Коди лицарського епосу в музичному мистецтві і балетах «Трістан та Ізольда»

Анотація

Мета статті полягає у вивченні кодів лицарського епосу в музичному мистецтві і балетів «Трістан та Ізольда» Д. Доусона, А. Пєшкової. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні порівняльно-історичного, семіотичного, музикознавчого та культурологічного аналізів, що дає змогу розглянути звернення сучасних композиторів і хореографів до легенди про Трістана та Ізольду як процес трансформації кодів лицарського епосу крізь призму романтичної традиції та новітніх мистецьких практик. Наукова новизна роботи полягає в комплексному аналізі інтерпретацій легенди про Трістана та Ізольду в окремих музичних і двох хореографічних творах ХХ–ХХІ століть крізь призму кодів лицарського епосу. Вперше розглянуто поєднання романтичної традиції із сучасними музичними технологіями (електроніка, джазові та фольклорні елементи), а також показано, як ці засоби сприяють оновленню символів «любові й смерті» у сучасному мистецькому контексті. Висновки. Звернення композиторів і хореографів ХХ–ХХІ століть до сюжету про Трістана та Ізольду демонструє універсальність та адаптивність кодів лицарського епосу. У балетах Д. Доусона й А. Пешкової легенда набуває сучасних сценічних форм. Вагнерівські фрагменти (балет А. Пешкової) є символами класико-романтичної традиції, уособлення «вічного кохання і смерті», монументальності, філософської глибини. Електронні звучання, як сучасний музичний пласт, додають твору відчуття експерименту і нової чуттєвості. Балет Д. Доусона «Tristan + Isolde» втілює коди лицарського епосу через сучасну хореографію та нову партитуру Ш. Бжоски, де поєднано ліризм і драматизм із модерними оркестровими засобами. Завдяки цьому легенда про кохання й смерть набуває оновленого звучання, поєднуючи романтичну традицію з естетикою ХХІ століття. У симфонічному полотні О. Мессіана символіка «любові й смерті» постає як містична ідея, тоді як у творі Г. Генце виявляється критичний діалог із романтизмом. Спільним для цих інтерпретацій є опора на романтичну традицію, переосмислену крізь призму новітніх естетичних практик: оновлення музичного матеріалу за допомогою сучасних технологій, модифікацій оркестровки, ритмічної свободи, а також уведення до партитур позакласичних шарів — фольклору, джазу та звукових комплексів побутового походження. Такий підхід не лише розширює художні межі міфу, а й підтверджує його здатність віддзеркалювати культурні й світоглядні пошуки сучасності. О. Мессіан у «Turangalîla» інтегрує ритмічні структури, навіяні індійською музикою (tālas), пташині співи, а також елементи, близькі до джазової експресії (імпровізаційність фортепіанних соло, яскравий «ритмічний драйв» оркестру). Г. Генце інтегрує джазові ритми і фольклорні інтонації в авторський стиль. У «Tristan» присутня ритмічна свобода, джазово-пластична фактура фортепіано та «народний» шар звуків у записаних фрагментах (пташиний спів, голоси), що вводять у партитуру позамузичний «фольклорний пласт». Обидва композитори не цитують джаз чи фольклор буквально, а переосмислюють їх у сучасному академічному контексті як частину розширеного звукового світу.