СТИЛЬОВІ ПАРАДОКСИ ВИЯВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО МЕНТАЛЬНОГО ЛІРИЗМУ У МУЗИЧНІЙ АВТОРСЬКІЙ ТВОРЧОСТІ ХІХ - ХХ ст.

Анотація

Метою дослідження є виявлення внутрішньо стильових протиріч в українському ментальному ліризмі, які зумовили природність збереження традицій салонного піанізму в Україні, що склали основу фортепіанного модерну в музиці ХХ ст. Методологічні засади дослідження – інтердисциплінарний мислительно-стильовий компаратив і культурологічно-герменевтичний аналіз музично-мистецьких виявлень творчості у продовження позицій Т.Адорно, О.Лосєва, досліджень О.Сокола, О.Маркової, О.Муравської та ін. Наукова новизна роботи визначається теоретич-ною самостійністю історичного ракурсу розгляду мистецьких процесів у добу романтизму, вперше в музикознавстві виділена спорідненість "протосимволізму" Ф.Шопена і Т.Шевченка, що направляла стильові орієнтації українського, фортепіанного у тому числі, мистецтва, зумовлюючи певні анігілюючі протиспрямованості традицій романтизму і модерну у творчості українських майстрів ХХ століття. Висновки. Протиріччя розвитку фортепіанного мислення ХІХ сторіччя мали безпосереднє втілення в Україні, серед представників якої в піаністичній сфері виділяються найбіль-шою мірою М.Лисенко, В.Пухальський, в Західній Україні – К.Мікулі. З названих митців, М.Лисенко та К.Мікулі безпо-середньо визначилися в руслі салонної гри, а що стосується В.Пухальського, то в класі Т.Лешетицького він отримав "серединний" щодо салонності й філармонічності орієнтир. Таким чином, українські майстри органічніше дотримува-лися засад салонного піанізму, ніж це демонстрували купкисти в Росії та прихильники Ліста в Німеччині, оскільки тут мала глибокий національний сенс помісна культура. Тому на порозі ХХ сторіччя фортепіанна техніка в Україні тяжіє до відродження салонної фортепіанної клавірності, яка, в силу об’єктивних історичних обставин, вже не протистоїть оркестральності, але в поліклавірному обсязі "втягує" останню як свою складову.