Хорове мистецтво як елемент культурного бренду України: традиції, трансформації, перспективи

Анотація

Метою дослідження є осмислення хорового мистецтва як важливого елементу культурного бренду України в контексті історичних традицій, сучасних трансформацій та перспектив розвитку в умовах глобалізації, а хорової культури - як чинника національної ідентичності, визначення її ролі у міжнародному культурному просторі та як інструмента культурної дипломатії. Методологія дослідження. У роботі застосовано системний підхід, що поєднує мистецтвознавчий та історико-культурний аналіз, теорії брендингу та порівняльний метод. Проаналізовано наративи про українське хорове мистецтво в медіа та на міжнародних фестивалях, залучено емпіричний матеріал з культурних заходів останніх років. Наукова новизна. Уперше хорове мистецтво розглянуто не лише як художню практику, а як системну складову культурного бренду України. Обґрунтовано зв’язок між естетичними особливостями хорової традиції (багатоголосся, ліризм, глибинна духовність) та асоціативним сприйняттям України у світі; запропоновано засади інтеграції хорової спадщини у стратегії культурної політики та комунікації держави. Висновки. Хорове мистецтво є одним із найглибших і найстійкіших проявів української музичної культури, яке, попри виклики часу, зберігає високий рівень художньої досконалості та автентичності. Аналіз історичних та сучасних аспектів розвитку хорової традиції дозволяє стверджувати, що вона виступає не лише як форма музичного самовираження, а й як маркер національної ідентичності, носій колективної пам’яті та духовних цінностей українського народу. У сучасному цифровізованому й інформатизованому світі, де формується нова логіка культурної комунікації, хорове мистецтво здатне відігравати важливу роль у створенні та просуванні позитивного культурного образу України. Його багатство полягає насамперед у стилістичній розмаїтості, глибокій емоційності, майстерному поліфонічному звучанні та здатності відображати як історичні, так і сучасні наративи. Саме ці характеристики роблять його потенційно потужним інструментом у сфері культурної дипломатії та формуванні «м’якої сили». На цьому тлі особливої актуальності набуває потреба у державній підтримці хорових колективів, створенні спеціальних програм просування українського хорового мистецтва за кордоном, формуванні цілісної культурної політики, де хор розглядається як не лише художній, а й стратегічний культурний ресурс. Насамперед йдеться про необхідність поєднання традиції з інновацією: включення сучасних мультимедійних форматів, цифрової комунікації та брендованого культурного продукту для презентації української хорової спадщини на світовому рівні.