ЛІТУРГІЧНИЙ САКРАЛЬНИЙ ТЕКСТ У СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ І НОВОЧАСНІЙ ЄВРОПЕЙСЬКІЙ КУЛЬТУРНІЙ ПАРАДИГМІ

Анотація

Метою статті є створення цілісної картини трансформації форм літургічних текстів як репрезентантів сакрального від Середньовіччя до Новітнього часу в контексті середньовічної і новочасної його парадигм. Методологія дослідження полягає в поєднанні історико-культурного, компаративного, літургічного, контекстуального методів, за допомогою яких було охарактеризовано специфіку богослужбових текстів різних християнських конфесій від Середньовіччя до сучасності як репрезентантів сакрального. Наукова новизна полягає в тому, що в українській науці вперше було показано механізми трансформації форм сакральних текстів у літургічній музиці від Середньовіччя до Нового й Новітнього часу. Висновки. У Середньовіччі сакральний текст богослужіння виступає як синкретична єдність вербального і трансцендентного, де останнє репрезентується через естетичний компонент. Релігійна комунікація у середньовічному богослужінні відбувається через трансцендентний вимір таїнства Євхаристії, в якому пріоритетною є молитовно-медитативна функція, а проголошення Слова Божого знаходиться на другому плані. Антропоцентричний вимір культури Нового часу видозмінив форму вияву сакрального в церковному мистецтві, що призвело до відокремлення вербального компонента від трансцендентного і, відповідно, від естетичного. В нових протестантських церквах видозміна пов’язана з відмовою від таїнства як трансцендентного виміру обряду і ознаменована посиленням вербального чинника через проголошення Слова Божого у проповіді. В традиційних церквах при збереженні класичного сакраментального богослов’я спостерігається двовекторність у використанні богослужбових текстів, коли протягом XVII–ХХ ст. поперемінно актуальності набувають відправи або сакральною, або національними мовами.