«Нова система організації звуків» і камерно-ансамблева творчість (за участі віолончелі) Миколи Рославця

Анотація

Мета статті – розкрити специфіку впровадження системи «нової організації музики» (синтетакорду) в камерно-ансамблевих творах за участі віолончелі М. Рославця та її вплив на формування інструментальних співвідношень в ансамблі. Методологія. Для вирішення цієї мети було використано біографічний, історико-культурологічний методи та метод музично-теоретичного аналізу. Для характеристики образно-семантичного навантаження музики М. Рославця залучено компаративний та герменевтичний методи. Застосування історико-порівняльного, системного, аксіологічного методів дослідження надало можливість визначити роль творів за участі віолончелі у камерно-ансамблевому спадку митця. Наукова новизна. Розкрито специфіку впровадження «нової системи організації звуків» (синтетакорду) в камерно-ансамблевих творах за участі віолончелі М. Рославця та її вплив на формування інструментальних співвідношень в ансамблі, що не було предметом окремої праці в українському музикознавстві. Висновки. Констатовано, що техніка синтетакорду була створена М. Рославцем паралельно й незалежно від серійної додекафонії А. Шенберга. Така синхронізація пошуків свідчить про певні закономірності історичного процесу як у вичерпаності можливостей тональної системи, так і у спробах створення альтернативних звуковисотних систем на початку ХХ століття. Камерно-ансамблеві композиції за участі віолончелі М. Рославця початку 1920-х років віддзеркалюють стильові й жанрові перетворення індивідуальної манери композитора. Відзначено, що порівняно з невеликим обсягом ранніх п’єс чи циклів мініатюр, в ці роки спостерігається переважання великих форм, висвітлюються інструментальна фактура й гармонія, ускладнюється ритмічна організація. Це яскраво демонструє музика двох віолончельних сонат (1921, 1922) та «Медитації» для віолончелі та фортепіано (1921), створених у харківський період життя композитора. Відзначено, що і в поліфонічній, і в додекафонній техніках викладення всіх голосів будується на їх паритеті, отже, функціональне навантаження інструментальних партій у камерно-ансамблевих творах М. Рославця засновується на рівноцінному партнерстві в ансамблі. Через надзвичайну технічну складність творів кожна з інструментальних партій дорівнює сольній, проте відчуття композитором допустимих меж у технічних експериментах свідчить про його чудове знання інструментів та їх виразних можливостей. Незважаючи на те, що твори М. Рославця не були відомими й не виконувались майже до кінця ХХ століття, звернення до змішаної гармонічної техніки, застосованої композитором насамперед у ансамблевих творах за участі віолончелі, певною мірою слугувало підґрунтям для музичних концепцій українських митців у останній третини століття.