Неортодоксальна деколонізація соціокультурної системи через фреймворки репрезентацій культурних цінностей та спадщини

Анотація

Мета дослідження – верифікувати спадщинний підхід як засіб неортодоксального подолання суперечностей деколонізаційного дискурсу. Методологія статті. У межах деколонізаційного дискурсу виокремлено такі пласти: онтологічний, ідеологічний, епістемічний і технологічний. Відповідно застосовано інженерний підхід, науковий критицизм, скептичний емпіризм (подолання симулякрів), валоризація (логоевристику, селекцію, дескрипцію, валідацію, верифікацію, критику). Наслідок валоризації – ієрархізація значущості, структуризація (виявлення системних зсувів соціокультурної системи), темпоралізація. Наукова новизна. Вперше завдяки застосуванню спадщинного підходу операціоналізовано ключові параметри дискурсивних практик деколонізації в контексті процесів культурно-цивілізаційної динаміки – негентропію та антикрихкість. За результатами дослідження розроблено матрицю дискурсивного калібрування деколонізації як інструмент для ухвалення рішень, що впливають на трансформацію соціокультурної системи. На відміну від домінантних інтерпретативних та нормативно-етичних підходів у деколонізаційних студіях, запропоноване дослідження розглядає деколонізацію не як ціннісну позицію або дискурсивну ідентичність, а як змінну складну соціокультурну динаміку, що потребує інструментального калібрування. Саме відсутність операціоналізованих параметрів і моделей ухвалення рішень зумовлює нефальсифікованість і практичну непридатність значної частини сучасних деколонізаційних підходів. Запропонована матриця усуває цю прогалину, переводячи деколонізаційний дискурс з режиму моральної легітимації в режим критичної релевантності, емпіричної верифікованості та коректної, об’єктивованої фіксації трансформацій соціокультурних систем. Висновки. Спадщинний підхід продемонстрував свою спроможність до впорядкування ризоматичних соціокультурних систем, зокрема в їхньому дискурсивному вимірі. Завдяки його застосуванню виокремлено базові параметри діагностики: ентропія / негентропія, крихкість / антикрихкість. Окреслено структурні зсуви, котрі можна охарактеризувати як «імовірнісно неминучі»: процивілізаційна модернізація (флуктуації), цивілізаційна фрагментація (біфуркація), спрямована до незворотності негацивілізація, й експоненційний рух до цивілізаційної трансгресії. Інставровано ієрархії: культурно-історичних контекстів, рівнів ідентичнісного розвитку, рамкування інтерпретації спадщини, інтелектуально-методологічної підлеглості. Загалом музей виступає як інфраструктура (мета)культурної легітимації через фреймворки-репрезентації. Взаємодію фреймворків (Ф) і дискурсів (Д) можна представити у вигляді двох схем: Д–Ф­–Д; Ф­–Д–Ф. У першому випадку дискурс провокує спадщинну верифікацію і, як наслідок,  зміну рамки міркувань. У другому – музей формує режим міркування, котрий виражається в упорядкованих дискурсивних практиках, що трансформують соціокультурну систему. Зрештою, музей повинен відновити процесуальність, яка в нього була в часи позитивістської науки. Саме в музейному середовищі свого часу були закріплені класифікації, що спричинили розвиток наукових дисциплін. Проте музей став застиглим пам’ятником позитивістської науки. Тож зараз настав час для переходу до нової епістемічної онтології.