Психологічні шляхи розуміння текстової реальності

Анотація

Мета статті – проаналізувати найважливіші риси індивідуального стилю написання тексту Чарльзом Діккенсом, особливості розуміння цього автора студентами, а також психологічні шляхи текстової реальності, викликані мовними експресивними й стилістичними засобами в авторських текстах студентів.

Для розв’язання поставлених у роботі завдань використано такі теоретичні методи дослідження: категоріальний, структурно-функціональний, аналіз, систематизація, моделювання, узагальнення. У якості експериментального методу нами використано метод інтерв’ю.

Результати дослідження. Зазначено, що кожен літературний твір є феноменом культури. «Культурним» літературний твір робить саме те, що перед нами – не власне мовленнєва інформація, в межах якої описаний «пасивний і безголосий» об’єкт певного дослідження, а те, що твір є витвором іншої, неподібної до нашої свідомості. Так, ми маємо справу з автором, із його особистісним світоглядом і світосприйняттям, і тим смислом, який у тексті постає як актуальний. Підкреслено, що у культурі не існує нічого, крім смислів і засобів їх передачі. Твір – феномен певної культури і, як наслідок, може розглядатися як «осмислений світ». Під час «зустрічі» з твором наше власне осмислення буття включатиметься в ситуацію культурного спілкування з автором. Особистісні смисли реципієнта й авторські – завжди не схожі, навіть зовсім не подібні, іноді вражаюче відмінні один від одного. Це, безперечно, певним чином ускладнює процес осмислення літературного твору, але ця розбіжність і сприяє його розумінню. Ми вважаємо літературний твір витвором іншої свідомості, розуміння якого неминуче перетворюється на діалог, на «зустріч в осмисленому світі».

Основною характеристикою літературного твору визначено його діалогічність, акцентуючи увагу на двоплановості існування тексту. Зазначено, що будь-який текст має свого суб’єкта, автора. Існує й інший план – інший суб’єкт, який відтворює чужий текст і створює окреслений текст (коментований, оцінювальний, заперечувальний). Наголошено на складність взаємовідношення цих двох планів, адже вони створюють собою зустріч двох текстів – завершеного й того, що створюється; це – зустріч двох свідомостей, двох авторів. Тобто, діалогічна природа літературного твору спрямовує позицію автора, авторський «голос» до читача, який погоджується або ні, запитує, відповідає або ні, заперечує тощо.

Висновки. Наголошено, що літературний твір розглядається як реалізація певної системи, як матеріальне утворення, що містить у собі знаки природної мови, що має визначені автором межі й внутрішню семіотичну організацію. Остання на синтагматичному рівні перетворює текст у структурне ціле. Основою літературного твору вважається його вихід в інші твори, тобто наявність такої характеристики, як комунікативна спрямованість.

Зазначено, що будь-який літературний твір за своєю внутрішньою структурою є діалогічним, тому що вміщує як реальні, так і приховані апеляції до одних авторів, спрямовані проти поглядів інших авторів. Доведено, що якби і був можливим недіалогічний твір, то він був би позбавлений змісту або набув такого вигляду, якому можна надати будь-якого сенсу, що, практично, одне й те ж саме.