Характеристика феномену адаптації як активного психологічного процесу

Анотація

Мета статті – показати процес адаптації як активний психологічний процес, на який впливають як зовнішні (об’єктивні), так і внутрішні (суб’єктивні) чинники; обґрунтувати основні ідеї раціогуманістичного підходу, психоаналітичного напряму, конативної та когнітивної моделей адаптивної поведінки, соціально-психологічного напряму психологічної адаптації.

Для розв’язання поставлених у роботі завдань використано такі теоретичні методи дослідження: категоріальний, структурно-функціональний, аналіз, систематизація, моделювання, узагальнення.

Результати дослідження. Дезадаптивна поведінка здійснювалася з урахуванням певної конкретної мети. Особистість із такою поведінкою, як правило, вимагала пильної уваги до здійснення нею певних дій. Така людина могла завдати неабиякого занепокоєння, демонструвати роздратування, особливо якщо діти хотіли, щоб батьки за будь-яких умов їх помічали, приділяли їм більше часу, уваги тощо. Демонстративна деструкція дітей у більшості випадків є наслідком певної досить-таки помилкової думки дітей щодо того, що вони могли в будь-якому разі самоствердитися, наполягти на миттєвому виконанні батьками своїх мрій і бажань. Отже, діти хотіли довести, що завдяки деструкціям вони продемонструють свою силу в протистоянні з дорослими. При цьому помста, відплата, бажання спричинити біль іншим нерідко здавалися дітям лише єдиним можливим способом відчути себе особистісно значущими та неповторними. Дитина, наголошуючи на своїй недосконалості або неповноцінності, як правило, експлікувала власну неспроможність до виконання певної діяльності. У таких ситуаціях дитина не хотіла комунікувати з дорослими, зокрема з батьками, не виявляла бажання виконувати їх доручення, ставилася досить безвідповідально до життєвих сценаріїв і планів.

Висновки. Вважаємо, що у разі виявлення дезадаптованих взаємостосунків батьків і дітей психолог повинен допомогти як дітям, так і дорослим. Усі вони в кінцевому підсумку повинні опанувати велику кількість різних типів соціальної взаємодії. Остання має вибудовуватися на основі таких, що не повною мірою співпадають, але досить-таки близьких за смислом уявлень щодо цінностей, взаємного прийняття батьками й дітьми один одного. Отже, одне з основних завдань сімейного виховання – допомогти дитині досягти компетентності у здійсненні життєвих сценаріїв, що свідчитиме про те, що ця дитина буде здатна самостійно, без допомоги з боку інших осіб використовувати конструктивні психологічні механізми, фрейми, скрипти і засоби для становлення відчуття власної гідності й опанування певним, найбільшою мірою значущим для дитини суспільним становищем. Показано, що ідеї А. Адлера (1998) і Р. Дрейкурса (1986) є, поза будь-яким сумнівом, вельми актуальними. Ці ідеї пов’язані з тією кризою, у якій опинилася звичайна сім’я в першій половині минулого століття. Традиційні взаємостосунки між батьками й дітьми, які вибудовувалися з урахуванням механізмів домінування і підпорядкування, виявилися досить-таки неефективними. На думку багатьох учених, батьки, які спілкувалися зі своїми дітьми з позицій влади, домінування, першовартості, взагалі, як правило, не усвідомлювали того, що їхні діти могли сприймати їх як рівних партнерів по спілкуванню. Розмова батьків із дітьми за вертикаллю «зверху вниз» призвела до того, що діти так само спілкувалися зі своїми однолітками, вчителями, іншими дорослими, сторонніми людьми, або взагалі «йшли» в себе, намагаючись не реагувати на батьків, дорослих і, врешті-решт, починали зневажати їх. Обґрунтовано, що Р. Дрейкурс був одним із перших учених-практиків, хто організував групову тренінгову роботу батьків із метою адаптації дітей до життєдіяльності. Учений виходив із того, що батьки у процесі групових зустрічей мають намір обмінюватися між собою набутим особистісно значущим досвідом, будуть намагатися ставити запитання, прагнути отримати певну підтримку й схвалення тренінгової групи. При цьому основним завданням тренера було створення позитивних передумов із метою продуктивної організації роботи у групі. Завдяки цьому тренер мав можливість сформулювати запитання так, щоб кожен член тренінгової групи виконував роль лідера, який не лише обмінювався певною інформацією, а й формулював спеціальні завдання, задачі та проблемні ситуації, які інші члени групи мали розв’язати.