Місце та роль відомчого призріння у соціальній роботі в Україні

Анотація

Актуальність публікації полягає в тому, що комплексний аналіз сучасного стану державного сектора вітчизняної соціальної роботи не можливий без дослідження попередніх етапів його розвитку. Теоретичний її вимір визначений можливістю виявлення причинно-наслідкових зв’язків між минулим та сучасним соціальної роботи України, а практичний – доречністю інставрації історичного досвіду.

Мета статті полягає у дослідженні сутності та складових відомчого призріння, а також визначення місця і ролі його в соціальній роботі України.

Методологічною основою статті став комплексний підхід, принципи об’єктивності, неупередженості, багатофакторності, історизму, а також методи аналізу, синтезу, індукції, дедукції, наративного, ретроспективного, логічного та класифікації.

В публікації доведено, що формування системи відомчого призріння відбулося протягом 1797 – 1917 рр., як складової державного сектору соціальної роботи. Особливу увагу в ній звернено на діяльність Маріїнського відомства, Людинолюбного, Піклувального про тюрми товариств, а також Тетянинського комітету. Останні охарактеризовані авторами, як елементи патримоніальної моделі соціальної роботи та як приклади обов’язкової благодійності та соціально орієнтованої відповідальності правлячого класу перед нужденними верствами населення. Підкреслено, що заклади відомчого призріння мали в системі тогочасної соціальної роботи України специфічний публічний статус. Саме він, на думку авторів, обумовив особливу патронажно-клієнтельну увагу до досліджуваних закладів з боку місцевого ліберального дворянства та чиновництва. Доведено, що відомче призріння охопило своєю діяльністю ті категорії нужденних, які залишилися без допомоги від приказних, синодальних та земських установ. Автори також зазначили, що окремі релікти відомчого призріння довели свою життєздатність та функціонують і в наш час.

Актуальність публікації полягає в тому, що комплексний аналіз сучасного стану державного сектора вітчизняної соціальної роботи не можливий без дослідження попередніх етапів його розвитку. Теоретичний її вимір визначений можливістю виявлення причинно-наслідкових зв’язків між минулим та сучасним соціальної роботи України, а практичний – доречністю інставрації історичного досвіду.

Мета статті полягає у дослідженні сутності та складових відомчого призріння, а також визначення місця і ролі його в соціальній роботі України.

Методологічною основою статті став комплексний підхід, принципи об’єктивності, неупередженості, багатофакторності, історизму, а також методи аналізу, синтезу, індукції, дедукції, наративного, ретроспективного, логічного та класифікації.

В публікації доведено, що формування системи відомчого призріння відбулося протягом 1797 – 1917 рр., як складової державного сектору соціальної роботи. Особливу увагу в ній звернено на діяльність Маріїнського відомства, Людинолюбного, Піклувального про тюрми товариств, а також Тетянинського комітету. Останні охарактеризовані авторами, як елементи патримоніальної моделі соціальної роботи та як приклади обов’язкової благодійності та соціально орієнтованої відповідальності правлячого класу перед нужденними верствами населення. Підкреслено, що заклади відомчого призріння мали в системі тогочасної соціальної роботи України специфічний публічний статус. Саме він, на думку авторів, обумовив особливу патронажно-клієнтельну увагу до досліджуваних закладів з боку місцевого ліберального дворянства та чиновництва. Доведено, що відомче призріння охопило своєю діяльністю ті категорії нужденних, які залишилися без допомоги від приказних, синодальних та земських установ. Автори також зазначили, що окремі релікти відомчого призріння довели свою життєздатність та функціонують і в наш час.

На нашу думку метод ненасильницьких комунікацій корисний для соціального працівника в роботі з агресором та жертвою, так як він містить потужну етичну та педагогічну складові. В результаті ми прийшли до висновок, що Україні потрібна перебудова системи соціального обслуговування, яка б сприяла розв’язанню проблеми насильства в країні. Основою для оптимізації соціального обслуговування має стати перегляд стандартів у сфері освіти та педагогіки, ненасильницьке переосмислення відносин «соціальний працівник – отримувач соціальної послуги», а також перезапуск судово-соціальної служби.

Спираючись на проведену дослідницьку роботу ми робимо висновок, що впровадження методу ненасильницьких комунікацій у соціальній роботі в Україні має багато перепон військово-політичного, суспільно-державного та організаційного характеру, але зміни у соціальній сфері в Україні потрібні вже зараз. Фактично це потреба у кардинальних змінах у соціальній роботі з проявами насильства, а також потреба у партнерській роботі щодо відновлення гуманістичного та ненасильницького простору в Україні, починаючи з сім’ї. Вона тут виступає як основа для повоєнного соціального відновлення.