Деколонізація тілесності в українському танці: постколоніальний аналіз радянської спадщини та тілесної пам’яті

Анотація

Мета статті – проаналізувати вплив радянської колоніальної культурної політики на формування нормативної тілесної естетики, освітніх моделей та репертуарних стратегій у хореографічному мистецтві України, а також виявити сучасні тенденції, спрямовані на повернення тілесної автономії, активізацію тілесної пам’яті та мистецької суб’єктності. Методологія дослідження. Застосовано компаративний метод для зіставлення радянських нормативних тілесних моделей і сучасних українських деколонізаційних тенденцій у танці, що дозволяє виявити трансформації в трактуванні тілесності, репертуару й педагогічних підходів; постколоніальний підхід (аналітичну оптику) – для інтерпретації механізмів колонізації тілесності та нормування рухових кодів у радянській культурній парадигмі; герменевтичний метод – для осмислення тілесних і рухових кодів як носіїв культурних, ідеологічних і пам’яттєвих смислів; культурологічний метод – для виявлення взаємозв’язків між тілесністю, культурною ідентичністю, ідеологією та репрезентаційними стратегіями в танцювальному мистецтві. Наукова новизна дослідження полягає в здійсненні компаративного аналізу радянських нормативних тілесних моделей і сучасних українських деколонізаційних практик у хореографії. Обґрунтовано поняття нормативної тілесної пам’яті як наслідку імперського культурного тиску та визначено роль соматичних практик у процесах деколонізації тіла. Доведено, що сучасний український танець нині формує естетику спротиву, у якій тіло є носієм пам’яті, травми та культурної ідентичності. Висновки. На основі компаративного аналізу встановлено, що радянська колоніальна модель танцювальної тілесності була спрямована на уніфікацію, стандартизацію та дисциплінування тіла відповідно до ідеологічних настанов, що супроводжувалося пригніченням індивідуальної, автентичної та травматичної тілесної пам’яті. У сучасному українському танці формується протилежна парадигма: тіло постає як носій історичного досвіду, пам’яті й опору, а соматичні практики набувають значення інструментів деколонізації, відновлення суб’єктності та культурної ідентичності. Отже, деколонізація українського танцю виявляється культурно-політичним процесом, що передбачає переосмислення репертуарної політики, освітніх моделей і самої логіки взаємодії з тілесністю, перетворюючи танець із «мистецтва лояльності» на мистецтво спротиву та самовизначення.