ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ РОСІЙСЬКОГО РОМАНСУ ЯК СКЛАДОВА ПРЕДМЕТУ ВИКОНАВСЬКОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

Анотація

Метою роботи є історична  аргументація закономірного характеру «вростання» жанру генетично іспанського романсу в європейський художній світ і в російський  особливо, у зв’язку, в тому числі, з формуванням на хвилі сентименталізму і штюрмерства напряму бідермайєра та сольного камерного вокалу в ньому, що наслідував традиції салону і національної пісенної культури в їх актуальній соціально-політичній спрямованості. Методологічну базу роботи складає інтонаційний підхід школи Б.Асаф’єва в Україні, зі спеціальним виділенням жанрово-стильового компаративу і герменевтичного ракурсу останнього, як це заповідано Г.Адлером, натхненником Б.Асф’єва, а також підхоплено та складено в систему музичної історичної  герменевтики в працях Лю Бінцяна, О.Маркової та ін. Наукова новизна роботи визначена тим, що вперше в українському музикознавстві музична історична герменевтика залучається для пояснення феномену романсу в роійській музиці та вибудови  концепції російського романсу як самостійної культури вираження у виконавстві та в композиторській практиці. Вперше у вказаному ракурсі постають повороти від канту до романсовості і втіленості в неї практики духовного співу, вшановуваного бідермайєром та поколінням Реставрації, що сформувало романсові переваги в композиції та у виконавській роботі.  Висновки.  Російський  романс як жанрова якість визначився через ряд показників. По-перше, це хронологічний індекс – в період від XVIII  до XIX ст.,  формування на перетині духовної лірики канта та європейськи-актуальних «іспанізмів», які історично  виокремилися від кінця XVIII до першої половини  XIX століття, зберігаючи ранньооперні виконавські установки, що походять від мадригального пограниччя духовного та мирського в мистецтві. По-друге, це типологічно-виразна якість, що утворила внутрішньожанрові різновиди, похідні в російській музиці від славильного, врочистого канта і його камерного антиподу, породивши ліричний та елегичний романси, названих «російською  піснею», у якості емблематичних показників національної приналежності російського романсу. Також суттєва історична  обумовленість  захопленого прийняття Росією солідарності з іспанськими подіями епохи бідермайєра, що визначено  історичним розкладом національної релігійної війни внаслідок зради Наполеоном галліканського візантійства, надзвичайно  цінного не тільки для російських спадкоємців «Третього Риму», але відзначеного шануванням Іспанії через концепцію «іспанідат», тобто всесвітськи-імперської значущості іспанської культури в успадкування заповітів візантійства. Нарешті, очевидним є багатство  жанрових підвидів, серед  яких виділяються ліричний романс, романс-елегія, а також множинні видові розрізнення, сформовані в ХІХ сторіччі, однак ті що зберігали свою значимість і для «антиромантичних» позицій ХХ віку, які мали глибоку  опору у виконавській культурі мадригального співу, що зберігав духовні основи  безвібратного подання нот верхнього регістру як способу об’єктивізації лірики,  вельми суттєвої для вокалу минулого  століття. Виконавець вільний у виборі тих історично даних прикмет, які можуть бути дотичними до його часу та його оточення.