Психологічні підходи до побудови монологу-розповіді

Анотація

Мета статті – визначити комунікативні функції, які виконує монологічне мовлення; описати характеристики монологічного мовлення; показати психологічні підходи до побудови монологу-розповіді.

Для розв’язання поставлених у роботі завдань використано такі теоретичні методи дослідження: категоріальний, структурно-функціональний, аналіз, систематизація, моделювання, узагальнення.

Результати дослідження. Ми розрізняємо певні психологічні підходи до побудови монологу-розповіді. Перший підхід є герменевтичним. Герменевтика вбачає в розумінні інтерпретацію людини, яка сприймає художній текст автора; в основі цього процесу покладено уяву й інтуїцію реципієнта, що дає змогу йому не лише розкрити задум автора, а й відчути процес створення тексту. Зазначено, що процес розуміння як побудова смислів відбувається шляхом актуалізації рефлексії, найважливішого джерела досвіду, що дозволяє людині удосконалювати її особистість.

Наступний напрямок є психолінгвістичним. Доведено, що цей напрямок дослідження розуміння тексту безпосередньо пов’язаний із розумінням мовлення. Сформульовано основні положення, які в подальших психолінгвістичних і когнітивних дослідженнях були експліковані в таких аспектах: 1) діяльнісна основа мовлення, тобто її екстралінгвальні характеристики; 2) внутрішнє мовлення, або універсальний предметний код; 3) поняття значення й смислу.

Висновки. Показано, що для побудови монологу-розповіді базовим є когнітивний підхід. Визначальною ознакою цього підходу стало положення про те, що мова є лише незначною частиною цілісного явища, яке співрозмовники намагаються пізнати. Процес пізнання відбувається на основі комплексної взаємодії процесів пам’яті, фізіологічних властивостей людини, її знань про світ, соціального контексту висловлювань, способів взаємодії всієї діяльності особистості загалом та організації всіх типів знань зокрема.

Когнітивний підхід характеризується двома основними чинниками: 1) зміщення уваги дослідників від об’єкта (тексту) до суб’єкта («я – адресант»; «я – адресат»; «я – читач»); 2) зміщення уваги від чітко виявлених мікроодиниць, які розглядаються ізольовано, до одиниць, що вирізняються високим ступенем складності. У першому випадку розуміння мовлення розглядається як конструктивна діяльність суб’єкта, що здійснюється на основі його знань; у другому – як залучення складніших одиниць для аналізу розуміння замість порівняно простих повідомлень. Відповідно, поряд із текстом – об’єктом діяльності – слід також активно вивчати суб’єктів-адресантів (адресатів / читачів).

Визначено, що рух від значення до смислу визначає сам процес розуміння, у якому ми виокремлюємо декілька інтегрованих етапів, що мають змістову самостійність: психофізіологічне сприйняття фізичного знаку (слова, кольору, просторової форми); впізнання його (як знайомого чи незнайомого); розуміння його повторюваного (загального) значення в мові; розуміння його значення в певному контексті (найближчому чи далекому); активно-діалогічне розуміння (погодження – непогодження), тобто експлікація оціночного моменту в розумінні.