РЕЦЕНЗІЯ на монографію М. В. Юр «Метамодель українського живопису»

Abstract

Український живопис у мистецтвознавчій науці, як правило, розглядався з позиції історичного розвитку, приділялася увага стильовій та жанровій специфіці, висвітлювалася творчість визначних художників. Сформована за радянських часів методологія не дає відповіді на численні питання, пов’язані з широкою художньою практикою, змінами в смисловій та просторовій організації творів тощо. Всі ці питання постали у фокусі дослідження Марини Юр, яка застосувала міждисциплінарний підхід до вивчення фактологічного матеріалу, його систематизації та класифікації. Отримані результати та нові знання щодо тенденцій цього виду мистецтва в період ХІХ — початку ХХІ століття представлені в монографії «Метамодель українського живопису».

 Запропонована авторкою теоретична концепція орієнтована на вивчення  змін, трансформацій, модифікацій смислової, конструктивної, художньої, естетичної, ціннісної складової системи українського живопису протягом ХІХ — початку ХХ століття в межах діахронії та синхронії, кризових процесах у мистецтві. Важливим чинником дослідження є виокремлення позиції художника як новатора, дослідника, мислителя, за якою визначалась детермінація реалізації його творчих ідей в культурному та художньому контексті творів. Цей напрям був взятий за основу розробки нової класифікації живопису, що ґрунтується на ціннісно-орієнтованому підході митця, його авторській моделі світу, проявленій в тих чи тих творчих візіях, що є принципово відмінним від традиційної системи.

Логічною є структура монографії, яка складаєтся зі вступу, чотирьох розділів, висновків. У вступі артикулюється актуальність проблеми та шляхи її вирішення. У першому розділі «Теоретичні засади живопису» розглядаються поняття «простір» і «художній простір», встановлено їх роль та чітку диференціацію в живописі, перше відповідає за будову, друге пов’язане з авторською картиною світу, відображеною у творі. Приділено увагу трансформації геометрії простору в історичному та культурному контексті, експерименту як стратегії розвитку та естетичній парадигмі, модифікації художньої мови.

У другому розділі «Національна світоглядна модель» досліджується ґенеза «національного» у живописі, відзначено роль монументальних розписів та іконопису в культовій архітектурі ХІ століття, у станковому живописі портрету (парсуни) історичних діячів, знаті, духовних осіб кінця XVII—-XVIII століть. Аргументовано, що риси національного репрезентує у творах українська культура, що яскраво представляють образи природи, архітертурні пам’ятки, українські типажі в полотнах художників першої половини ХІХ століття: В. Тропініна, І. Сошенка, В. Штернберга, Т. Шевченка та ін. Т. Шевченко особливу увагу приділяв образами героїв українського національно-визвольного руху як важливого націєтворчого чинника. Розглянуто творчість художників, які увиразнювали національний контекст у живописі межі ХІХ — початку ХХ століть, зокрема, «бойчукістів», «шістдесятників», митців періоду незалежної України.

Особливу увагу заслуговує третій розділ роботи «Конвенціональна модель живопису», у якому визначено, що конвенція (угода) існує між художником і замовником, який мав різний соціальний стан (представники влади, церкви, арт-інституцій). Цим чинником обумовлені критерії «конвенціональності» у живописі. В монографії розглянуто відношення художника до зміни умов його творчості при вільному самовиразі (експерименті) та конвенціоналізмі. Показано, що конвенціональний живопис соцреалізму відображував ідеологію тоталітарної системи.

У четвертому розділі розглянуто «Авторську модель живопису», в якому зосереджено увагу на ролі автора, його художній візії в період модернізму, авангарду, соціокультурних змін другої половини ХХ — початку ХХІ століть. Обґрунтовано, що авторська картина світу як складова художньої є концептуальним, художньо-стилістичним відображенням світоглядних засад митця, його емоційної сфери та ціннісних орієнтирів, репрезентованих у творі. Вона синтезує в собі всі знання митця про дійсність, особливості соціуму та культури, до якої він належить, формуючи концептуальний контекст художнього простору твору, роль світоглядних та творчих засад митця в розвитку живопису. 

Марина Юр більше 20 років вивчає особливості розвитку українського живопису у розмаїтих практиках, взаємозв’язках, формах репрезентації, а також категорію поняття «простір» та «художній простір». Аналізує найбільш знакові явища та персоналії, які відіграли важливу роль у формуванні тих чи тих тенденцій та напрямів живопису в Україні, які не відмежовані від європейських і світових. Ці процеси віддзеркалюють визначені автором моделі розвитку українського живопису за конкретними ознаками, а саме: увиразнення національної складової, конвенціональної та авторської, які об’єднані в «метамодель».

Враховуючи вище сказане, можна вважати, що монографія Марини Юр є суттєвим внеском у вирішення складних мистецтвознавчих питань, повязаних із міждисциплінарним підходом до вивчення відомих і ще не введених у науковий обіг творів. Теоретична, практична та методологічна спрямованість книги зумовлює її актуальність, авторський підхід означує новий напрям мистецтвознавчого опису, аналізу, інтрпретації та критичної оцінки тенденцій українського живопису.