РЕКВІЄМ МОЦАРТА І ЙОГО ВИКОНАННЯ К. ПІГРОВИМ

Анотація

Метою дослідження є прослідковування у виконавському тлумаченні К. Пігрова двох номерів з Реквієма В. Моцарта  за наявністю в них ознак світоглядної установки виконавця, яка збагатила слухацький досвід співвіднесенням церковно-православного світобачення із деістично-католицьким образом світу, сформованого текстом безсмертного твору Моцарта. Методологічна основа – інтонаційний підхід школи Б. Асаф’єва в Україні, компаративно-герменевтичні пролонгації інтонаційності в працях Д. Андросової, Т. Вєркіної, О. Козаренка, І. Котляревського, І. Ляшенка, Лю Бінцяна, О. Маркової, О. Муравської, О. Соколової, Г. Шпак, ін., із застосуванням науково-дослідницьких методів:  мистецтвознавчо-аналітичного, описово-історичного, культурно-регіоністичного, релігієзнавчого,   ін.  Наукова новизна полягає в тому, що вперше в українському музикознавстві аналіз знаменитого твору В. Моцарта, на прикладі № 6, 7 з Реквієму В. Моцарта здійснюється з огляду на тлумачення різними виконавцями тих фрагментів, виділивши зразок їх виконання К. Пігровим з опорою на складені ним основи одеської хорової школи як церковно-православної за генезою, не чужої театрально-світським зрізам тлумачення. Крім того, вперше виділена конкретика засобів, якими досягається ефект пігровської інтерпретації за тембрально-темповими та іншими показниками звучання. Висновки. Багатоступнева робота В. Моцарта, а після його уходу тих, хто розшифровували і дописували текст Реквієму, наклала ніби відбиток на історію виконання, у тому числі у ХХ-ХХІ століттях, які дають вельми різні версії озвучування, вважаючи на церковний початок і одночасно секуляризованість латинського реквієму. У виконанні під орудою К. Пігрова сталася версія, яка допустила дещо типу «стислого» викладення цілого за № 6-7, де «згорнуті» образи, виражені у № 1-7 (грізна Сила Божа) і № 8-12 (висота Милості Божої). У виконанні хору під управлінням К. Пігрова суттєво уповільнюються темпи (особливо – у № 7), надаючи наочної плинності змінам тих музичних Ликів Бога, спираючись на темпово-артикуляційне «розсунення» тем  і укрупнення низькими басами звучань і «омасштабнювання» уповільненням темпу у №7. Так народився самостійний поемного типу твір з названих розділів Реквієму В. Моцарта.