Концепція сучасної театральної режисури: переосмислення традиційних підходів в епоху цифрових медіа

Анотація

Мета статті – виявити особливості театральної режисури першої чверті ХХІ ст. крізь призму проблематики використання цифрових медіа в сценічних постановках. Методологія дослідження. Застосовано теоретичний метод, метод аналізу та синтезу, що посприяли опрацюванню та узагальненню матеріалів, що аналізуються в статті; метод системно-структурного аналізу, метод когнітивного аналізу та метод порівняльного аналізу, завдяки яким виявлено варіативність підходів до використання цифрових технологій у сценічних постановках; метод мистецтвознавчого аналізу, використання якого дозволило проаналізувати особливості режисерської методології М. Рау, Г. Кассьє, Р. Кастеллуччі, Дж. Джезуруна, М. Вімс, І. ван Гове, П. Дельбоно, Г. Геббельса та інших режисерів європейського театру ХХІ ст. Наукова новизна. Розглянуто особливості використання цифрових технологій у сучасній театральній режисурі крізь призму трансформації концептуальних підходів до сценічної постановки; проаналізовано характерні підходи (ілюстративний, перформативний та генеративний), що використовуються провідними європейськими театральними режисерами першої чверті ХХІ ст. у процесі інтегрування інноваційних технологій у візуальний ряд театрального твору. Висновки. Постмедійний технологічний контекст, що характеризує першу чверть ХХІ ст., широке використання інтернету та комп’ютеризовані процеси виробництва вплинули на формування нових естетичних парадигм у галузі театральної режисури. Концептуальні підходи театральної режисури ХХІ ст. базуються на осмисленні сценічної постановки як складного процесу створення для глядача нового імерсивного досвіду «тут і зараз», у якому цифрові технології є не стільки засобами посилення видовищності постановки, скільки потужним інструментарієм конструювання та втілення її задуму. Протягом першої чверті ХХІ ст. в театральній режисурі відбувається складний процес формування новаторської екосистеми взаємодії між актором, п’єсою та глядачем, ключовими векторами якого є: перехід від режисерської інтерпретації драматургічного першоджерела до створення авторського візуально-сенсорного сценічного тексту; осмислення цифрових технологій як нової органіки (використання відеомапінгу, медіаарту, технологій віртуальної та доповненої реальності, генеративного штучного інтелекту та ін.); активізація гібридизації театрального та аудіовізуального; акцент на акторській медіачутливості.