Психологічна компетентність викладача як передумова ефективної розвивальної взаємодії зі студентами

Анотація

Мета статті – теоретично обґрунтувати й емпірично довести, що рівень психологічної компетентності викладачів-дослідників значно впливає на якість організації та ефективність повноцінної розвивальної взаємодії зі студентами в умовах сучасного ЗВО.

Методи. У ході дослідження автори послуговувалися теоретичними способами пізнання (критичний аналіз, теоретичний синтез, ранжування, абстрагування, критеріальне порівняння, методологічне узагальнення, теоретичне моделювання тощо), а також емпіричними методами фіксації фактологічних даних (закрите анкетування, психолого-педагогічний експеримент, психодіагностичні методики: опитувальник А. Фурмана «Хто підніме папірець?», самоактуалізаційний тест (САТ) Е. Шострома тощо). В експерименті, котрий тривав із вересня 2017 по вересень 2019 рр., взяли участь 65 викладачів і 511 студентів бакалаврату (I–IV курсів) юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету (ТНЕУ).

Результати дослідження. Окреслено актуальні завдання й інноваційні шляхи вдосконалення психологічної підготовки викладачів сучасних ЗВО, зокрема розкрито авторський досвід реалізації програми підготовки викладача-психолога-дослідника (690 год.), що супроводжується нарощуванням експериментальних умов у інноваційній діяльності педагогічного колективу; охарактеризовано пʼять груп експериментальних змін (нововведень), що спричинили позитивну перебудову внутрішнього світу педагогів-дослідників; експериментально відстежено динаміку зростання психологічної компетентності викладачів юридичного факультету ТНЕУ за два роки фундаментального експерименту; емпірично обґрунтовано зростання сукупного коефіцієнта самоактуалізації педагогів-дослідників за 13-ма шкалами вимірювання. Одержані кількісні показники наочно переконують у тому, що за два роки фундаментального експериментування суттєво зросли як сумарний показник коефіцієнта самоактуалізації педагогічного колективу факультету (від 43,2% до 48,8%), так і його структурні складові (контактність – 9%, самоприйняття – 7,7%, гнучкість поведінки – 7,5%, синергійність – 7,3%, сенситивність – 6,2%, спонтанність – 6,0% тощо). Особливо позитивним є факт посилення тенденцій до самореалізації викладачів за базовими шкалами – часової компетентності й підтримки, сумарне зростання котрих становить 15,6%.

Висновки. Модульно-розвивальна система навчання має низку переваг, порівняно з класичною академічною системою. Зокрема, вона уможливлює підготовку викладача до професійної діяльності з психолого-педагогічним змістом актуального освітнього процесу й за допомогою відповідних технологій дає змогу ґрунтовніше втілювати в практику сучасного ЗВО полірівневу розвивальну взаємодію зі студентами. Ефективність останньої першочергово залежить від психологічної грамотності викладача, гуманізації завдань, змісту і стилю освітньої діяльності й утілення оригінальних технологій ведення цілісного модульно-розвивального процесу. Якісно вищої професійно-психологічної підготовки викладача можна домогтися, коли центром навчального процесу є не зміст предмета, а взаємодія наставника і студента, яка не лише гуманізує освітнє середовище, а й передбачає зміну власної позиції кожного субʼєкта актуальних взаємин. При цьому інтегральним психометричним показником розвитку культури і функціональної грамотності викладачів-дослідників є коефіцієнт самоактуалізації, зростання якого вказує на суттєве розширення меж конструктивного вияву свободи, альтруїзму, творчості, самоповаги, взаєморозуміння і взаємоприйняття особистостей в індивідуально зорієнтованому освітньому процесі.