Творчість Les Swingle Singers та інструментальний джазовий вокал Франції 50–60 років XX століття

Анотація

Мета статті – проаналізувати феномен французьких вокальних ансамблів середини XX століття в контексті ритмології та ритмоінтонації творчого продукту естради. Методологія дослідження ґрунтується на історико-музикознавчому аналізі архівних записів творчого шляху артистів і передумов до виникнення нового виду вокальної техніки, а також на вивченні впливу соціокультурних і технічних чинників, які сприяли формуванню нового ритмічного мислення сучасних вокалістів. Наукова новизна полягає у систематизації творчого процесу, що став підґрунтям для розвитку вокального жанру з акцентом на стилістику ритмічної організації інструментального саунду та у визначенні ролі французьких вокальних ансамблів у становленні ритмології XX століття. На прикладі творчості ансамблю «Les Swingle Singers» проаналізовано ритмічний контекст синтезу музики бароко з використанням прийомів джазової ритміки. Виявлено особливості силабічного співу (скету) та роль студійних технологій у розширенні ритмічних і тембрових можливостей. Досліджено передумови формування жанру на основі міжнародних музичних контактів. У висновках підкреслено, що творчість гурту «Les Swingle Singers» стала знаковим явищем сучасного інструментального вокального мистецтва. Для прикладу було проведено аналіз діяльності вокального ансамблю «Les Swingle Singers» як прикладу синтезу естетичних форм мислення класичних композиторів і інтегрування джазового мислення у контекст історичних часів. У другій половині XX століття світова музична культура зазнала значних трансформацій на стику виникнення нових стилів джазу, класичної музики та впливу технологій звукозапису, що вплинуло на розвиток нових форм виконавського мистецтва. Французькі вокальні ансамблі, поєднуючи класичну спадщину з джазовою стилістикою, відіграли важливу роль у формуванні синтетичних жанрів. У 1950-х роках у Франції виник жанр інструментального вокалу, що поєднав барокову естетику, свінгову традицію та джазову імпровізацію. «Les Swingle Singers» під керівництвом В. Свінгла стали провідним колективом цього напрямку, синтезувавши класичні твори з ритмоінтонаційними особливостями джазового вокалу, в основу якого було покладено силлабічний метод співу, що називається «скет». У результаті творчих пошуків ансамблю сформувався новий жанр багатоголосого вокалу в академічній музиці з широким спектром використання ритміки свінгу, синтезованої з технологіями студійного запису в системі дабл-трекінгу, що вплинув на розвиток нових жанрів естрадної музики. Синтезуючи барокову музику крізь призму джазової ритміки, ансамбль вийшов на новий рівень осмислення ритмоінтонаційного відчуття. Посилюючи пульсацію за допомогою ритм-секції – баса й ударних інструментів ‒ виконавці досягли стійкого джазового пульсу та характерної свінгової манери. Перший склад колективу (1962–1973) заклав основи жанру сучасного інструментального вокалу в контексті класичної музики всієї світової культури. Збереження творчої спадщини ансамблю є ключем до розуміння взаємодії традицій та інновацій у ритмічній організації сучасної музичної теорії ритму (ритмології).