальних стильових поворотів у світовому мистецтві й у культурі в цілому. Наукова новизна дослідження визначається новаційністю ідеї тайваньського стилістичного внеску в загальнокитайський стильовий запас, у якому офіційний академізм і вірність національним умовам породили глибоко оригінальну версію модерну ХХ століття. Висновки. Історичними   шляхами центральний Китай у ХХ ст., насамперед, його великі культурно-художні центри Пекін і Шанхай, виявилися спрямованими на проєвропейські шляхи в музично-освітній системі по лінії зв'язку з Росією як військовою спільницею у війні з Японією ще від початку ХХ століття й аж до подій Другої світової війни (див. діяльність М.Черепнина в Китаї). Тайвань у художньому аспекті позначився становленням в істотній опорі на західні впливи. Внутрішньокитайські культурні показники визначили самостійність Тайваню в схильності до вокально-пісенної й фортепіанної сфер, тоді як в області театру відповідні акценти позначилися всюди, окрім Тайваню.