«Смерть експерта» та криза довіри до наукової комунікації в епоху постправди: чому вчені та академічні спільноти програють битву за увагу блогерам

Анотація

Метою статті є аналіз феномену кризи довіри до експертного знання в епоху цифрової медіатизації та постправди, з'ясування причин, чому традиційна академічна комунікація програє блогерам битву за увагу аудиторії, а також формулювання пропозицій щодо повернення довіри до наукового дискурсу в новому медійному ландшафті. Методологічну основу дослідження становлять міждисциплінарний підхід, що дозволяє поєднати здобутки медіазнавства, соціології знання, психології та культурології; метод теоретичного аналізу й синтезу наукових джерел для систематизації підходів до розуміння кризи експертності; порівняльний метод для зіставлення комунікаційних стратегій академічної спільноти та блогерів; метод узагальнення емпіричних даних щодо впливу дезінформації на суспільну довіру. Наукова новизна дослідження полягає в системному аналізі багатовимірної природи кризи експертності, що поєднує зовнішні (медійні, технологічні, алгоритмічні) і внутрішні (інституційні, психологічні, етичні) чинники. У роботі вперше в українському науковому дискурсі комплексно розглянуто вплив «фабрик статей» та кризи реплікації на суспільну довіру до науки як внутрішніх детермінант падіння авторитету експертного знання. Запропоновано авторське осмислення концепції «критичної довіри» (critical trust) як альтернативи спрощеній дихотомії «довіра vs недовіра». Висновки. Криза довіри до експертного знання має багатовимірну природу, зумовлену зовнішніми та внутрішніми проблемами науки – кризою реплікації, фабрикацією даних, діяльністю «фабрик статей» та деформацією системи рецензування. Нова ієрархія авторитетів, де блогери конкурують з ученими за суспільну увагу, ґрунтується на механізмі парасоціальної довіри та емоційного зв'язку з аудиторією, що стає можливим на тлі розмивання меж між істиною та вигадкою – ключової ознаки постправди. Повернення довіри до науки можливе лише за умови системних змін на трьох рівнях: внутрішнього очищення академічної спільноти, інституційної прозорості  та переходу від монологу експертів до партисипативного діалогу з суспільством.